Інвестиції в Україні: стан і проблеми

     Окремою проблемою України є регіональні  диспропорції в економічному розвитку та зокрема – в залученні інвестицій. Ці диспропорції набувають дедалі більшої  не  лише  економічної,  але  й  політичної  гостроти, що загрожує  як  економічному  розвитку  країни  загалом, так і її територіальній цілісності. В багатьох аспектах від вирівнювання інвестиційної привабливості українських регіонів залежить майбутнє країни.

     Інвестиційні  регіональні диспропорції.

     Порівняльний  аналіз  соціально-економічного  розвитку  окремих регіонів  (областей)  України виявляє на  наявність як  системних проблем існуючої  системи регіонального розвитку,  так і ряду  специфічних для кожного регіону перешкод, що ускладнюють впровадження результативних заходів державної політики,  спрямованих  на  соціальне  та  економічне  оздоровлення.  До  системних  проблем,  насамперед,  слід віднести:

     •  не комплексний  підхід  до  проблематики  регіонального розвитку;

     •  відсутність чи вкрай слабку спроможність влади в  реалізації  ефективних  заходів  регіонального розвитку, в т.ч. шляхом залучення інвестицій;

     •  низький рівень співпраці та координації  на міжрегіональному  рівні  для  вирішення  місцевих проблем без  залучення центру;

     •  незацікавленість  і  навіть  спротив  регіональної влади входженню в регіони крупних міжнародних інвесторів;

     •  критичний  стан  інфраструктури  та  житлово-комунального  господарства  й  обмежені фінансові  можливості  місцевих  органів  влади  з  їх покращення;

     •  незадовільні  умови  розвитку  підприємництва на місцевому рівні, низький рівень  інституційного забезпечення регіонального розвитку.

     Як  наслідок,  в  Україні  продовжують  зберігатися значні міжрегіональні диспропорції, посилюючи протистояння між  відносно  багатими  (східними)  і  біднішими (західними) областями.

     Дані,  наведені  на  диграмі  “Частка  окремого регіону  в  загальних  обсягах  інвестицій  в  основний капітал”,  свідчать, що  сьогодні  лише  чотири-п’ять областей України  становлять  для  інвесторів  принциповий інтерес, концентруючи понад 50% усіх інвестиційних ресурсів.

     Більше  того,  на  регіональному  рівні  підтверджується  прямий  взаємозв’язок  між  економічною  динамікою  та обсягами  залучених  інвестицій. Так, частка Києва, Дніпропетровської і Донецької областей у створенні загальнонаціональної доданої вартості у 2004р. складала 39,7%, а  їх частка в  інвестиціях в основний капітал – 35,5%, тоді як частки семи економічно найслабкіших областей складали лише 9,8% і 10,1%, відповідно.

     

 

     Водночас, обсяги інвестицій в основний капітал  на душу населення вказують на дещо  іншу  інвестиційну структуру. Як  видно  з діаграми ”Обсяги  інвестицій  в основний  капітал”,  за  цією  характеристикою,  Полтавська і Миколаївська області мають кращі показники, ніж  індустріальні Донецька, Харківська  чи Львівська області,  хоча  загалом  області, де  є  великі промислові центри, суттєво випереджають решту областей.

     .

 

     Вагомим  стримуючим  чинником  інвестиційного розвитку в Україні є суперечності між фіскальними потребами  держави  (зумовленими  високими  соціальними  зобов’язаннями)  та  регіональними  інвестиційними потребами. Суттєве  зменшення  бюджетних можливостей  інвестиційної підтримки,  особливо      практична відсутність коштів на розвиток у місцевих бюджетах,  дедалі  поглиблює  міжрегіональні  відмінності в економічному розвитку, а з тим і погіршуються

можливості  покращання  інвестиційної привабливості  значної кількості регіонів країни. За таких обставин, відрив кількох  областей-лідерів  від  інших  продовжує  збільшуватися.  А  зважаючи на те, що для інвесторів, найважливішим чинником  при  прийнятті  рішень,  як  свідчить міжнародний досвід,  стає  сьогодні  не  стільки  поточний  прибуток, скільки наявність стабільних і зростаючих ринків, розвинута  інфраструктура,  “якість”  споживачів  і  постачальників,  нематеріальні  чинники  та  активи,  можна припустити  високу  вірогідність  наступного  розвитку подій:

