Характеристика іноземних інвестицій

Згідно з MP З МКСО 2005, ці підходи іменуються таким чином:

• витратний  підхід (підхід на основі амортизованих витрат заміщення MP 8 МКСО 2005);

• підхід на основі порівняння продажів;

• підхід на основі капіталізації доходу

Порівняльний  підхід в оцінці установок, машин та обладнання є найбільш універсальним і очевидним, а при визначенні вартості за пінами пропозиції або статистики продажів найбільш "ринковим". Це основний підхід в оцінці машин і обладнання. У будь-якому випадку цей підхід ґрунтується на принципі заміщення, який базується на передумові, що розумний покупець (інвестор) не заплатить за оцінюване майно більше, ніж коштує його заміщення, тобто придбання на відкритому, вільному і конкурентному ринку аналогічного нового об'єкта (або об'єкта вживаного) з урахуванням поправок на фізичний і функціональний знос і економічне старіння об'єкта оцінки.

Витратний підхід до оцінки вартості ґрунтується на урахуванні тієї обставини, що при всіх розбіжностях між ціною, вартістю та собівартістю, учасники ринку, проте, співвідносять вартість і ціну з витратами виробництва і реалізації. Тому при використанні витратного підходу ринкова вартість визначається шляхом прямого або непрямого підрахунку всієї сукупності витрат, необхідних для виробництва (відтворення) відповідного об'єкта, його доставки та установки за місцем використання. Основний недолік витратного підходу, порівняно з двома іншими, - слабкий облік міри корисності об'єкта для поточного або потенціального власника.

Дохідний підхід - це спосіб оцінки обладнання, який базується  на визначенні вартості майбутніх доходів  від його використання. Він ґрунтується на принципі очікування, який стверджує, що типовий інвестор або покупець купує обладнання в очікуванні отримання віл нього майбутніх доходів або вигод.

2.1.6 Оцінка дорожньо-транспортних  засобів (ДТЗ)

Одним із найпривабливіших об'єктів реального інвестування є дорожньо-транспортні засоби (ДТЗ), оцінка яких чітко регламентована Методикою  товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів від 24.11.2003 p., відповідно до якої при оцінці справних та укомплектованих ДТЗ порівняльний підхід є основним підходом до визначення ринкової вартості ДТЗ. Цей підхід ґрунтується на аналізі цін продажу (пропозиції) ДТЗ, ідентичних або подібних оцінюваному на первинному чи вторинному ринках ДТЗ, з відповідним коригуванням, що враховує відмінності між об'єктами порівняння та об'єктом оцінки і реалізується з використанням інформації з довідників, які рекомендовані методикою.

Для визначення вартості за порівняльним підходом використовуються статистично середні цінові дані ДТЗ, які були відчужені в Україні, за умов, що відповідають змісту поняття "ринкова вартість", зокрема ґрунтуються на даних відкритого ринку ДТЗ і зведені в довідниках, до яких висуваються вимоги щодо науковості, об'єктивності, об'ємності інформації.

Найбільш вірогідним методом порівняльного підходу до оцінки ДТЗ є метод, заснований на аналізі цін, ідентичних ДТЗ. За ним методом вартість визначається на базі середньої ціни продажу (пропозиції), ідентичного ДТЗ з відповідним строком експлуатації. Подальше коригування враховує різницю між пробігом, комплектністю, укомплектованістю, технічним станом об'єкта порівняння та об'єкта оцінки.

Для визначення вартості обладнання (з урахуванням  ремонтних робіт з його монтажу) спеціальних, спеціалізованих та переобладнаних ДТЗ допускається використання методу мультиплікаторів. За цим методом  вартість визначається на базі розрахунку співвідношень вартостей встановленого обладнання аналогічних транспортних засобів з розміром визначального технічного параметра, який обумовлює вартість спеціального або спеціалізованого транспортного засобу (вантажність, потужність та ін.).

Для оцінки спеціальних, спеціалізованих ДТЗ, наприклад  тракторів та комбайнів, за неможливості застосування порівняльного підходу, застосовується комбінований витратно-порівняльний підхід, заснований на використанні інформації про вартість базового ДТЗ з доданням вартості спеціального або спеціалізованого обладнання з урахуванням вартості робіт з його монтажу.

Основними методами витратного підходу, які використовуються для оцінки ДТЗЄ;

• калькуляція  витрат на переобладнання ДТЗ;

• калькуляція  витрат на відновлення пошкоджених чи розкомплектованих ДТЗ і їх складових;

• калькуляція  витрат на штучне виготовлення ДТЗ;

• калькуляція  витрат на демонтаж працездатних складових  у разі визначення утилізаційної вартості ДТЗ.

Фізичний знос може розраховуватись у вигляді  коефіцієнта фізичного зносу  складових залежно від технічного стану ДТЗ, який відображає взаємозв'язок умов експлуатації і технічного стану  ДТЗ з вартістю його складових.

