Англійський памфлет 18 ст

     Жанроутворюючим ядром у “Публічному викритті гри в кості” виступає памфлетний первінь, який надає особливої актуальності звучанню провідних соціально-побутових мотивів. Памфлет Волкера має діалогічну форму, яка дозволила авторові створити стереоскопічну картину злодій-ського світу. Ця картина структурується із двох до певної міри автономних візій шахрайського стану. Одна з них вкладена в уста жертви пройдисвітів, яка бачить зовнішню і оманливу оболонку крутійських вивертів. Друга ж – репрезентована досвідченим чоловіком – дає доволі повне уявлення про справжнє обличчя тих “добропорядних джентльменів”, що вештаються навколо собору Св.Павла і зав’язують ніби-то випадкові знайомства з пересічними громадянами. Беручи на озброєння платонівський принцип структурування діалогу (принцип рольового розподілу, згідно з яким вчитель домінує над учнем), Волкер запропонував читацькій увазі досить цікавий розвиток внутрішньо-діалогічних відносин: кожний з героїв твору виступає то у ролі наставника, то у ролі реципієнта. Памфлетист не тільки розширив арсенал тих фактографічних компонентів, які запропонував свого часу Копленд, але й вперше виокремив їх графічно. Саме у вигляді автономних елементів композиційної будови різноманітні “списки”, “таблиці”, “покажчики” згодом постали і у творі Гармена, в єлизаветинських шахрайських памфлетах (С.Роулендз, Т.Деккер), а пізніше й у кримінальних романах (Р.Гед, Ф.Кіркмен, Д.Дефо).

     “Співдружність  бродяг” (1561) Джона Оделі та “Застереження, або Попередження окаянних” (1566) Томаса Гармена є схожими за структурою, емоційною тональністю та оціночним підтекстом.

     На  відміну від Копленда, автор “Співдружності бродяг” змалював лише той прошарок жебрацького стану, який має схильність до кримінальних дій. Герої Оделі  заробляють на життя нечесним шляхом, а отже, представляють серйозну загрозу  для англійської громади, що спонукає автора розглядати власну місію як суспільно вагому. Саме усвідомлення високого громадянського призначення власного твору зумовлює наявність патетики та “високого” струменю у його стилістичній палітрі.

     Відомості, викладені Оделі, були значно розширені його послідовником – Т.Гарменом, у творі якого помітно посилюється власне художній компонент. Збільшення текстового простору відбувається за рахунок введення курйозно-анекдотичних оповідок, які покликані не тільки розважити реципієнта шляхом презентації конкретних випадків з реального життя, але й проілюструвати рекомендації автора щодо технологій спілкування зі злиднями. Гармен запропонував доволі розгорнений словник сленґу та оригінальний фраґмент діалогу між шахраями, який перекладено з крадійського арґо на загальнолітературну мову.

     Характерною ознакою твору Гармена стало  поєднання різнохарактерних начал (“низька” тематика – “висока” стилістика, наукова точність викладення – художня  образність), контрастних компонентів (проза– поетичні вставки, типізовані описи – індивідуалізовані приклади, загальновживана лексика – злодійський сленґ). У такій суміші різноманітних поетологічних елементів проступає вельми цікава закономірність розвитку шахрайської прози XVI ст.: письменники, які виносили на розсуд широкого читацького загалу “низьку” тематику, не тільки свідомо шокували читача, але й доволі сміливо і навіть зухвало порушували загальноприйняті літературні норми. Високий рівень освіти та соціальний статус авторів впливали і на специфіку їхньої візії, і на манеру презентації цієї “низької” проблеми. Саме тому навіть тоді, коли об’єктом художнього зображення поставав такий негідний поваги й шани стан як пройдисвіти, стилістика творів зазвичай залишалася “високою”. Домішки арґо, якими майорять тексти Копленда, волкера, Оделі та Гармена, навряд чи можна назвати органічними компонентами текстового полотна: вони радше покликані підсилити ефект вірогідності оповіді і створити певний колорит. “Низька” тема у вказаних книгах є водночас і поштовхом до творчого задуму, і, так би мовити, самодостатнім кінцевим результатом, адже ці книги були покликані ознайомити пересічних громадян із таємницями кримінального світу, і у реальній практиці тогочасся вони дійсно слугували такими собі посібниками з анти-шахрайства. Перші англійські літописці злодійського побуту в своїй творчості йшли від реалій повсякденного життя до його літературної транскрипції.

     Уже з творчості Ґріна розпочався поступовий відхід письменників, що цікавилися шахрайською тематикою, від максимально об’єктивного опису дійсності у напрямку до творення своєрідної “псевдо реальності” літературного злодійського світу.

     Спираючись  на досвід попередників у царині “criminal fiction”, вправно використовуючи художні прийоми, вироблені в ході памфлетних баталій, та окремі естетичні здобутки тогочасної “високої” прози, Ґрін створює доволі цікавий літературний продукт – конні-кетчерівський памфлет, і по суті визначає магістральні шляхи подальшого розвитку шахрайської літератури на англійському ґрунті.

