Галерея вічних образів Шекспіра

Герой в російській версії, за словами самого автора, мало нагадує  шекспірівського Гамлета – А. Сумароков намагався виправити англійське джерело: „... Не все йому там знадобилось”. Наслідуючи Вольтера він вважав: що Шекспір пише як п'яний дикун, не дотримуючись ніяких літературних правил. Шекспір може покоряти серця, але ображає своє почуття смаку хаосом дії" [12, 99]. «Гамлет» А. Сумарокова є швидше за все оригінальним твором за мотивами п'єси Шекспіра, ніж її перекладом.

А. Сумароков у трагедії залишає тільки одну ідею: владу здобувають силою або обманом, за неї борються на смерть. Змінений і сюжет: кровожерний Полоній, розчищаючи дорогу до трону своєму покровителеві Клавдію, вбиває законного короля датського, батька Гамлета. Клавдій займає трон і одружується на королеві Гертруді, що стала жертвою інтриги.

Вбитий батько з’являється Гамлету уві сні і, знаючи про його любов до Афелії - дочки Полонія, просить сина "відставити справи любовні". Дізнавшись всю правду від сина про короля і вбивство, Гертруда в глибокому відчаї ухвалює рішення залишити палац, щоб  на самоті просити бога про прощення. Королева хоче, щоб Гамлет "прийняв батьківську владу", а Клавдія просить залишити трон, але він відмовляється. Король готовий убити Гертруду і одружитися на Офелії.

Гамлет мріє про смерть, що дає забуття від страждань (мотив В. Шекспіра). Проте думка  про муки народу, під владою тирана Клавдія, примушує його діяти. Полоній, бачивши, що Офелія не хоче брати участь в його планах і планах короля загрожує дочці смертю.

Клавдій відправляє десять рабів для вбивства Гамлета і Гертруди. Наближається і страта Офелії. Розноситься слух про загибель принца, народ оточує палац. В цей час сам Гамлет з воїнами і повіреним Армансом рятує Афелію. Він хоче убити Полонія, але його беруть під варту.

З цієї миті тема любові Офелії і Гамлета активно впливає  на сюжет. Після страшної душевної боротьби принц відмовляється від помсти Полонію і розповідає своїй коханій, як він врятував себе і матір від вбивць, що надіслані Клавдієм. В цей час стає відомо, що Полоній "випустив дух злості". Як видно з сюжету, все, що не пов'язане з темою влади, було відсічене. З п’єси було вилучено ряд акторів, з трагедії "Гамлета" В. Шекспіра, наприклад, Фортінбраса, Розенкранца, акторів, могильників.

Створюючи абсолютно самостійний твір, він залишає монолог Гамлета майже без змін, тобто користуються свого роду структурною моделлю чужого твору, для створення свого. Російський драматург переробляє принципові для нього частини, переосмислюючи за тією ж схемою, сюжетні лінії твору.

Натомість А. Сумароков  вводить до трагедії нових героїв, виникли Арманс – довірена особа Гамлета; подруга Офелії – Флеміна, а також її матір – Ратуда. Основою трагедії була єдність дії, а її ідеєю стала помста принца Гамлета за вбивство батька-короля. Розвиваючи проблему влади, А. Сумароков характеризує її носіїв. Новий король Клавдій – запеклий лиходій, добиваючись трону, він готовий убити своїх колишніх союзників, починаючи з королеви, і узяти собі у дружину Офелію.

Гамлет у А. Сумарокова позбавлений коливань, роздумів і  прагне до однієї мети – ним володіє жага помсти. Він любить Офелію, але знає, що її батько Полоній – учасник злодійства, і вибирає між необхідністю убити його чи заподіяти зло Офелії:

"Що робити мені  тепер? Не знаю, з чого почати.

Чи легко втратити навіки Офелію?

Батько! Коханка! Перед ким з вас я завинив?" [35, 86].

Автор наділив Гамлета готовністю до дії, щоб відновити справедливість. Він відчуває моральне право на трон, маючи за мету врятувати народ, тому й перемагає в запеклій боротьбі. У датській державі знову все благополучно: скіпетр в руках принца, разом з ним Офелія.

