Англійський памфлет 18 ст

     Лише  наприкінці XVI ст. в умовах стрімкого занепаду системи протегування та завдяки зростанню багатого й доволі освіченого прошарку читачів виникли певні можливості поставити літературну творчість на матеріальну основу, а, відповідно, формувався новий тип митця – професійний літератор.

     Оскільки, пересічний читач – представник  третього стану – не завжди був  здатним зрозуміти вишукано-інтелектуальні твори, перевантажені ремінісценціями з античних джерел, філософсько-релігійними алюзіями чи складною науковою термінологією, то письменники-професіонали усвідомлювали нагальну потребу ідейно-естетичної переорієнтації власних мистецьких спонук та уподобань. Читач нового типу потребував такої літературної продукції, яка була б спрощеною стилістично та висвітлювала б знайомі теми, а, отже, дозволяла б йому обходитись тією сумою загальних знань та відомостей, які він отримав в початковій чи ремісницькій школі. Тому перед “комерційними” авторами (на противагу письменникам, які писали виключно заради честолюбних амбіцій та розраховували на елітарних реципієнтів) постала складна дилема: чому надавати перевагу – необхідності творчого самовираження чи можливості заробити грошенята, задовольняючи духовні потреби заможної, але малоосвіченої й недостатньо ерудованої аудиторії. Більшість з них розв’язували цю етико-естетичну проблему за рахунок написання популярних драм, рицарських і любовних романів та різноманітних памфлетів.

     Необхідно наголосити, що в XVI ст. саме слово “памфлет” (“pamphlet”) набуло напрочуд широкого вжитку. Памфлетом автори-єлизаветинці називали будь-який актуальний твір, спрямований  на суб'єктивне висвітлення злободенних проблем. Якщо у 50-70-ті роки таке жанрове самоназивання сприймалося як своєрідний маркер ідейно-естетичної недосконалості, певної меншовартості у порівнянні з романом, трактатом чи історією, то згодом воно позбувається первісно негативної та зневажливої конотації і починає номінувати літературну модель, яка відбивала події реального життя під особливим гостросуб'єктивним кутом зору .

     Зазначимо, що основними функціями памфлетного  жанру були не тільки дидактична (обов’язкова  за нормами тогочасного декоруму), але й агітаційна, полемічно-сатирична. Навряд чи автори англійських пізньоренесансних памфлетів опікувалися естетико-гедоністичною цінністю своїх творів (виняток становить хіба що “Евфуес” (“Euphues”) Дж.Лілі, який автор називав памфлетом, а сучасна літературознавча наука вважає одним із перших англійських романів). Орієнтація памфлетів на висвітлення певних сторін соціального життя єлизаветинців дозволяє (обираючи за класифікаційний критерій їх тематику) виокремити три основні різновиди памфлетного жанру: релігійно-політичний, літературно-критичний, соціально-побутовий.

     У 60ті роки XVI ст. великою популярністю користувалися релігійно-політичні памфлети, які висвітлювали актуальні питання міжконфесійних суперечок та критикували, або ж, навпаки, роз’яснювали політику єлизаветинського уряду. Надзвичайна ряснота політично анґажованих та релігійно тенденційних памфлетів була зумовлена гостротою протистояння католиків, англікан та пуритан, яке спричинювалося специфічним перебігом реформаційних процесів . Крім того, політика Єлизавети Тюдор, особливо протягом першого десятиліття її перебування на англійському троні, сприймалася громадськістю країни неоднозначно.

     Об’єктом  критичних випадів стали не тільки конкретні дії єлизаветинського уряду, але й сама постать вінценосної особи. Ревні католики вважали, що Єлизавета І, яка була донькою Генріха VIII від морганатичного шлюбу з Анною Болейн, не мала прав на королівський престол. Деякі з протестантських проповідників виключали можливість перебування жінки на чолі держави і церкви. Водночас, прибічники королеви у будь-який спосіб намагалися не тільки захистити, але й скласти шану своїй могутній покровительці. Ця доволі складна ситуація знайшла адекватне художнє зображення в царині памфлетистики, де антиєлизаветинські критичні і гостросатиричні випади спричинювали появу апологетичних та панегіричних творів.

     Зокрема, у памфлеті “Гавань справжньої віри та істини” (“An Harborowe for Faithfull and Trewe Subjectes” (1559р.) Джон Ейлмер захищав правомірність перебування Єлизавети на англійському престолі й акцентував увагу на позитивних рисах її характеру та релігійної позиції. Його опонент В.Аллен у прокламаційному творі “Застереження знаті та народу Англії і Ірландії” (“An Admonition to the Nobility and People of England and Ireland” (1588 р.) декларував вороже ставлення до правління Єлизавети і, гнівно викриваючи вади тогочасного державного устрою, закликав до громадянської непокори.