     У процесі творчого пошуку, який, безперечно, має маньєристичний характер, Р.Ґрін синтезує елементи поетики різних жанрів, передусім, памфлету і джесту. Втім, відчутним, принаймні у ранніх конні-кетчерівських памфлетах, залишається і генетичний зв’язок із першими англійськими антологіями шахрайського ремесла. Зберігаючи домінування антишахрайських настроїв, автор-експериментатор наважується поєднати викривально-публіцистичний пафос соціально-побутової памфлетистики з апологетикою крутійства, що притаманна джестовим оповідкам. Ця доволі смілива контамінація контрарних стихій призводить до суттєвих зрушень у жанровій структурі памфлетного твору. Органічно вписуючись у памфлетне художнє полотно, джестові оповідки набувають доволі специфічного вигляду: відбувається криміналізація джесту. Водночас, ці джестові мікроструктури впливають і на саме памфлетне полотно, надаючи нового нетрадиційного звучання власне памфлетним колізіям та мотивам: викривальний пафос, властивий памфлетистиці, сусідить із відвертою апологетикою крутійства, яка задавала провідну емоційну тональність джесту.

     Стильовий малюнок ранньої конні-кетчерівської  памфлетистики відзначається поєднанням риторичності, підсиленої патетики, яскравої метафорики з арґотизмами та елементами розмовної мови, що свідчить про орієнтацію Ґріна на твори його попередників – Ґ.Волкера, Дж.Оделі та Т.Гармена.

     Новаторство Ґріна-памфлетиста не вичерпується оригінальністю створеної ним жанрової моделі конні-кетчерівського памфлету. Надзвичайно цікавою виявляється розроблена у перших книгах про конні-кетчерів техніка структурування художнього образу персонажа-злочинця. Якщо у “Славетному викритті шахрайства”, що позначене домінуванням памфлетного пафосу, конні-кетчери викликають лише гнів та осуд читацького загалу, то у “Другій частині конні-кетчерства”, де питома вага джестових оповідок помітно зростає, ставлення автора до героїв-пройдисвітів вже не є таким однозначним. Декларативне памфлетно-войовниче засудження конні-кетчерів поступається місцем імпліцитному схваленню неординарних крутійських витівок кримінального героя.

     Розширення  арсеналу художніх засобів та прийомів за рахунок залучення поетичної  техніки джесту призводить до того, що узагальнені образи пройдисвіта  та його жертви стають більш рельєфними та правдоподібними. У “Третій частині конні-кетчерства” емоційні акценти розставляються у повній відповідності до логіки джесту: конні-кетчер, попри всю аморальність його вчинків, змальовується як віртуоз своєї справи, як спритний крутій, якому завжди вдається вийти сухим із води. Що ж до конні, котрий зображується як істота тупа, користолюбива, хтива, то в нього не залишається жодного шансу на симпатію читачів. У “Третій частині конні-кетчерства” Ґрін уникає нав’язливого моралізаторства і, презентуючи крутійську витівку в позитивному ключі, залишає читачеві право на власний розсуд вирішувати, хто більш заслуговує на осуд – герой-пройдисвіт чи його недолуга жертва.

     “Диспут”  складається із двох автономних частин – діалогу між двома різностатевими злочинцями (Нен і Лоуренсом) та монологічної сповіді розпусниці, яка розкаялася й стала на шлях чесного життя. Цілісність цього художнього твору, який містить текстові фраґменти, відмінні і за формою, і за жанровою природою, забезпечується за рахунок введення авторських коментарів, що просякнуті памфлетним пафосом. “Диспут” змальовує тему шахрайства у новому ракурсі: вперше в англійській літературі зі сторінок твору постають професійні повійниці та жінки легкої поведінки.

     Жанрова палітра “Диспуту” включає елементи поетики не тільки трактату, джесту, памфлету і анатомії (таке поєднання вже стало звичним для англійської кримінальної прози), але й діалогу, біографії, пенітенціалій. Під впливом памфлетного пафосу згадані елементи здебільшого змінюють свою первинну жанрову сутність, зберігаючи лише зовнішню подібність до генетичних першоджерел. Пенітенціальні мотиви втрачають духовний компонент, життєписному каркасу бракує хронологічної конкретизації.

     Втім, не жанрова оригінальність “Диспуту”, а саме створений на його сторінках  художній образ жінки-пройдисвітки забезпечив цьому конні-кетчерівському памфлету Ґріна особливе місце в історії англійської літератури. Згодом в Англії надзвичайно популярними будуть сповіді повійниць та злодійок (“Горезвісні шахрайства Дороті Філіпс”, 1595, та “Діяльність Елізабет Колдуел”, 1604, Р.Арміна, анонімні твори “Життя та смерть міс Мері Фріз”, 1662, “Наречена – конні-кетчерка”, 1643, “Розбійниця”, 1665, “Викриття фальшивої леді”, 1677, та “Скринька мадам Мері Карлтон”, 167?).

