Мовний портрет Марії Матіос

Лише одна людина –  Іван Цвичок – «чудний та дурнуватий, … чоловік-зайда»  –  змогла знайти шлях до Дарусиного серця, викликати в неї знову довіру до людей. Їхні стосунки розвиваються так стрімко, що вже забриніла тоненька надія побачити Дарусю щасливою: ось веде вона Івана на цвинтар до тата, а згодом – найгучніший резонанс у Черемошнім: «Цвичок вів попід руку солодку Дарусю на автостанцію». Ці двоє , відштовхнутих громадою, бо були не такі як усі, змогли порозумітися. Але …Не чужа влада чи зайди-завойовники, а свої ж таки люди, сусіди, вбили навіть надію на щастя. «Людська зависть  – гірше, як слабість…».

Позиція 2-га:  «Життя, мабуть, як і люди, – мстиве за радість».

Змалку ми чуємо, що Бог  усе бачить. Він є свідком наших добрих справ, знає й про негідні вчинки. І от ще одна символічна деталь постає в романі – танець «гора-маре»: «Ні, це не весільний танець – це жорстокий, нелюдський припис всевишніх сил про неможливість вийти за лінію наперед визначеної тобі долі» … І здається людям, що «…Бог не любить, коли людина жиє – і лиш тілько тішиться».

Справжній відчай чуємо  у словах Матронки: «Що я завинила Богові, що він прислав сьогодні мені в хату мого ката? Я думала, що за мої муки мій кат давно зогнив, а він мені сьогодні з моєї дитини ворога зробив?...».

Несправедливість світу породила несправедливість матері у ставленні до рідної дитини: «Краще би я була струїла в утробі таку нечисть чи родила немою…– зло сказала увечері Матронка…» «Чи не це материнське прокляття матеріалізувалось: «Даруся все чує і все знає, лише ні з ким не говорить. Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити»? З якоїсь страшної миті в дитинстві, котру Даруся ніяк не може пригадати, в її голові закарбувалося, що «слова можуть робити шкоду».

По-дитячому невинно звучить  Михайлове зізнання: «Я перший раз у житті крав…. – Я став злодієм – і Бог мене покарає. Чому?».

Та жоден гріх легко  не минається, навіть вимушений. Гріхи доньки й батька мали одне покарання – смерть матері: «Матронка висіла в дровітні, зачеплена за бантину обмотаною круг шиї косою, з чорним, висолопленим з рота язиком, у білій – мережаній до Великодня – сорочці на голе тіло, майже торкаючись пальцями землі…». Але спокутувати ті гріхи довелося дитині: «Відтоді Даруся втратила голос». Покірно несла свій хрест усе життя, очищала душу в стражданні: і в тілесному, і душевному. Але біль фізичний вона намагалася долати (можливо для того, аби він не міг заглушити страждання душі): закопувала себе в землю, заходила у воду, лікувалася травами.  

Мовчання Дарусі –  це спокута за дитячий гріх: «Це ж які муки треба витримувати, щоби таке життя жити…Не могти заплакати-заридати, викричатися, засміятися, а бути живою мумією і мати в голові велику, як від кулі, рану і не могти про неї говорити, а лиш думати, думати. Другий би давно забув, а вона бідна карається, як та великомучениця Катерина…..».

І їй же «… над усе хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому». Даруся була залюблена у життя. Вона не лише  вміла бачити прекрасне, а й намагалася зробити світ привабливішим: вирощувала квіти, плекаючи їх, як малих дітей, перев’язувала весільними стрічками гілля груші…

Сама все життя страждаючи, переймалася чужим болем: «Дарусі стало шкода Славка, що міг від горілки згоріти ні за панову душу, і вона увечері віднесла останнє червоне яблуко і мовчки подала Марії».

Позиція 3-та: «Надійшли таки часи, що колісниця їде – і людині не бачить».

Річка Черемош, по обидві боки якої «гніздилися двоє гірських сіл з однаковою назвою»,  – ще один сумний образ-символ у романі. Символ вікової роз’єднаності України, наслідки якої ми пожинаємо й сьогодні.

Хто тільки не топтав українську землю: і румунські «грубі свинські постоли», і «наваксовані до блиску» німецькі чоботи, та найболючіше вдавлювали її московські «розбиті чоботи» й «постоли з березової кори».

Від румунів терпіли «букові палиці-«сороківниці» за непослух і небажання «ворбешти романешти». «Німці стояли і селі недовгої великої шкоди людям не зробили». Після приходу і перед відходом збирали людей коло церкви. Відразу ознайомили з новими порядками.

Кожен завойовник відкривав  свою школу, розуміючи важливість «правильного» виховання молоді для утвердження своєї влади.

Совіти «…ще не встигли прийти, а слава іде перед ними. Тамто на Україні  який голод був, а вони нам про це сказали? Не сказали. Переказували люди з Галіції, що стільки звідти самих газдовитих людей забрали у світ, і навіть фамілія не знає, де вони й що вони. То хто буде дихати на них рівно?».