     До  цього ж різновиду єлизаветинської  памфлетистики належать твори автора, що писав під псевдонімом Мартіна Марпрелата, а саме: “О, перечитайте Д.Джона Бріджеза” (“Oh, read over D.John Bridges”(1588р.) чи “Справедливий осуд” (“The Just Censure” (1589р.), а також інспірована урядом відповідь на ці памфлети – “Мигдаль для папуги” (“An Almond for a Parrot” (1590р.) Т.Неша.

     На  теренах релігійно-політичного памфлету дуже часто велася активна, гостросуб’єктивна  полеміка – автори вдавалися до чистої критики своїх противників, і, зазвичай, не пропонували будь-якого  “рецепту”, як позбутися того чи іншого хибного явища. Такі авторські інтенції зумовили провідні риси поетики релігійно-політичного памфлету, а саме: безсюжетність оповіді, риторичність стилю, загострену суб’єктивність презентації матеріалу, насиченість тексту яскравою образністю, що апелює до емоційної сфера читача. Дані памфлети, написані, переважно, освіченими кліриками чи людьми близькими до уряду, рясніли посиланнями на давніх авторів, відзначалися чіткою логікою викладення думки. Їхня загальна тональність, що розгорталася у викривально-підбурювальному або ж апологетично-пропагандистському ключі, була просякнута релігійним пафосом та патріотичною патетикою. Стиль таких відверто тенденційних памфлетів, що вели свій родовід від проповідей, залишався високим.

     Як  вже зазначалося, професійні письменники полюбляли писати розважально-повчальні памфлети, які завдяки актуальності тематики та спрощеності форми схвально сприймалися необізнаним читачем. Вірогідно, саме соціально-побутовий памфлет, який розповідав про повсякденні події з життя простого люду, врешті-решт і став тією універсальною пластичною формою, в яку можна було вкласти загальнозрозумілий зміст.

     Таким чином, памфлетний жанр, виступаючи органічним компонентом літературного процесу  в Англії XVI ст., виникає в результаті взаємодії багатьох соціокультурних чинників. Він є адекватною реакцією на процеси, що відбувалися у різних галузях: в економіці, політиці, релігії, культурі, а також у повсякденному житті певних станів суспільства.

     Змальовуючи широку панораму англійської дійсності  та чутливо реагуючи на соціальне замовлення свого часу, памфлетні твори являють барвисту різноманітність тематичних модифікацій. Вельми цікавими виявляються й далека від уніфікації композиційна будова памфлетів та варіативність їхнього стилістичного малюнку. Це, в свою чергу, було спричинено орієнтацією на різні читацькі кола та впливом маньєризму – домінуючого стилю кінця XVI ст. Виступаючи своєрідним антиподом елітарному “romance”, памфлет наближає остаточне формування й становлення “novel” та передвіщає виникнення журналістики – найвпливовішого засобу формування суспільної думки.

     Памфлет, що із плином часу був віднесений до публіцистичних жанрів, споріднюється  з журналістикою не тільки за загальним  пафосом чи безпосереднім зв’язком з реальним життям, але й за широтою діапазону змальовуваних тем. Поетична техніка англійського пізньоренесансного памфлету згодом, безперечно, буде запозичена першими англійськими журналістами в XVII ст. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Розвиток памфлету в Англії в 18 сторіччі. Вплив епохи Просвітництва. 

     XVIII століття — поворотний етап  у духовному розвитку людства.

     Ще  у другій половині XVII ст. в середовищі освічених людей утвердилося  прагнення пояснити всі явища  природи і людського життя. Зростав  авторитет науки.

     У XVIII ст. віра в людський розум стала провідною. Учені, письменники, філософи висували і відстоювали ідеї суспільного прогресу, вільного розвитку особистості, вважали, що людині потрібно нагадати про її високе призначення на землі, пробудити її розум — і тоді вона сама зрозуміє, що таке добро і зло, зможе сама відповідати і за свої вчинки, і за своє життя.

     У XVIII ст. людину оцінюють не за становим походженням, а за розумом, внутрішніми  якостями. Учених, письменників, філософів, які були переконані в необхідності просвітити людей, назвали просвітниками, а саму добу — Просвітництвом. XVIII століття ще називають Віком Розуму.

     Просвітницький  рух зародився в Англії. Ви вже  знайомі з творчістю деяких письменників-просвітників. Це і Даніель Дефо, і Джонатан Свіфт, і Роберт Бернс. Пізніше ідеї Просвітництва почали поширюватися по всій Європі, проповідуючи культ знання та культ книги. Головна мета Просвітництва: за допомогою світла розуму змінити світ, зробити ясним і зрозумілим все, що оточує людину, просвітити й розвинути саму людину, щоб в ній гармонійно поєднувалися розум і почуття. На думку просвітників, розум здатен змінити суспільні відносини таким чином, щоб кожна людина, ким би вона не була за своїм походженням і майновим станом, могла виявити свою внутрішню суть.

     Просвітницька література має повчальний характер. Художній твір служить розкриттю певної філософської концепції. Письменників-просвітників характеризує активна громадянська позиція, вони виступають прихильниками ідейного мистецтва, яке здатне перетворити, змінити світ. Саме в добу Просвітництва в літературу вступило нове покоління письменників, що принесли не тільки новий зміст і нові форми, а й новий погляд на роль літератури, яка проголошувалась дієвим засобом перетворення суспільства.

