Англійський памфлет 18 ст

     У 1696 році письменник повертається до Мур-Парку, де пише сатиру «Битва книг». Твір був  присвячений дискусії між прибічниками «давніх і нових книг», в якій на боці «давніх» брав участь і Темпл. Свіфт у сатирі виступає проти  канонізації античної спадщини, але за його творче використання (передусім для подальшого розвитку сучасної англійської літератури).

     Через деякий час Свіфт, уже відомий  політичний письменник, відходить від  вігів і зближується з членами  торійського кабінету, навіть кілька місяців (1710 — 1711) видає торійський журнал «Екзамінер». З вересня 1710 по червень 1713 року Свіфт перебуває в Лондоні. У цей час і розгорнулась його діяльність як то­рійського публіциста. У сфері літературних зв'язків найбільше значення мав невеликий гурток «Клуб Мартіна Скліблеруса (Писаки)». Докладні відомості про політичні й літературні події Лондона того часу дійшли до нас у листах Свіфта, які після його загибелі дістали назву «Щоденник для Стелли» й були адресовані другу всього його життя — Естер Джонсон.

     На  захист торі й велику підтримку уряду у своїх статтях та памфлетах у 1713 році Свіфт обійняв посаду декана в дублінському соборі св. Патріка. Він залишає Лондон і повертається до Ірландії.

     Третій  період творчості Свіфта відкривається  памфлетом «Пропозиція про загальне використання ірландської мануфактури» (1720), одразу після якого вийшов ряд інших памфлетів про Ірландію. На початку XVIII століття населення Ірландії було неоднорідним. Свіфт виступив на захист англо-ірландців, але цим самим він порушив питання про тяжкий стан всієї Ірландії. Центральне місце в ірландській публіцистиці Свіфта належить «Листам Суконщика» (1724).

     Останнє десятиліття тзорчої діяльності великого сатирика, було після виходу «Мандрів до різних країн світу Лемюеля  Гулівера» (1726—1737) позначено великою активністю. Свіфт пише багато різних публіцистичних та сатиричних творів, серед яких не останнє місце належить памфлетам на ірландську тему. Виступи Свіфта на захист Ірландії, як і раніше, знаходять відгук у серцях людей і їх підтримку. Його обирають почесним громадянином Дубліна (1729). У цей період Свіфт пише багато поезій. Його вірші позначені тематичною різноманітністю. Провідним жанром віршів є політична сатира, як правило, пов'язана з Ірландією («Клуб Легіон», 1736). Підсумок своєї творчої діяльності Свіфт підводить в одному з найбільш значущих своїх поетичних творів — «Віршах на смерть доктора Свіфта» (1731, видані 1738).

     «Мандри Гулівера» (1721 —1725)

     За  жанром «Мандри Гулівера» — це сатиричний філософсько-політичний роман, що посідає вагоме місце в розвитку мистецтва доби Просвітництва. Своєрідність жанрової природи твору полягає в поєднанні романної та памфлетної форм, що підкреслює специфічну особливість свіфтовського роману — виразно відчутні публіцистичні засади.

     Головною  темою «Мандрів» є мінливість зовнішнього вигляду світу природи та людини, зображена у вигляді фантастичного та казкового середовища, до якого потрапляє Гулівер під час своїх мандрів. Роман складається з чотирьох частин, у кожній з яких розповідається про перебування героя в тій чилншій країні (у ліліпутів, велетнів, у Лапуті, у країні гуінгмів). Твір має яскраво виражені риси роману-подорожі пригодницько-фантастичіюгв характеру. Це приваблює перш за все дітей. Вводячи казкові тм фантастичні мотиви в їх особливій художній функції, Свіфт не обмежується нею, розширює її значущість за допомогою пародії, на основі якої будується сатиричний гротеск. Текст «Мандрів» пронизаний алюзіями, ремінісценціями, натяками, прихованими й явними цитатами.

     Зображуючи  Ліліпутію, Свіфт висміює все те, що його не задовольняє в сучасній Англії. Закони, звичаї, устрій Ліліпутії — це гігантська карикатура на монархічну Британію. Країна велетнів Бробдингнег змальовується автором як ідеальна монархія, яка протистоїть недосконалій Англії, а її король — як мудрий правитель, який засуджує війни й у своїх діях користується принципами вищої моралі.

     Подорож Гулівера до Лапути з відвідуванням  Великої Академії — це в'їдлива сатира письменника на псевдонауку його часів з її відірваністю від реального життя. Заключна частина роману знайомить читача з останньою мандрівкою Гулівера — до країни з розумними кіньми й зідичавілими представниками людства — йеху. Все це результат глибокого розчарування автора в можли­востях позитивного розвитку людського суспільства 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

4. Розмаїття англійської памфлетистики 18 сторіччя 

              4.1.Види англійських памфлетів 18 сторіччя 

     Поклавши  в основу класифікації тематичний критерій можливо диференціювати загальний потік єлизаветинської памфлетистики на три основні різновиди: релігійно-політичний, літературно-критичний, соціально-побутовий.