     •  по-перше,  розрив між Києвом  (і, можливо, ще кількома великими містами), як  інвестиційним лідером  країни,  та  більшістю  регіонів  буде надалі  збільшуватися  не  лише  внаслідок  традиційної концентрації капіталу у столиці, але й тому, що діяльність місцевої влади інших регіонів  спрямована  переважно  на  виконання соціальних програм, що не залишає коштів на інфраструктурний розвиток;

     •  по-друге,  для  багатьох  державних  підприємств, розташованих у регіонах, тривалість їх існування буде цілком залежати від політики Уряду –  подовження державної підтримки (пільги, неплатежі, субсидії, дотації і протекціоністські обмеження) означатиме втрату цими підприємствами конкурентоспроможності  і  стагнацію;  натомість  прискорена, відкрита приватизація надаватиме можливості економічного  відновлення, формування інституту  ефективного  приватного  власника, створення якісних робочих місць. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      

2. Шляхи вирішення проблем  інвестування економіки  України 

 

      Світовий  досвід  доводить, що країни з перехідною економікою не в змозі вийти з  економічної  кризи  без  залучення  та  ефективного  використання  іноземних  інвестицій. Активізація міжнародного інвестування має стати одним із головних пріоритетів економіки України.

      Іноземний  капітал  особливо  необхідний  у  тих  сферах  економіки,  активізація  яких допоможе  вивести  її  з  кризового  стану.  Це  виробництво  продуктів  харчування,  товарів широкого попиту та послуг, ліків та іншої життєво важливої продукції, все агропромислове господарство України, паливно-енергетичні галузі, військове виробництво. 

      До  числа  пріоритетних  напрямків  слід  віднести  створення  в  Україні  сучасної інфраструктури,  включаючи  транспорт,  технічно  оснащене  складське  господарство, телекомунікації, ділову інфраструктуру та побутовий сервіс. Саме в цих галузях відносно короткі  строки  окуповуються  початкові  затрати  й одночасно  створюється  сприятлива матеріальна основа для подальшої ділової активності іноземного капіталу.

      Інвестиції  формують  виробничий  потенціал  на  новій  науково-технічній  базі  та зумовлюють конкурентні позиції на світових ринках, є основою для розвитку підприємств, окремих галузей та економіки в цілому. Під час економічної кризи інвестиційна діяльність в Україні значно знизилась.

      Великого  значення  для  посилення  інвестиційної  активності  набувають законодавчі гарантії для інвесторів. Особливу роль в активізації інвестиційної діяльності повинно мати страхування інвестицій від некомерційних ризиків.

      В  українській  економіці  працює  близько  2,7  млрд.  дол.  США  прямих  іноземних інвестицій. Динаміка іноземного інвестування в економіку України досить велика.

Рис.1. Чистий приріст прямих іноземних інвестицій в економіку України. 

      Спостерігається тенденція до стійкого збільшення обсягів  прямих іноземних інвестицій в Україну, однак вони не задовольняють навіть невеликої частини наявного попиту.

      Для  географічної  структури  прямого  іноземного  інвестування  характерним  є збереження провідної ролі США, Німеччини, Великої Британії, Кіпру, Швейцарії, Росія.

      Протягом  останніх  років  знизилися  обсяги  надходження  іноземних  інвестицій  у виробництво, зокрема, в промисловість. Причинами є низька інвестиційна привабливість промислових підприємств.

      Географічна  структура  прямих  інвестицій  зарубіжних  країн  в  економіку  України  у 2004-2005 рр., млн. дол. США представлена в таблиці: 

 

      Можна  говорити  про  наявність  певних  рис  іноземного  інвестування  в  економіку України. За кількістю  іноземних інвестицій переважають  партнери з країн, що розвиваються, з огляду на розмір інвестицій – партнери з промислово розвинутих країн. Спостерігається поступове  збільшення  частки  інвестицій  із  країн  СНД  у  загальному  обсязі  інвестицій, нерівномірність розподілу  інвестицій за галузями та регіонами України, зосередження  у промислових центрах, реалізація спільних інвестиційних проектів, як правило, відбувається на двосторонній основі. Отже, ключовим моментом активізації іноземного інвестування в економіку України залишається питання формування сприятливого інвестиційного клімату.