«Гамлет А. Сумарокова – не вбивця, а визволитель народу від тиранії і в майбутньому, мабуть, цілком освічений монарх» [12]. Театр в епоху класицизму бачив у «Гамлеті» В. Шекспіра «грубу варварську п'єсу». Таке відношення зумовила поява "перероблених" Гамлетів. Гамлет А. Сумарокова повністю відповідає вимогам класицизму та епосі сімнадцятого століття. Він менш глибокий, більш прямолінійний, ніж герой В. Шекспіра. Тут немає душевного поглиблення та дотепних реплік навідмінно від англійської п'єси. Відсутність в трагедії деяких дійових осіб позбавило твір А. Сумарокова того, що збагатило трагедію В. Шекспіра: філософські роздуми Гамлета про людину, про державу, про театр, літературу; багато гумору та іронії. Проте Гамлет в російській версії привертає своєю сміливістю та рішучістю.

Гамлет А. Сумарокова від початку і до кінця п'єси  постає людиною сильної волі і  рішучих дій. Він уникає спроб  замахів на себе і отримує нищівну  перемогу над ворогами. Не менш цікавий  фінал: покаявшись Гертруда йде в черниці, а Полоній здійснює самогубство. При явному тріумфуванні народу принц отримує датську корону і збирається одружитись з улюбленою Офелією.

В. Тредіаковський оцінив «Гамлета» А. Сумарокова цілком поблажливо: висловився про п'єсу як «досить неабияка», але при цьому запропонував свої варіанти деяких віршів. А. Сумарокову не сподобалась така критика Тредіаковського, він не скористався запропонованими варіантами, і трагедія була надрукована майже в первозданній формі.

У своїй офіційній  рецензії М. Ломоносов обмежився  невеликою відпискою, проте відома епіграма, написана ним після прочитання твору, в якій він уїдливо висміює переклад А. Сумароковим французького слова «toucher» як «чіпати» у відгуку про Гертруду («І на смерть чоловіка не зворушено поглядала»).

У 1811 р. С. Висковатов випустив і свою версію "Гамлета" в основу якої був покладений твір Дюсіса. Цікаво, що, незважаючи на подвійну переробку, деякі місця обох трагедій нагадують англійський оригінал. Зрозуміло, основа суперечності в двох варіантах монологу змінювалася: любов і борг спонукав до роздумів (про смерть сумароковського Гамлета); скорбота за батьком убитого – до міркувань про тлінність буття Гамлета Віськоватова ("Що робити мені, не знаю...чи легко втратити Офелію на віки?" – Сумароков).

До початку ХIХ в. інтерес до В. Шекспіра і до його трагедії помітно зріс: у пресі з'явилося багато перекладів уривків з його трагедії, але найчастіше увагу перекладачів привертав саме знаменитий монолог. Мінялася й епоха: у літературі сентименталізм ставав домінуючим напрямом, на сцену почали виходити німецькі романтики. Їх досвід тлумачення Шекспіра, особливо "Гамлета", визначив подальше сприйняття цієї трагедії не тільки в Європі, але й в Росії. Саме в цей час і була створена перероблена трагедія Віськоватова, в якій "слізність" при зображенні Гамлета явно переважувала.

Зміна в сприйнятті образу Гамлета і в цілому трагедії, відбулася в Росії на початку XIX століття, коли визначальну роль в трактуванні трагедії вже грала школа німецьких романтиків, а гамлетизм сформувався і став фактом суспільного життя в Росії, саме в епоху кризи романтизму, яку прийнято називати переходом до реалізму.

П'єсу А. П. Чехова «Іванов» (1887) часто інтерпретують як варіацію на тему «російський Гамлет».

Трагедія «Гамлет» стала не тільки близькою для російського читача, літературних і театральних критиків, акторів і режисерів, але саме ім'я принца стало вічним образом (П. Вяземський, А. Грігорьєв, А. Плещєєв, А. Фет, А. Блок, Ф. Сологуб, А. Ахматова, Н. Гумільов, О. Мандельштам, М. Цветаєва, В. Шершеневич, Б. Пастернак, В. Набоков, Н. Павлович, П. Антокольський, Б. Поплавський, Д. Самойлов, Т. Жірмунська, В. Висоцький, Ю. Моріц, В. Рецептер та ін.)

