Лекции по "Безпека житедіяльности"

Виробниче середовище - це середовище, в якому людина здійснює свою трудову діяльність. Воно містить комплекс підприємств, організацій, установ, засобів транспорту, комунікацій тощо. Виробниче середовище характеризується передусім параметрами, які специфічні для кожного виробництва і визначаються його призначенням. Це вид продукції, яка виробляється на ньому, обсяги виробництва, кількість працівників, продуктивність праці, енергоємність, сировинна база, відходи виробництва тощо. Крім цих параметрів є такі, що визначають умови праці та її безпеку: загазованість, запиленість, освітленість робочих місць, рівень акустичних коливань, вібрації, іонізуючої радіації, електромагнітного випромінювання, пожежо- та вибухонебезпечність, наявність небезпечного обладнання, засобів захисту працівників, ступінь напруженості праці, психологічний клімат та багато інших.

Враховуючи те, що одна і  та ж людина постійно може перебувати і в одному, і в другому середовищі, будь-які системи «людина - життєве  середовище» будуть розглядатись у  взаємодії двох зазначених середовищ, як побутового, так і виробничого.

Параметри побутового середовища регламентуються відповідними санітарно-гігієнічними нормативними документами, які встановлюються державними або місцевими органами влади й охорони здоров'я. Ці параметри  підтримуються спеціальними службами і самими людьми, які проживають у регіоні.

Параметри виробничого середовища регламентуються державними нормативними актами з охорони праці та нормативними актами з охорони праці окремих  підприємств і відповідальність за їхнє дотримання покладається на власників  підприємств або уповноважених  ними осіб.

Але під впливом тих  чи інших факторів, передусім природного чи військового характеру, параметри  життєвого середовища можуть вийти  за межі встановлених норм і тоді може виникнути загроза не тільки здоров'ю, а й життю людей.

Як правило, ми не можемо назвати приклади окремого існування  кожного з названих вище компонентів  життєвого середовища - природного, соціального або техногенного. Кожен  з компонентів життєвого середовища взаємозв'язаний з іншими, і людина чи соціальна спільнота відчуває вже результат їх комплексної  дії. 

 

3. Рівні системи  "Людина - життєве середовище" 

 

Суб'єктом системи «людина - життєве середовище» може бути як окрема людина, так і будь-яка  спільнота, членом якої є ця людина. Соціальні спільноти, в свою чергу, можуть бути складовими частинами інших  спільнот, а ті, в свою чергу, входять  до ще більших. Завжди можна говорити про певну ієрархію соціальних спільнот. В одних випадках ця ієрархія жорстко  визначена і регламентована, наприклад, у різного роду виробничих структурах і в армії. В інших випадках вона існує, незважаючи на відсутність  такої регламентації. Сім'я або  двоє студентів, які проживають разом  у гуртожитку, - це мікроколектив, що належить до більшого колективу - мешканців будинку (гуртожитку). Мікроколективи входять до більш високого рівня спільнот - макроколективу (мікрорайон міста, населення міста, області, країни, континенту і, нарешті, людство).

Отже, можна говорити про  рівень системи «людина - життєве  середовище» з однієї особи, сім'ї, мешканців житлового будинку, мікрорайону, населеного пункту тощо.

Для окремої людини, тобто  коли ми говоримо про систему «людина - життєве середовище» з однією особою, всі інші люди та будь-які спільноти є елементами життєвого середовища, а саме соціального середовища.

Для глобальної системи «людина - життєве середовище» всі люди є складовими загальнолюдської спільноти, а життєве середовище складається з природного - Землі та космічного простору, що її оточує, та техногенного середовища, створеного людством за всю історію його існування.

Для систем будь-якого іншого рівня завжди необхідно визначити, які люди і спільноти є внутрішніми  складовими тієї спільноти, для якої розглядається система «людина - життєве середовище», а які є елементами соціального середовища, що оточує цю спільноту.

В основі системного аналізу лежить емерджентність, тобто здатність систем мати такі  властивості, яких немає і навіть не може бути в елементів, що її складають. Емерджентність притаманна також соціальним спільнотам. Соціальна спільнота будь-якого рівня має властивості, притаманні лише їй і які відсутні або присутні неповною мірою в спільнот іншого рівня. Це необхідно чітко усвідомлювати, пам'ятати і використовувати при вирішенні конкретних завдань безпеки життєдіяльності.

 

Блок 1.3. Лекція 4.  Ризик як оцінка небезпеки

План

1. Загальна оцінка  та характеристика небезпек.

2. Оцінка ризику  небезпеки.

3. Концепція прийнятного  (допустимого) ризику.

4. Управління ризиком.

5. Якісний аналіз  небезпек. 

