Лекции по "Безпека житедіяльности"

Здавна такі соціальні  спільноти, як рід, сім'я, плем'я тощо, забезпечували людям засоби до існування, репродукцію людини, спільну протидію силам природи, іншим племенам. Все  це допомогло людству не тільки вціліти, а й закласти основи подальшого прогресу, розвитку цивілізації.

Будь-яка соціальна група  може розглядатися як суб'єкт системи «людина - життєве середовище» і визначати рівень цієї системи. 

 

Блок 2.2. Лекція 6.  Фізіологічні особливості організму людини

План

1.Будова і властивості  аналізаторів.

2.Характеристика  основних аналізаторів безпеки  життєдіяльності.

3.Загальні уявлення  про обмін речовин та енергію.  

 

 

 

1. Будова і властивості  аналізаторів 

 

Незважаючи на наявність  різноманітних гіпотез про виникнення життя на Землі, всі вважають, що найвищою стадією розвитку життя  є людина.

Вчені встановили, що за всю  історію еволюції людина в анатомо-фізіологічному відношенні мало змінилася. Організм людини являє собою сукупність тілесних (соматичних) і фізіологічних систем: нервової, серцево-судинної, кровообігу, травлення, дихання, сенсорної, опорно-рухової  та ін. Однією з найважливіших систем людини є нервова система, що зв'язує між собою всі системи і частини тіла в єдине ціле. Центральна нервова система бере участь у прийомі, опрацюванні та аналізі будь-якої інформації, що надходить із зовнішнього і внутрішнього середовищ. При виникненні перевантажень на організм людини нервова система визначає ступінь їхнього впливу і формує захисно-адаптаційні реакції. Антропологи і фізіологи відзначають надзвичайно важливу фізіологічну особливість людського організму; його великі потенційні і часто незадіяні життям можливості.

Людина отримує різноманітну інформацію про навколишній світ, сприймає всі його різноманітні сторони  за допомогою сенсорної системи  чи органів чуття.

Сучасний етап розвитку фізіології органів чуття пов'язаний з іменами  таких учених, як І.М.Сєченов (1829-1905рр.) та І.П.Павлов (1849-1936рр.). І.П.Павлов розвинув працю І.М.Сєченова про рефлекси головного мозку, створив вчення про аналізатори як сукупність нервово-рецепторних  структур, що забезпечують сприйняття зовнішніх подразників, трансформацію  їхньої енергії у процес нервового  збудження і проведення його в  центральну нервову систему. На думку  І.П.Павлова, будь-який аналізатор складається з трьох частин: периферичної (або рецепторної), провідникової і центральної, де завершуються аналітично-синтетичні процеси за оцінкою біологічної значущості подразника.

Аналізатори - це сукупність взаємодіючих утворень периферичної і центральної нервової системи, які здійснюють сприйняття та аналіз інформації про явища, що відбуваються як у навколишньому середовищі, так і всередині самого організму. Структура аналізатора - рецептор(сприймаючий утвір), чутливі нейрони, ділянка кори головного мозку.

У сучасній фізіології розрізняють  вісім аналізаторів - руховий, зоровий, слуховий, смаковий, нюховий, шкірний, вестибулярний і вісцеральний. Проте  в системі взаємодії людини з  об'єктами навколишнього середовища головними при виявленні небезпеки  виступають зоровий, слуховий та шкірний  аналізатори. Інші виконують допоміжну, або доповнюючу функцію. Водночас необхідно  враховувати також ту обставину, що є ціла низка небезпечних чинників (іонізуюче випромінювання, електромагнітні  поля, ультразвук, інфрачервоне випромінювання), що створюють надзвичайно важливу  біологічну дію на людський організм, але для їхнього сприйняття немає  відповідних природних аналізаторів.

Усі аналізатори в структурному відношенні однотипні. Вони мають на своїй периферії апарати, що сприймають подразники, - рецептори, в яких і відбувається перетворення енергії подразника в процес збудження. Від рецепторів по сенсорних (чуттєвих) нейронах і синапсах (контактах між нервовими клітинами) імпульси надходять у центральну нервову систему.

Розрізняють такі основні види рецепторів: механорецептори, що сприймають механічну енергію, до них належать: рецептори слухової, вестибулярної, рухової, частково вісцеральної чутливості; хеморецептори- нюховий, смаковий; терморецептори - рецептори шкірного аналізатора; фоторецептори - зоровий аналізатор та інші види. Кожен рецептор виділяє з множини подразників зовнішнього і внутрішнього середовища свій адекватний подразник. Цим пояснюється висока чутливість рецепторів.