У російській поезії межі ХІХ-ХХ ст. одним з перших до образів  шекспірівського «Гамлета» звертається Олександр Блок: «Я – Гамлет. Холодіє кров.» (1914). Як згадують родичі поета, О. Блок ще підлітком із захопленням читав шекспірівського «Гамлета». У 1897 р., відповідаючи на питання анкети, О. Блок називає Гамлета своїм улюбленим літературним героєм. За свідченням тітки поета, М. Бекетової, в 1897–1898 рр. О. Блок любив декламувати гамлетівські монологи, а в серпні 1898 р. була поставлена домашня вистава сцени з «Гамлета». О. Блок грав принца датського, а Офелію – Л. Менделеєва. Внаслідок цього Л. Менделєєва згадувала про «спілкування в костюмах “Гамлета”, про те, що це було “нашим романом”, про спільні прогулянки «Гамлета» та «Офелії», про значущість цих зустрічей, про виникнення взаємної симпатії.

Ганна Ахматова використовувала  сюжетні ходи п'єси і «маску»  Офелії в ліричному міні-циклі «Читаючи Гамлета» («У кладовища направо порошив пустир.»; «І неначе помилково.») (1909) і в створенні мерехтливої образності «Поеми без героя» (1943) – «гамлетові підв'язки».

«Флейта-хребет» поема  В.Маяковського, назвою апелює до слів Гамлета, звернених до Розенкранца та Гільденстерна. Образний і поетичний лад трагедії використаний у віршах Мандельштама, зокрема в знаменитому «Столітті» (1922) та «Віршах про невідомого солдата» (1937)

Марина Цвєтаєва створила в 1923 році віршований цикл «Гамлет» («Офелія – Гамлету», «Офелія – в захист Королеви», «Діалог Гамлета з совістю» та ін.)

«Гамлет» – один з  віршів Юрія Живаго, героя роману Бориса Пастернака (1955). До переосмислення образу звертався і Володимир Висоцький  у поезії «Мій Гамлет» (1972).

3.2.2. Трансформація образу Гамлета в українській літературі

У 1932 р. з’являється поема  Миколи Платоновича Бажана "Смерть Гамлета". Поема має своєрідну  початкову назву твору – "Післямова  про Достоєвського, про Гамлета і двійника" [13, 116 – 120], "Смерть Гамлета" стала своєрідним продовженням твору "Розмови сердець" (1928). Поемою про Гамлета почався новий етап у творчості поета, котрий вже став на шлях соціалістичного реалізму, почав писати на соціально-політичні теми. Для Бажана Гамлет – це його сучасник – "сноб дволичності", який постійно прикидається, приймаючи трагічний вигляд. Мотив двійництва і дволичності проходить через всю поему і семантично пов’язаний із творчістю Ф. Достоєвського (згадаємо хоча б "Двійника") та традицією європейської романтичної літератури взагалі: "Двійник! Роздвоєнство! Примари романтики! Блудливі блукання роздвоєних душ! Такий романтичний, надземний туман такий, що смердить труповинням, чому ж?" Роздвоєння світу у поемі презентовано автором, як бачимо, навіть на рівні протиставлення двох епох – романтичної та соціалістичної. Це роздвоєння автор продовжує, коли описує внутрішній стан Гамлета:

"Стоїш у ваганні,  двоїшся, і мариш. У трансі проблем, і дилем, і оман, І чуєш, як хтось промовляє – товариш! І чуєш, як інший нашіптує – пан!"

   Цікаво зазначити, що протиставлення у художньому світі поеми здійснюється навіть на рівні суспільних номінацій, які відображають протиставлення різних суспільних укладів (товариш - пан).

Сучасний Гамлет не може визначитися зі своєю позицією, не може вирішити, до кого йому пристати, адже новий світ став протилежним до минулого. Засуджуючи подвійне життя сучасника Гамлета, його приналежність двом світам одночасно, М. Бажан вимагає зробити вибір, відкинувши минуле, бо "Між новим і старим – не лягли мости. На два стани розпався вік". Зауважимо, що у цитованих словах маємо справу з алюзією на знамениту фразу Шекспірового Гамлета "The time is out of joint" (час розладнався) [8, 953]. І вже у цій алюзії відображена специфічна позиція М. Бажана. Якщо для В. Шекспіра трагедією було розладнання часу взагалі, то ліричний герой М. Бажана констатує поділ часу на "два стани". Цілком очевидно, що ми маємо справу тут з поетичним варіантом ідеї про боротьбу двох класів.