     Біля  витоків памфлетної традиції в Англії стояв релігійно-політичний памфлет, першим зразком якого традиційно вважають твір С.Фіша “Молитва за жебраків” (1529). Виділення релігійно-політичної памфлетистики в окремий тематичний різновид є правомірним з огляду на той факт, що в Англії XVI ст. реформаційний рух ініціювався урядом та проводився, так би мовити, “зверху”, і тому політика була невідривно пов’язана з релігією. Крім того, зміна монархів супроводжувалася й суттєвими переорієнтаціями генеральної лінії уряду щодо офіційно визнаного віросповідання англійців.

     Релігійно-політичний памфлет, особливо на ранніх стадіях  свого розвитку, демонструє очевидну спорідненість із жанром проповіді. Ця спорідненість проступає і у наявності моралізаторського компоненту, який реалізується за рахунок введення повчальних пасажів та частих апеляцій до емоцій реципієнта, і у прагненні автора переконати читача (слухача) у тому, що саме авторська позиція є єдино вірною і богоугодною. Подібними виявляються і ті способи реалізації творчого задуму, до яких звертаються проповідники і памфлетисти. Це, насамперед, залучення біблійних цитат, ремінісценцій та алюзій у якості аргументів, підвищена експресивність стилю, яскрава образність, ряснота риторичних прийомів.

     Найбільш  репрезентативними зразками релігійно-політичної памфлетистики можна вважати  твори Дж.Нокса (“Перший трубний  глас проти жахливого правління  жінки”, 1558), Дж.Ейлмера (“Гавань справжньої віри та істини”, 1559), В.Аллена (“Застереження вельможному панству й народові Англії та Ірландії”, 1588), цикл Марпрелатівських творів і низку анти-марпрелатівських памфлетів.

     Викриваючи  своїх опонентів, памфлетисти, зазвичай, не пропонували жодного “рецепту” щодо поліпшення справ у царині державного устрою чи суспільного життя. Пріоритет критичного начала суттєво відрізняє релігійно-політичний памфлет від трактату, в якому більше уваги приділяється репрезентації конструктивного начала, тобто якоїсь наукової концепції, програмної тези, системи нових положень тощо.

     Констатаційний  метод нарації й очевидна упередженість  автора щодо позиції реального чи удаваного опонента зумовлювали  провідні риси поетики релігійно-політичного  памфлету, а саме: безсюжетність оповіді, риторичність стилю, суб’єктивність у виборі аргументів, насиченість тексту яскравою образністю (почерпнутою в основному із Біблії та античної класики), часті апеляції до емоційної сфери читача. Ці памфлети, написані переважно освіченими кліриками чи людьми близькими до уряду, рясніли посиланнями на загальновизнані авторитети, відзначалися чіткою логікою викладення думки. Загальна тональність наративу, що розгортався у викривально-підбурювальному або ж апологетично-пропагандистському ключі, зазвичай була детермінована релігійною позицією автора. Патріотична патетика та релігійний пафос, якими просякнуті всі без винятку релігійно-політичні памфлети єлизаветинської доби, свідчать про те, що їхні автори добре усвідомлювали суспільну вагомість власних творів, розглядали свою місію як громадянську й, безперечно, очікували на гучний суспільний резонанс.

     Ще  одним різновидом єлизаветинської  памфлетистики був літературно-критичний  памфлет, який висвітлював стан справ  у сфері мистецтва. Інспірована пуританами (С.Ґоссон, В.Ренкінс, Дж.Ветстоун) антитеатральна компанія, спричинила появу великої кількості літературно-критичних памфлетів, у яких апологети мистецтва намагалися довести тезу про дидактичну, соціальну й естетичну цінність Поезії. Розгортання полеміки супроводжувалося еволюцією естетичних уявлень єлизаветинських “men of letters”. Це, в свою чергу, значною мірою впливало на характер літературно-критичних творів, призводячи до певних зрушень у їхній жанровій структурі. На ранніх етапах формування англійської літературно-критичної традиції пріоритетну роль відігравав саме памфлетний пафос: його присутність проступає і у способах аргументації авторських тез, і у манері полемізування, і у щирому прагненні авторів суттєво вплинути на реальну ситуацію в суспільстві (С.Ґоссон, В.Ренкінс, Дж.Ветстоун, Т.Лодж) . Згодом на зміну деклараціям власної позиції у дискусіях навколо театру та Поезії приходить усвідомлена потреба осмислити природу поетичної творчості, осягнути її глибинну сутність, визначити провідні функції тогочасного мистецтва (В.Вебб, Ф.Сідні, Дж.Паттенгем). З часом, виникає необхідність ретельно розглянути ті причини, що призвели до певного морально-етичного занепаду мистецтва слова, і єлизаветинські “men of letters” з особливим ентузіазмом та завзяттям беруться за справу “очищення” національної літератури, розраховуючи на те, що розроблена ними система практичних рекомендацій дозволить покращити стан справ у поетичній царині (Ф.Сідні, Т.Кемпіон, С.Деніель). Отже, літературно-критична модифікація памфлетного жанру, з’явившись під час дебатів навколо мистецтва, не тільки слугувала своєрідним материнським лоном для розвитку таких жанрів, як літературно-критичний трактат (Дж.Паттенгем, Ф.Сідні), літературний маніфест (Т.Кемпіон, С.Деніель), публіцистичний літературно-критичний огляд (Ф.Мерез), але й еволюціонувала, “вдосконалюючи саме памфлетний жанровий первінь”.