Радянські комісари не збирали  людей біля церкви. Діяли своїми, безвідмовними методами: «У неділю, коли виходили з церкви, їх півколом оточили військові зі зброєю. Від дзвіниці до самого ганку сільради на другому боці дороги також стояли озброєні солдати, утворюючи живий коридор».

Так проводилася колективізація. Нова влада не гаяла часу на умовляння. Вибір був «великий»: або колгосп, або виселення.

Небагатослівно, але вкрай  виразно подано образ представника влади – уповноваженого від районного  МГБ майора Дідушенка. Ось кілька промовистих деталей, які створюють перше і остаточне враження про нього:

«Кімнатою ходив старший офіцер, перекидаючи з руки в руку револьвер»;

«Після Дідушенка люди ходили, як мотилишні вівці: на рахунок ніби жива душа є, проте користі з неї мало»;

«…. показав револьвером на стіл з єдиним листком»;

«…. погладив дитину револьвером по голові».

Револьвер, цей невід’ємний атрибут нової влади, основний засіб впливу на свідомість має. Який цинізм, зневагу чуємо у словах Дідушенка: «… люди добровільно побажали йти до колгоспу».

Підступність, обман, нечувана жорстокість  – ось три кити, на яких трималася  радянська влада. За рік перебування в Черемошному совіти в неводомому напрямку вивезли десять родин. Куриків забрали вночі, як злодіїв, і ні яких пояснень.

На зміну одній владі приходила  інша, мирні дні збурювала війна, та основа життя залишалася непідвладною нікому: люди народжувались і вмирали, садили і збирали врожай. Бо, напевне, саме це і є основним призначенням людини на землі….

2.3. Новації художньої мови М. Матіос у «Солодкій Дарусі»

Описавши драматичний період в історії Буковини середини ХХ століття - миттєві зміни влади, партизанські рухи, колективізацію, Другу світову війну та її наслідки, - у життєвій трагедії дивакуватої Дарусі Ілащук авторка зосередила долю тисяч мешканців чарівних карпатських полонин, на тлі яких вершилося майбутнє всієї України. Звичайна цукерка стала для маленької дівчинки страшним символом підступності людської: спокусивши дитину ласощами, радянський офіцер змусив її виказати свого батька. Невдовзі мати Дарусі вкорочує собі віку, не витримавши тягаря моральної вини перед чоловіком, а дівчинка через видовище мертвої матері втратила мову: «Даруся просто не хоче говорити. Слова можуть робити шкоду. Вона не знає, звідки це пам'ятає, але це правда» [1].

Вкраплені в текст художньої  оповіді «Солодкої Дарусі» діалектизми  не потребують додаткового пояснення, оскільки їхнє значення висновується із контексту, та й самі діалектизми щодо поширення наближаються до наддіалектних явищ, що стилізують розмовний невимушений колорит авторської оповіді.

Дослідники зауважують, що до діалектних джерел як засобу стилізації тексту, як правило, звертаються прозаїки у творах на теми сільського життя. Серед сучасних письменників назвемо ім'я Марії Матіос, яка в книжці «Солодка Даруся» майстерно використала особливості покутсько-буковинського говору, відтінюючи його звучання на тлі досконалої літературної мови. Художня оповідь письменниці - це трагічна історія про понівечену долю однієї родини в 30 - 70-і роки ХХ ст.

Текст твору М. Матіос побудований  як звучання різних голосів. Письменниця  вводить у пряму мову лексичні елементи, за якими впізнаються особливості говірки. При цьому діалоги сільських жінок виокремлено графічними засобами, відмінними від авторського тексту:

- Видите, кумко, як то  на світі буває…І не скажіть,  що це не так. Коли Михайло  так дуже любився з покійницею Матронкою, прости їй, Боже, таке прегрішеніє, сільські парубки призвали його Довбушем. Казали, дивіться, одну любку має, аби не вмер через неї. І так воно ся злучило…

- Видите, ця хата з  самого початку була проклята(…)  Ото людська зависть усе й  зробила. Ціла фамілія на пси зійшла. Ні добра, ні дитини, ні гаразду. Ніц нічого…Одна нещасна німа Даруся відбуває гріхи на цему світі, сирота [1, с. 167 - 168].

«Солодка Даруся» - книга образів-слів-думок, які «болять-переслідують-вриваються-народжуть-вмирають…».Саме тому на їхнє глибоке переконання, «ця книга добре надає до екранізації як у стилі «поетичного кіно», так і у більш сучасній інтерпретації. Мова…захоплює і змушує проковтнути твір на одному подиху, а лише потім помічаємо і майстерно збудований сюжет, і глибину історично-психологічного підтексту» Львівська газета, 2004 р.

Як стилістичний маркер розмовності виступає подекуди закінчення іменників жіночого роду третьої відміни в родовому відмінку однини на зразок справедливости - справедливості. Порівняймо уживані в тексті форми області, користі [1, с. 62 - 63], заздрості, злости [1, с. 81], тобто використання різних закінчень відповідної морфологічної ознаки не послідовне.