У такому контексті класової боротьби стає зрозумілим, чому М. Бажан прагне безкомпромісності у переорієнтації ідейних поглядів. Однак художній світ вірша є набагато складнішим, бо він насичений традицією, яка у вигляді різних постатей проступає у ситуацію сучасності. Саме так "…часто приходить мара Достоєвського до Гамлета в гості, лякати вночі, лякать і загрожувать, мучить і кликать, Дарма не розводитись: буть чи не буть?.."

Очевидно, що Гамлет –  це уособлений образ української  еліти того часу взагалі. Як поет М. Бажан переконаний, що нова радянська  людина не має права на самозаглиблення, на рефлексію; про сумніви і вагання не може бути мови, бо партія і уряд дають конкретні ціннісні орієнтири.

Дотримуватися цих орієнтирів – ось у чому сенс життя для  радянського громадянина. Відхилення від ідеологічних догм розглядалося у ті часи як прояв буржуазної ідеології. М. Бажан ставить чіткі вимоги до сучасника подолати в собі все, що суперечить комуністичним ідеалам, відкинути старий дореволюційний світогляд.

У концепції М. Бажана сучасний автору Гамлет не може здійснити таке подолання, запропоноване нічним гостем, "марою Достоєвського": "А Гамлету легше вкусити свій лікоть, ніж стати на гостем накреслену путь". У М. Бажана окреслена ситуація набуває світових масштабів, "мара Достоєвського" ширяє по світу і вишукує "двоїсті серця": "Іде по Європах мара Достоєвського і шкрябає пальцем в двоїсті серця".

Слід зауважити, що Гамлет М. Бажана – це не звичайний і  не буденний його сучасник, а, як виникає  з контексту поеми – письменник чи поет, що ховається у "башти  надземні". У новій соціалістичній дійсності поетичне слово перетворилось у зброю, що стріляє, і ліричний герой М. Бажана звертається до своїх колег зі словами: "Розв’язання справжнє теперішніх драм не те, де звикли ви руки ламать і стогнать, бо снайпери чорні – залога у башті, у башті із кості слонової рим. І рими уміють стріляти. І зважте – на кого стріляють, змагаються з ким!"

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що Гамлет В. Шекспіра зазнав дуже специфічної інтерпретації  у творчості українського поета. Ця інтерпретація є, з одного боку, сторінкою з біографії власної душі М. Бажана, своєрідним гамлетизмом митця, коли він підписує "собі свій вирок" [7, 86], звертаючись до образу шекспірового принца. Водночас, з другого боку, це – сторінка з біографії України, яка змальовує трагічну епоху у літературному, громадському та культурному житті країни. Хоч сучасник Бажана і мав певні якості, подібні до Гамлета В. Шекспіра, образ Гамлета немає нічого спільного з тими рисами, які змалював М. Бажан. Гамлетизм, за М. Бажаном, а згодом і дослідником його творчості П. Нісонським – це "внутрішня роздвоєність, недомовки і фальшиві фрази", "небезпечна стежка, яка веде в трясовину ревізіонізму і ренегатства, в табір реакції" [10, 15]. Ми ж погоджуємося з думкою, що Гамлет викликав побоювання представників влади "якраз через те, що видається їм здатним на дію", "адже якщо Гамлет почне діяти, він обов’язково заколить Полонія і, нарешті, самого Клавдія", "він природжений бунтар, потенційний носій свободи і незалежності" [11, 411]. Як висновок щодо рецепції постаті Гамлета у творчості М. Бажана зазначимо передусім яскравий прояв ідеологічного комуністичного дискурсу у поемі "Смерть Гамлета". Шекспір "спричинився" у творі М. Бажана до того, щоб слугувати ідеології нової епохи. а в образі Гамлета засудити вагання та сумніви, як власні, так і цілого прошарку інтелігенції взагалі.