     Протягом  усього XVIII ст. центри літературного і культурного життя переміщувались. Так, зародившись в Англії (кінець XVII — початок XVIII ст.), Просвітництво потім набуло поширення у Франції. У другій половині XVIII ст. просвітницький рух активізується в Німеччині. Ідеї просвітництва в цей час почали поширюватися і в Росії та Україні, про що свідчить творчість О. Радищева, Ф. Прокоповича, С. Яворського, І. Кроковського.

     Спроможність  людини усвідомлювати себе не лише об’єктом, але й суб’єктом процесу  пізнання призводила до того, що в художній практиці одночасно відбувалися і реставрація тих класичних жанрових моделей, в яких об’єктом художнього осмислення поставала індивідуальна доля конкретної особистості, і творення нових жанрових модифікацій, в яких до певної міри абсолютизувалося особистісне начало. Памфлет, що відрізнявся високим ступенем суб’єктивності у викладенні авторського концепту, органічно влився до загального річища популярної літератури Ренесансу і посів одне з чільних місць у тогочасній жанровій панорамі поряд з мемуарами (Е.Гейєс, Дж.Горсей, В.Релі), етико-педагогічним трактатом (Т.Еліот, Т.Гобі, Р.Ешем), есе (Ф.Бекон, Р.Бертон), діалогом (Т.Лодж, Н.Бретон) та ін.

     Найпотужнішими  факторами, що зумовили активний розвиток памфлетистики в XVI ст., слугували інтенсифікація книгодрукування, зростання загального рівня освіченості, формування нової читацької аудиторії, основу якої складали представники середнього стану, поява нового типу митця – комерційного письменника (“commercial writer”).

     Термін  “памфлет” мав у XVI ст. дещо інші, ніж сьогодні, семантичні виміри, котрі важко визначити, адже памфлет за своєю мінливістю був у ті часи своєрідним “літературним хамелеоном”, який не тільки відзначався надзвичайно широкою тематичною палітрою і багатою стилістичною гамою, але й вбирався у шати різноманітних жанрових форм.

     У західному літературознавстві неодноразово здійснювалися спроби схарактеризувати англійський ренесансний “памфлет” (Дж.Орвел, С.Кларк, Ґ.Гіббард), однак  і досі ще не існує чітко визначених критеріїв, за якими той чи інший твір можна віднести до єлизаветинської памфлетистики.

     Памфлетний  первінь– це своєрідна репрезентація  актуально-злободенної проблематики у під-креслено суб’єктивному й  патетично-агітаційному ключі, розрахована  на те, щоб викликати жвавий емоційний  відгук реципієнта, спонукати його до певних дій. Саме ці головні риси памфлетистики будуть згодом органічно засвоєні журналістикою – найвпливовішим засобом формування суспільної думки. 

     Англійський сатирик, церковний діяч, публіцист, поет і письменник Джонатан Свіфт народився ЗО листопада 1607 року в Дубліні в англійській родині. Батько Свіфта не дожив до народження сина, мати через деякий час назавжди від'їжджає до Англії і Джонатана виховує його дядько, Годвін Свіфт, відомий дублінський адвокат. Свіфт здобув хорошу освіту — спочатку в школі графства Кілкені (1673—1681), потім у дублінському Трініті-ко-леджі (1682—1688), де йому присудили ступінь бакалавра мистецтву 1686 році. Вибух насилля, що стався в Ірландії 1689 року, змусив Свіфта шукати притулок в Англії. До кінця того ж року Свіфт став секретарем сера Уільяма Темпла, дипломата у відставці та літератора, який жив у маєтку Мур-Парк, у графстві Суррей. Свіфт залишався на цій посаді до загибелі сера Уільяма в січні 1699 року. Це були чи не найкращі часи в житті Свіфта: він мав можливість досхочу працювати у величезній бібліотеці Темпла; саме тут, у Мур-Парку, починається самостійна поетична діяльність Свіфта; 1692 року йому присуджують ступінь магістра мистецтв в Оксфорді; нарешті, маєток Темпла стає основою сімейного щастя Свіфта (письменник-початківець знайомиться з Естер Джонсон, падчеркою управителя Мур-Парку, яка спочатку була його ученицею, а згодом стала дружиною). У 1695 році Свіфт був висвячений у сан священика англіканської церкви й упродовж наступного року служив у Кіл руті, на півночі Ірландії. Опинившись у центрі релігійних чвар, Свіфт починає писати один з відомих сатиричних творів — памфлет -":.зка бочки», робота над яким тривала кілька років. «Казка счки» вийшла у світ 1704 року без вказівки на ім'я автора, зчинивши галас довкола себе. Свіфт зажив слави дотепника, після того як його авторство було розкрито. В образах трьох братів — Петра, Мартина й Джека — автор піддає нищівній критиці три гілки християнства — католицьку, англіканську та пуританську.