Авторська мова часом  відбиває специфіку офіційних, ділових  текстів, причому забарвлених іншим  часовим колоритом, наприклад: «Отож забрали Цвичка на п'ятнадцять діб у район. Перше: за вчинення опору владі і її повноважному представникові під час виконання ним службового обов'язку, друге - за намагання заволодіти зброєю дільничного міліціонера, і третє - лихослів'я, приниження честі й гідності присутніх під час конфлікту в приміщенні сільської хати. Число, Підписи. Кінець протоколу. Гайда, Іване, щоб не був такий мудрий коло розумних» [1, с. 73 - 74].

Лексичні діалектизми - природні елементи відтворених діалогів - прямої мови персонажів: Та але на вас ніяка бола не впала, кумо, то чого ви так печетеся?! - Бо не знаю, що там діється у тій проклятій хаті, а я жию по сусідству. Так що печуся задля свого спокою і справедливости [1, с. 69].

Значення територіальних діалектизмів авторка пояснює у примітках, наприклад: Чір - собача їжа, каша; дріб - вівці; чипіти - бути нахиленим; слонити - присипляти; вадитися - сваритися, сперечатися; шпаровитий - винахідливий, метикуватий; міщулик - мішечок; каламітний - заводій; крішечка - дрібка; половик - яструб; мерша - мертвечина; флинькати - плакати, схлипувати; мняцканий - зім'ятий, непрасований; глагоїти - заспокоювати; кавальчик - маленький шматочок; п'їланитися - лізти, дертися; фертик - по всьому; спрутити - напнути; рупцак - рюкзак; верстак - ровесник; возниця - дерев'яна споруда для коптіння м'яса та ін.

Деякі лексичні діалектизми вводяться в невласне авторську мову, вживання їх мотивоване вказівкою на мовця: «Коли втомлені дальнім переходом люди вернулися на свої обійстя, в селі вже порядкували другі совіти, повідомив Танасій Максим'юк, який у Конятин не евакуйовувався, а переховувався в селі - у своїй бужарні-возниці.Кілька хат були пограбовані на ніц, так що їхнім вчорашнім господарям довелося ходити по людях просячи» [1, с. 143].

Обраний авторкою стиль оповіді поєднує в розлогих синтаксичних конструкціях розмовні звороти, фраземи, які роблять синтаксис природним щодо відтворення інтонацій і синтагм розмовної мови. Органічно вплітаються в авторську оповідь діалектні назви, їхнє відповідне пояснення, наприклад:

«Ніхто не знав, та й не допитував ніколи, Іванового прізвища, лише відколи світ та сонце люди і діти в Черемошнім призвішкувалися йому Цвичком, бо дуже любив Іван збирати по довколишніх селах залізяччя, а найбільше - цвяхи, по-тутешньому «цвики», з яких згодом робив дримби і продавав їх чи то в Кутах, чи в Косові на базарі» [1, с. 40].

Майстерність оповіді письменниці полягає, зокрема, в тому, що в тексті твору взаємодіють різні аспекти бачення подій оповідачем, скажімо, в авторській мові відлунюють голоси персонажів, забарвлені особливостями діалектного слововживання: порівняймо прислівникову форму уліті («Великий тлумачний словник української мови» кваліфікує це слово як діалектне, а «Словник української мови» в 11-ти томах - як розмовне) з літературним вліті, наприклад: «Довге Іванове думання - воно й не дивне для тих, хто його збирався зараз протоколювати: Цвичок у сільраді числився серед дурнуватих, бо окрім того, що пристав до дурної Дарусі, він ще й дримби робить з таким завзяттям, як нормальні люди уліті роблять сіно чи взимку - дітей, завжди говорить голосно - на другий кут села чути, а як скаже - витримати плювок в очі легше, ніж таке чути» [1, с. 70 - 71].

Описуючи весільний  танець молодих з характерною  назвою «гора-маре», письменниця звертається  до широких можливостей літературної мови. Тут простежуємо лексичне багатство - володіння книжними метафорами, пов'язаними з відтворенням зорових і звукових картин, використання семантичної глибини оригінальних порівнянь, у яких відбито соціальний зріз описаного побуту, характер навколишньої природи тощо. Синтаксис цієї зображеної зорової картини передає ритмічний рух танцю, наростання особливої мелодії. Сила її впливу така виразна, що авторка шукає в повторах, амплікаціях, ствердно-заперечних структурах найточніший образ для відтворення філософського змісту символічних танцювальних ритмів, наприклад: «Але ніде, ніхто й ніколи не пояснить вам, чому саме так звучить ця велична музика надглибокого душевного потрясіння. Мабуть, той, хто першим поклав почуту в собі мелодію на струни, зазнав усього, що може зазнати чутлива в житті людина, бо укладав ті звуки в ритм, як у пазуху: і тішився, і плакав, чи, може, тільки схлипував після купелю в них …чи скрикував, як в очищувальній воді морозного потоку.

О, хто не знає, чим для гірської людини є «гора-маре», тому ніколи не перекажеш навіть найточнішими словами і барвами дивну, непередавану суміш її суті, ані її невловного трагізму, як не вловиш ніколи печалі у вічно розгойдуваній вітром смереці на вершині скали.