 

 

 

1. Загальна оцінка  та характеристика небезпек

Наслідком прояву небезпек є нещасні випадки, аварії, катастрофи, які супроводжуються смертельними результатами, скороченням тривалості життя, шкодою здоров'ю, природному чи техногенному середовищу, дезорганізуючим  впливом на суспільство або життєдіяльність  окремих людей. Квантифікація небезпеки, або кількісна оцінка збитків, заподіяних нею, залежить від багатьох чинників, наприклад, від кількості людей, які знаходились у небезпечній зоні, кількості та якості матеріальних (в тому числі природних) цінностей, що перебували там, природних ресурсів, перспективності зони тощо.

З метою уніфікації будь-які  наслідки небезпеки визначають як шкоду. Кожен окремий вид шкоди має свій кількісний вираз, наприклад, кількість загиблих, поранених чи хворих, площа зараженої території, площа лісу, що вигоріла, вартість зруйнованих споруд тощо. Найбільш універсальний кількісний засіб визначення шкоди - це вартісний, тобто визначення шкоди в грошовому еквіваленті.

Другою, не менш важливою характеристикою  небезпеки, а точніше мірою можливої небезпеки є частота, з якою вона може проявлятись, або ризик. 

 

2. Оцінка ризику  небезпеки 

 

Ризик (R) визначається як відношення кількості подій з небажаними наслідками (n) до максимально можливої їх кількості (N) за конкретний період часу:

R = n/ N.

Ця формула дозволяє розрахувати  розміри загального й групового  ризику. При оцінці загального ризику величина N визначає максимальну кількість усіх подій, а при оцінці групового ризику - максимальну кількість подій у конкретній групі, що вибрана із загальної кількості за певною ознакою. Зокрема, в групу можуть входити люди, що належать до однієї професії, віку, статі; групу можуть складати також транспортні засоби одного типу; один клас суб'єктів господарської діяльності тощо.

Характерним прикладом визначення загального ризику може служити розрахунок числового значення загального ризику побутового травматизму зі смертельними наслідками. Відповідно до статистичних даних за 1998р. в Україні загинула в побутовій сфері 68 271 людина. Наразитись на смертельну небезпеку в побуті практично міг кожен із загальної  кількості громадян, які проживали  в Україні за цей період, тобто N = 50 100 000 осіб. Відтак, числове значення загального ризику смертельних випадків у побутовій сфері в 1998р. становило:

R = 68 271 / 50 100 000 = 0, 001362=1,362 •  10^-3=1362 • 10^-6 .

З розглянутого прикладу випливає, що з кожного мільйона громадян, які проживали в Україні, в  побутовій сфері загинули в 1998р. 1 362 особи. В охороні праці для  характеристики рівня травматизму  використовується коефіцієнт частоти (К_ч), який показує кількість травмованих чи загиблих на 1000 працюючих. Якщо його використати для наведеного прикладу, то можна сказати, що коефіцієнт частоти смертельного побутового травматизму в Україні в 1998 р. становив 1,362.

Для того щоб пояснити, що будь-яка система, яка надає деякий рівень особистих, соціальних, технологічних, наукових або промислових переваг, містить необхідний, навіть обов'язковий  елемент ризику, зробимо невеличкий відступ. Наприклад, безпечні леза не є  зовсім безпечними, вони тільки безпечніші, ніж їхні аналоги. Вони забезпечують допустимий рівень ризику поряд зі збереженням переваг менш безпечних  пристроїв, які вони замінюють. Жоден  літак не зміг би піднятися в небо, жодна машина не змогла б рушити, жоден корабель не зміг би вийти  у море, якщо б виникла необхідність перед цим виключити всі ризики й усі небезпеки.

Тобто існує ризиковий баланс між відомими перевагами та недоліками консервантів, що використовуються у харчовій промисловості, між відомими перевагами використання радіації для медичної діагностики і лікування (наприклад, рентгенівська діагностика, радіаційна терапія) та відомими загрозами людському здоров'ю від впливу радіації.

Отже, безпека є відносним  поняттям. Абсолютної безпеки для  всіх обставин та умов не існує. Просте запитання: «Яка безпека є достатньою?»  не має простої відповіді. Вираз  «безпека на 99,9%», що використовується для означення високого рівня  гарантії або низького рівня ризику, особливо в рекламі, не може вважатися  правильним.

Для того щоб визначити  серйозність небезпеки, ступінь  припустимості ризику в тій чи іншій ситуації, існують різні  критерії: категорії серйозності небезпеки; рівні ймовірності небезпеки; матриця оцінки ризику. Всі ці поняття і порядок їх застосування будуть детально висвітлюватись при проведенні практичних занять.