Усі аналізатори завдяки  своїй однотипній будові мають загальні психо-фізіологічні властивості - надзвичайно висока чутливість до адекватних подразників, наявність абсолютної диференційної та оперативної межі чутливості до подразника, спроможність до адаптації, тренування, спроможність певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника, перебування у наступній взаємодії один за одним.

Абсолютна межа чутливості має верхній та нижній рівні. Нижня абсолютна межа чутливості - це мінімальна величина подразника, що викликає чутливість. Верхня абсолютна межа - максимально допустима величина подразника, що не викликає в людини біль. Диференційна чутливість визначається найменшою величиною подразника, яка дає змогу відчути його зміну. Це положення було вперше введено німецьким фізіологом А.Вебером і кількісно описано німецьким фізиком Г. Фехнером.

Основний психофізичний закон фізіології Вебера - Фехнера: інтенсивність відчуттів пропорційна логарифму інтенсивності подразника.

У математичний формі закон  Вебера-Фехнера виражається так:  

 

  S= C * lgI ,

де S - інтенсивність (або  сила) відчуття; І - розмір чинного подразника; С - коефіцієнт пропорційності.

Спроможність  до адаптації - це можливість пристосовувати рівень своєї чутливості до подразників.

 

2. Характеристика  основних аналізаторів безпеки  життєдіяльності 

 

Зоровий аналізатор. У житті людини зір відіграє головну роль. Достатньо сказати, що більше 90% інформації про зовнішній світ ми одержуємо через зоровий аналізатор. Відчуття світла виникає у результаті впливу електромагнітних хвиль довжиною 380-780 нанометрів (нм) на рецепторні структури зорового аналізатора, тобто першим етапом у формуванні світловідчуття є трансформація енергії подразника у процес нервового збудження. Це відбувається у сітчастій оболонці ока. Характерною рисою зорового аналізатора є відчуття світла, тобто спектрального складу світлового (сонячного) випромінювання.

Хвилі, що перебувають всередині  зазначеного діапазону (380-780 нм), відрізняються  довжиною та створюють, в свою чергу, відчуття різного кольору (380-450 нм - фіолетовий, 480- синій, 521- зелений, 573- жовтий, 600-650-жовтогарячий, 650-780- червоний).

Слід зазначити, що зоровий  аналізатор має деякі своєрідні  характеристики, такі як інерція зору, зорове відображення (міражі, гало, ілюзії), видимість. Останнє свідчить про складність процесів, що відбуваються в зоровій системі по сприйняттю реальної дійсності і безумовну участь в цій діяльності нашого мислення.

Слуховий аналізатор - є другим за значенням для сприйняття людиною навколишнього середовища і безпеки життєдіяльності. У той час як око чутливе до електромагнітної енергії, вухо реагує на механічні впливи, пов'язані з періодичними змінами атмосферного тиску у відповідному діапазоні. Коливання повітря, що діють із певною частотою і періодичною появою областей високого і низького тиску, сприймаються нами як звуки.

Слуховий аналізатор являє  собою спеціальну систему для  сприйняття звукових коливань, формування слухових відчуттів і впізнавання  звукових образів. Допоміжний апарат периферичної частини аналізатора - вухо. Розрізняють зовнішнє вухо (вушна раковина, зовнішня слухова і барабанна перетинки), середнє вухо (молоточок, ковадло і стремені) і внутрішнє вухо (де розташовані рецептори, що сприймають звукові коливання). Фізична одиниця, за допомогою якої оцінюється частота коливань повітря в секунду - герц (Гц), чисельно дорівнює одному повному коливанню, що здійснюється за одну секунду.

Для оцінки суб'єктивної гучності сприймаємого звуку запропонована  спеціальна шкала, одиницею виміру якої є децибел.

Шкірний, або тактильний аналізатор відіграє виняткову роль у житті людини, особливо при його взаємодії із зоровим і слуховим аналізаторами при формуванні цілісного сприйняття навколишнього світу. При втраті зору і слуху людина за допомогою тактильного аналізатора за рахунок тренування і різноманітних технічних пристосувань може «чути», «читати», тобто діяти і бути корисною суспільству.

Тактильною чутливістю людина зобов'язана функціонуванню механорецепторів шкірного аналізатора. Джерелом тактильних відчуттів є механічні впливи у вигляді дотику або тиску.

У шкірі розрізняють три  прошарки: зовнішній (епідерміс), з'єднувально-тканинний (власне шкіра - дерма) і підшкірна  жирова клітковина. У шкірі дуже багато нервових волокон і нервових закінчень, що розподілені вкрай  нерівномірно і забезпечують різним ділянкам тіла різну чутливість. Наявність  на шкірі волосяного покриву значно підвищує чутливість тактильного аналізатора.