     Серед багатьох причин, пов’язаних із низьким рівнем іноземних інвестицій в Україну, слід також назвати повільність процесу приватизації. У країнах із перехідною економікою ці процеси взаємопов’язані. 

     Для  усунення  негативних  тенденцій  і  стимулювання  іноземного  інвестування  в економіку України доцільно дотримуватися таких принципів: диференційованого підходу до податкових та інших пільг іноземним інвесторам з огляду на обсяги іноземних інвестицій, види,  форми  й  сфери  інвестування  та  з  урахуванням  відповідних  пріоритетів  розвитку економіки України; надійного, доступного й оперативного організаційного й інформаційно-медичного забезпечення, залучення та здійснення іноземних інвестицій.

     Стримуючим  чинником  є  інвестиційний  клімат,  який  продовжує  залишатися несприятливим  через  політичну  та  економічну  нестабільність,  високий  рівень криміногенності підприємницькій діяльності, що змушує іноземних інвесторів здійснювати обережну політику у сфері інвестиційного співробітництва з Україною.

     Отже, необхідні додаткові заходи  щодо  зниження  впливу  негативних  чинників  на інвестиційний клімат  в Україні,  серед яких  досягнення  національної  згоди між різними соціальними групами,  політичними партіями  з приводу вирішення загальнонаціональної проблеми виходу України з економічної кризи; вирівнювання економічних показників та боротьби  з  інфляцією;  розробка  правової  бази  інвестування;  радикалізація  боротьби  зі злочинністю; створення конкретного механізму надання податкових пільг банкам, іноземним інвесторам на довгострокові інвестиції з метою компенсації втрат з уповільнення обороту капіталу.

     Україна  потенційно  може  бути  однією  з  провідних  країн  із  залучення  іноземних інвестицій,  оскільки  цьому  сприяє  її  величезний  внутрішній  ринок.  Проте  цьому перешкоджають  політична  нестабільність,  недосконалість  законодавства,  нерозвиненість виробничої та соціальної інфраструктури, недостатнє інформаційне забезпечення, через що Україну віднесли до групи країн з найбільшим інвестиційним ризиком. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновки 

     Таким чином, в Україні обсяги інвестицій залишаються  на  низькому  рівні  та  не  можуть  забезпечити  довгостроковий  стійкий  економічний  розвиток.  Відсутність  ефективних  економічних механізмів,  які б мали  сприяти своєчасному та повному відновленню основних  фондів,  низький рівень і низька ефективність державних інвестицій ще не можуть бути компенсовані існуючим припливом зовнішніх ресурсів.

     Відсутність  ефективних  податкових  механізмів, що стимулюють інвестиції в основний капітал, часті та  важкопрогнозовані  зміни  податкового  законодавства, які збільшують ризики, а з тим – і витрати інвестиційної  діяльності,  в  поєднанні  з  високими зобов’язаннями держави з фінансування соціальних видатків  обмежують  можливості  і  привабливість приватного інвестування. Прямі іноземні інвестиції

донині  мають обмежений вплив на економічний  розвиток країни.  Їх  зосередженість  у  галузях  (як правило, низькотехнологічних), які гарантують швидку віддачу,  слабка  залученість  до  інфраструктурних проектів,  не  дозволяють  ефективно  використати існуючий інвестиційний потенціал країни. Консервація приватизаційних процесів позбавляє  інвесторів  можливостей  до  вкладання  ресурсів у нові галузі та виробничі ніші, а з тим залишає країну поза світовими потоками капіталів. 

     У стратегії інвестиційної діяльності важливу роль відіграють науково  обґрунтоване визначення пріоритетних напрямів інвестування, їх відповідність  державним інтересам, програмним цілям національного відродження України, швидкого подолання економічної кризи і досягнення стабілізації та зростання народного господарства. Саме на пріоритетні напрями науково-технічного прогресу слід максимально націлювати інвестиційну й інноваційну діяльність та ресурси. На розвиток сучасних і майбутніх високотехнологічних виробництв можуть претендувати тільки ті країни, які здатні забезпечувати високий рівень науки, техніки, освіти, культури, організації управління та трудової дисципліни.