     Специфічність тієї “професії”, в якій реалізовували свій крутійський хист героїні-пройдисвітки, накладала певний відбиток і на особливості нарації. Еротичне начало, що відчутне вже в “Англійському крадієві” (1665 – 1671), згодом стає домінуючим у “жіночому” варіанті шахрайської прози (анонімні твори про пригоди авантюристки Мері Карлтон, яка видавала себе за німецьку принцесу).

     “Передвісник  Чорної книги” є оригінальною жанровою марґіналією, що поєднує риси поетики  джестової біографії, памфлету, пенітенціалій, новели, трактату та автобіографії. Використовуючи популярний у континентальній новелістиці прийом обрамлення, Ґрін відкриває і завершує оповідь, що складається з п’яти джестоподібних фраґментів, авторськими викривально-моралізаторськими коментарями, в яких домінує памфлетна стихія. За жанровою структурою цей твір нагадує джестові біографії, втім за жанровою ідеологією він більше схожий на конні-кетчерівські памфлети. Аналіз жанрової природи “Передвісника Чорної книги”, здійснений на сторінках даної дисертації, дає підстави вважати його кримінальною біографією джестового типу.

     Завдяки інтерференції двох наративних потоків (джестового та памфлетного) Ґрінові  вдається створити доволі яскравий образ  головного героя, який викликає у  читачів водночас і захоплення, і  презирство. Саме образ Неда Брауна – антипод ренесансного ідеалу вільної і величної особистості – відкриває галерею барокових образів злочинців: Ґамаліел Ретсі (“Життя та смерть Ґамаліела Ретсі, відомого англійського крадія” (1605) Т.Павіера), Джеймс Гайнд (трилогія Дж.Фіджа: “Приємна й чарівна історія капітана Гайнда”, 1651, “Мандри Гайнда”, 1661, та “Англійський Гусман”, 1662), Мерітрон Латрун (“Англійський крадій” Р.Геда та Ф.Кіркмена).

     У висновках представлено стисле викладення основних результатів дослідження  та розглянуто подальші шляхи розвитку шахрайської прози в англійській літературі наступних століть.

     Введена Ґріном мода на написання кримінальних творів з гетерогенною жанровою структурою не згасала протягом XVII ст., що призвело до розширення жанрової концепції англійської шахрайської літератури, в лоні якої продовжили свій розвиток лінії конні-кетчерівської памфлетистики і шахрайського роману, а також виникли і розвинулись такі самобутні художні явища, як кримінальний роман, шахрайська лірика, шахрайська п’єса.

     Памфлетний  струмінь англійської шахрайської прози кінця XVI – початку XVII ст. представлений низкою конні-кетчерівських памфлетів, написаних такими відомими письменниками, як Г.Четтл, С.Роулендз, Т.Деккер, а також кількома анонімними творами, які вже у назві містили декларацію причетності до славнозвісної традиції, започаткованої Ґріном. Невдовзі після смерті Ґріна з’являються памфлети “Основа конні-кетчерства”, 1592, “Питання щодо сутності й природи конні”, 1597, які з повною впевненістю можна віднести до числа епігонських творів.

     Характерною особливістю поґрінової конні-кетчерівської  памфлетистики, переважно епігонської  за своєю сутністю, є те, що сюжетно-композиційне структурування творів відбувалося  за рахунок тих компонентів, які  вже були добре відомі єлизаветинському читачеві з книг Копленда, Волкера, Оделі, Гармена й Ґріна. І навіть Т.Деккер, чиї кримінальні памфлети (“Лондонський дзвонар”, 1608, “Світло ліхтаря та свічки, чи Друга нічна прогулянка дзвонаря”, 1609) стали своєрідною “лебединою піснею” конні-кетчерівської памфлетистики, запозичує з популярних книг попередників не тільки структуру, мотиви, мовні кліше, а й навіть цілі текстові фраґменти.

     Більшість із пізньоренесансних шахрайських  памфлетів були позбавлені будь-якого  новаторського компоненту і являли собою банальне переписування чи переструктурування відомих взірців. Це спричинило поступове згасання читацького інтересу до такого різновиду літературної продукції. Сам конні-кетчерівський памфлет із часом перетворився на своєрідний анахронізм, і в період занепаду втратив риси яскравої самобутності, поволі розчиняючись у соціально-побутовій памфлетистиці, з лона якої він свого часу вийшов. Зразками таких памфлетів можна вважати “Захист конні-кетчерства” (1592) анонімного автора, який приховувався під псевдонімом Катберт-конні-кетчер, а також “Привид Ґріна полює на конні-кетчерів” (1602) С.Роулендза. У цих творах власне кримінальний елемент відходить на задній план, а чільне місце посідає компонент авантюрний: головними героями тут є не злодійські таланти чи неперевершені пройдисвіти, а шахраюваті представники середнього стану.