Температурно-сенсорну систему звичайно розглядають як частину шкірного аналізатора, завдяки збігу, розташуванню рецепторів і провідникових шляхів. Оскільки людина є теплокровною істотою, то всі біохімічні процеси в її організмі можуть протікати з необхідною швидкістю і напрямком при певному діапазоні температур. На підтримку цього діапазону температур і спрямовані теплорегуляційні процеси (теплопродукція і тепловіддача). При високій температурі зовнішнього середовища судини шкіри розширюються і тепловіддача посилюється, при низькій температурі - судини звужуються і тепловіддача зменшується.

Аналізатор внутрішніх органів, або вісцеральний аналізатор, відіграє надзвичайно важливу роль у здоров'ї і житті людини. Якщо зовнішні аналізатори попереджають людину про явну небезпеку, то цей аналізатор визначає небезпеки прихованого, неявного характеру. Ці небезпеки серйозно впливають на життєдіяльність людського організму. Для розуміння біологічної значущості внутрішнього аналізатора необхідно визначити поняття «внутрішнє середовище організму». Коли ми говоримо про поганий стан здоров'я, то це стосується передусім порушення рівноваги внутрішнього середовища організму.

Внутрішнє середовище (кров, лімфа, тканинна рідина, з якими контактує  кожна клітина живого організму), незважаючи на всі зміни зовнішнього  середовища, зберігає відносну сталість. «Сталість середовища припускає таку досконалість організму, щоб зовнішні зміни в кожну мить компенсувалися і врівноважувалися»,- американський фізіолог У.Кеннон (1871-1945рр.) назвав цю властивість гомеостазом.

Гомеостаз-стан внутрішньої динамічної рівноваги природної системи, що підтримується регулярним поновленням основних її структур, матеріально-енергетичного складу і постійною функціональною саморегуляцією у всіх її ланках.

Зовнішнє і внутрішнє  середовища діалектично єдині. Коли на організм діють надзвичайні подразники, він сам активно формує таке внутрішнє  середовище, яке дозволяє оптимізувати фізіологічні процеси в нових  умовах існування.

 

3.Загальні уявлення  про обмін речовин та енергію  

 

Фізіологічні особливості  організму людини треба розглядати з урахуванням її взаємодії з навколишнім середовищем. У цьому випадку можливе більш повне уявлення про джерела небезпек для здоров'я та життя людини. Така взаємодія здійснюється шляхом обміну речовин і енергії.

Життєві процеси організму пов'язані з постійним поглинанням речовин з навколишнього середовища і виділенням кінцевих, продуктів розпаду в це середовище. Сукупність цих двох процесів складає обмін речовин. Саме обмін речовин створює те єднання, котре існує між живими організмами і навколишнім середовищем.

Обмін речовин властивий  як живій, так і неживій природі. Але між ними існує принципова різниця. Внаслідок обміну речовин  неживих тіл останні незворотно руйнуються, тоді як обмін речовин  живих організмів з навколишнім  середовищем є основною умовою його існування.

Обмін речовин і енергії  в клітині складається з двох процесів: пластичного обміну - (асиміляція, анаболізм) сукупність реакцій біосинтезу (утворення речовин) відбувається з поглинанням енергії та енергетичного обміну - (дисиміляція, катаболізм) сукупність реакцій розщеплення речовин з виділенням енергії.

Внаслідок процесів дисиміляції  харчових речовин утворюються продукти розпаду та енергія, що необхідна  для процесів асиміляції. Взаємозв'язок цих процесів забезпечує існування  тваринного організму.

Обмін речовин умовно можна  розділити на зовнішній обмін, який включає надходження харчових речовин в організм та видалення кінцевих продуктів розпаду, і внутрішній, який охоплює всі перетворення харчових речовин у клітинах організму.

Харчові речовини, які потрапили  в організм, витрачаються на енергетичні  й будівельні процеси, які протікають одночасно. При розпаді харчових речовин виділяється енергія, яка  витрачається на синтез специфічних  для даного організму сполук, на підтримку постійної температури  тіла, проведення нервових імпульсів  та ін.

Основним методом дослідження  обміну речовин є метод визначення балансу речовин, які потрапили  в організм та видалились зовні, а  також їх енергетичної цінності.

Баланс енергії визначається на основі даних про калорійність харчових речовин, які вживаються, а  також кінцевих продуктів, що виводяться з організму.

Потреба людини в енергії  визначається дослідним шляхом і  виражається в калоріях. Кількість  калорій, які надходять в організм з будь-якими продуктами, називається  калорійністю їжі. Енергозабезпеченість їжі повинна відповідати енерговитратам організму, тобто енергетичні потреби  людини повинні повністю покриватися  за рахунок енергетичної цінності харчових продуктів, які входять у раціон людини.