За ступенем припустимості  ризик буває знехтуваний, прийнятний, гранично допустимий, надмірний:

1) знехтуваний  ризик має настільки малий рівень, що він перебуває в межах допустимих відхилень природного (фонового) рівня;

2) прийнятним вважається такий рівень ризику, який суспільство може прийняти (дозволити), враховуючи техніко-економічні та соціальні можливості на даному етапі свого розвитку;

3) гранично допустимий  ризик - це максимальний ризик, який не повинен перевищуватись, незважаючи на очікуваний результат;

4) надмірний ризик характеризується виключно високим рівнем, який у переважній більшості випадків призводить до негативних наслідків.

На практиці досягти нульового  рівня ризику, тобто абсолютної безпеки неможливо. Через це вимога абсолютної безпеки, що приваблює своєю гуманністю, може обернутися на трагедію для людей. Знехтуваний ризик у теперішній час також неможливо забезпечити з огляду на відсутність технічних та економічних передумов для цього. Тому сучасна концепція безпеки життєдіяльності базується на досягненні прийнятного (допустимого) ризику. 

 

3. Концепція прийнятного  (допустимого) ризику 

 

Сутність концепції прийнятного (допустимого) ризику полягає у прагненні створити таку малу небезпеку, яку сприймає суспільство у даний час, виходячи з рівня життя, соціально-політичного та економічного становища, розвитку науки й техніки.

Прийнятний ризик поєднує технічні, економічні, соціальні й політичні аспекти і є певним компромісом між рівнем безпеки й можливостями її досягнення. Розмір прийнятного ризику можна визначити, використовуючи витратний механізм, який дозволяє розподілити витрати суспільства на досягнення заданого рівня безпеки між природною, техногенною та соціальною сферами. Необхідно підтримувати відповідне співвідношення витрат у вказаних сферах, оскільки порушення балансу на користь однієї з них може спричинити різке збільшення ризику і його рівень вийде за межі прийнятних значень.

Із збільшенням витрат на забезпечення безпеки технічних  систем технічний ризик зменшується, але зростає соціально-економічний. Витрачаючи надмірні кошти на підвищення безпеки технічних систем, в умовах обмеженості коштів, можна завдати  збитків соціальній сфері, наприклад, погіршити медичну допомогу.

Сумарний ризик має мінімум при оптимальному співвідношенні інвестицій у технічну й соціальну сфери. Цю обставину потрібно враховувати при виборі ризику, з яким суспільство поки що змушене миритися.

Максимально прийнятним рівнем індивідуального ризику загибелі людини звичайно вважається ризик, який дорівнює 10^-6 на рік. Малим вважається індивідуальний ризик загибелі людини, що дорівнює 10^-8 на рік.

Концепція прийнятного ризику може бути ефективно застосована  для будь-якої сфери діяльності, галузі виробництва, підприємств, організацій, установ.

Безперечно, не існує  абсолютної безпеки, завжди буде існувати деякий рівень залишкового ризику.

Наскільки ризик є прийнятним чи неприйнятним, вирішує керівництво  держави та конкретного підприємства, установи і організації. Результат  цього рішення впливатиме на багато вхідних даних та міркувань, серед  яких не останнє місце займає вартість ризику, оскільки головним завданням  управління є і завжди буде визначення вартості ризику. 

 

 

 

4. Управління ризиком  

 

Основним питанням теорії і практики безпеки життєдіяльності  є питання підвищення рівня безпеки. Порядок пріоритетів при розробці будь-якого проекту потребує, щоб вже на перших стадіях розробки продукту або системи у відповідний проект, наскільки це можливо, були включені елементи, що виключають небезпеку. На жаль, це не завжди можливо. Якщо виявлену небезпеку не можна виключити повністю, необхідно знизити ймовірність ризику до припустимого рівня шляхом вибору відповідного рішення. Досягти цієї мети, як правило, в будь-якій системі чи ситуації можна кількома шляхами. Такими шляхами є:

-повна або часткова  відмова від робіт, операцій  та систем, які мають високий  ступінь небезпеки;

-заміна небезпечних операцій  іншими, менш небезпечними;

-удосконалення технічних  систем та об'єктів;

-розробка та використання  спеціальних засобів захисту;

-заходи організаційно-управлінського  характеру, в тому числі контроль  за рівнем безпеки, навчання  людей з питань безпеки, стимулювання  безпечної роботи та поведінки.

Для того щоб надати перевагу конкретним заходам та засобам або  певному їх комплексу, порівнюють витрати  на ці заходи й засоби і рівень зменшення  шкоди, який очікується в результаті їх запровадження. Такий підхід до зменшення  ризику небезпеки зветься управління ризиком.

Деякі небезпеки, що мають  відносно низький рівень ризику, вважаються неприпустимими, тому що їх досить легко  контролювати та ліквідувати. Наприклад, блискавка - ймовірність удару дуже мала, але результат її - смерть. Тому простіше просто залишитись у приміщенні - от і всі витрати на контроль.