     Професійні  письменники писали і розважально-повчальні  памфлети про повсякденні події  життя простого люду. Саме соціально-побутовий памфлет, що завдяки актуальності тематики і спрощеності форми мав шалений успіх у неелітарної читацької аудиторії, врешті-решт і став тією універсальною пластичною формою, яка могла вмістити вельми широкий тематичний діапазон.

     Жодна зі сфер духовної чи буттєвої реальності індивіда не проходила повз увагу спостережливих і гострих на слівце “men of letters”. Якщо одні суспільні вади, як-то: проституція, лихварство чи пияцтво, ставали об’єктом нищівної критики, то інші реалії, приміром, чаклунство, знахарство, паління тютюну не стільки викривалися, скільки анатомізувалися, тобто розглядали-ся всебічно, детально, з декларативною претензією на об’єктивність.

     Одним із наймасивніших шарів соціально-побутової  памфлетистики виступав кримінальний памфлет, з якого читач міг дістати сенсаційну інформацію про злочини і страти, життя та звичаї декласованих елементів. Змальовуючи ганебні вчинки та щире розкаяння грішників і злочинців, памфлетисти незрідка намагалися надати читачеві моральний урок і наголошували на суспільно-громадській значимості власних літературних творів. Високий ступінь метафоризації тексту, активне використання риторичних прийомів, тропів, поступово починало відігравати у памфлетистиці дедалі більшу роль.

     Характерними  рисами злободенно-актуальних памфлетів були сенсаційність тематики та схильність авторів до надмірної гіперболізації негативних проявів людської натури. Такі твори були позбавлені конструктивізму і виступали своєрідним засобом задоволення не дуже вишуканих смаків пересічних англійців. Головне завдання авторів подібного кримінального чтива полягало у тому, щоб презентувати шокуючі та неординарні у своїй жахливості відомості та факти.

     Доволі  цікава модифікація єлизаветинської  соціально-побутової памфлетистики  – конні-кетчерівський памфлет – виникає наприкінці XVI ст. і синтезує в собі засадничі риси єлизаветинської памфлетистики як такої та художні прийоми національної традиції “criminal fiction”. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

               4.2. Шахрайський памфлет 18 ст., як різновид памфлетистики 

     Поетичний твір Р.Копленда (“Шлях до нічліжки”, 1535-36) започатковує моду на введення конкретного фактажу (детальних характеристик шахрайських практик, тлумачень специфічних крутійських термінів тощо) до абстрактно-описової оповіді. Жанрова природа цього твору є конґломеративною. Чітке структурування думки, фактографічно-документальне викладення, відсутність подієвої динаміки вказують на відчутний вплив трактатного первеня, а обрана автором форма жвавої бесіди, яку ведуть два головні персонажі, говорить про певну зовнішню подібність поеми до діалогічного твору. Емблематичність та абстрактність образів діючих осіб свідчить про наявність рис мораліте.

     “Публічне викриття гри в кості” (1552) Ґ.Волкера  ознаменувало наступну фазу розвитку шахрайської літератури в Англії XVI ст. У цьому творі, центральною темою якого постає шахрайство картярів та гравців у кості, автор заклав підвалини вельми специфічного ставлення до пройдисвітів: письменник прирівняв злодійські заняття до інших ремесел і змалював крутійські виверти так, що вправність шулерів подекуди мимохіть викликала захоплення. Волкер накреслив магістральні шляхи подальшого розвитку національної традиції “criminal fiction”. Обираючи об’єктом мистецької уваги саме пройдисвітів (а не жебраків), він продемонстрував, наскільки цікавим і злободенним може бути художній образ протагоніста-крутія. Здійснене Волкером перенесення акцентів на технологію шахрайського ремесла стане основою творчого задуму Ґріна-памфлетиста.