Дохідний підхід під час оцінки відокремлених ДТЗ не використовується.

Матеріально-виробничі запаси (МВЗ) оцінюють за фактичною собівартістю. Основними завданнями при оцінці є:

• правильне  і своєчасне документальне оформлення операцій і отримання достовірних  даних із заготівлі, надходження і відпускання запасів;

• контроль за збереженням  запасів в місцях їх зберігання на всіх етапах їх руху;

• своєчасне  виявлення непотрібних і зайвих запасів з метою їх можливого  продажу;

• здійснення аналізу  ефективності використання запасів.

Фактичною собівартістю запасів є сума дійсних витрат на придбання, за винятком податку на додану вартість, а також інших відшкодованих податків.

Фактичними  витратами на придбання  МВЗ можуть бути:

1) суми, що сплачуються,  відповідно до договору, постачальникові (продавцеві);

2) суми, що сплачуються  організаціям за інформаційні  і консультаційні послуги, пов'язані з придбанням МВЗ;

3) митні збори  та інші платежі;

4) невідшкодовані  податки, що сплачуються у зв'язку  з придбанням одиниці запасів;

5) винагороди, що  сплачуються посередникам;

6) втрати по  заготівлі і доставці МВЗ до місця їх використання, у т. ч. втрати по страхуванню;

7) інші витрати,  пов'язані з придбанням запасів.

Не вносять  до фактичних витрат на придбання  МВЗ загальногосподарські та інші накладні витрати, окрім витрат, безпосередньо  пов'язаних із придбанням цих запасів.

Фактична собівартість запасів при їх виготовленні власне підприємством встановлюють, виходячи з фактичних витрат, пов'язаних з виробництвом цих запасів. Формування витрат на виробництво запасів здійснюють в порядку, встановленому для обчислення собівартості відповідних видів продукції.

Фактичну собівартість запасів, отриманих підприємством за договором дарування або безоплатно, а також основних засобів, що залишаються від вибуття, та іншого майна, визначають, виходячи з поточної ринкової вартості на дату оприбутковування. Під поточною ринковою вартістю розуміють суму грошових коштів, яка може бути отримана в результаті продажу зазначених оборотних активів.

Слід мати на увазі, що фактична собівартість запасів, за якої вони були прийняті до обліку, зміні не підлягає. Організації торгівлі вправі вводити до складу витрат звернення витрати по заготівлі і доставці товарів до центральних складів (баз), вироблювані до моменту їх передавання у продаж. Товари, придбані організацією для продажу, оцінюють за вартістю їх придбання. Організаціям роздрібної торгівлі дозволено проводити оцінку придбаних товарів за продажною (роздрібною) вартістю з окремим обліком націнок (знижок).

Розділ 3 (запитання 20)

        Методи формування інвестиційних ресурсів

Залежно від  форми залучення інвестиційного капіталу існують такі методи фінансування інвестиційних проектів, як самофінансування; акціонування; кредитне фінансування; бюджетне фінансування; фінансування за рахунок безоплатних та благодійних  внесків і пожертвувань; змішане фінансування.

Обираючи той  чи інший метод фінансування інвестиційних  проектів, треба враховувати їх особливості. Зокрема, внутрішні (власні) кошти такі, як амортизація та прибуток мають певні позитивні сторони, а саме:

◊ простота та швидкість  залучення;

◊ висока віддача  за критерієм норми прибутковості  інвестиційного капіталу (непотрібно виплачувати відсотки та дивіденди);

◊ суттєве зниження ризику неплатоспроможності та банкрутства  підприємства при їх використанні;

◊ повне збереження управління в руках засновника підприємства.

Зовнішні (боргові  та залучені) кошти навпаки мають  високі можливості залучення та можливості зовнішнього контролю за ефективністю їх використання. Однак є і негативні  сторони, а саме:

◊ складність із залученням та оформленням;

◊ значний термін залучення;

◊ необхідність надання гарантій (на платній основі);

◊ підвищений ризик банкрутства через несвоєчасне погашення боргу;

◊ втрата частини  прибутку від інвестиційної діяльності через необхідність платити відсотки та дивіденди:

◊ часткова втрата управління діяльністю підприємства.

Далі більш  детально зупинимося на кожному методі фінансування інвестиційних проектів.

3.1.1 Метод самофінансування

Найпростішим  методом фінансування інвестиційних  проектів є самофінансування, яке  здійснюється лише за рахунок власних  внутрішніх коштів підприємства, до яких належать: чистий прибуток; амортизаційні  відрахування; страхові суми відшкодування  збитків; метод фінансування має можливість підприємства не тільки відшкодовувати затрати, а й здійснювати за рахунок отриманого прибутку матеріальне стимулювання працюючих, вирішувати питання соціального розвитку і, передусім, здійснювати розширене відтворення та розвиток підприємства.При самофінансуванні суб'єкт господарювання має право самостійно вирішувати, як розпорядитися чистим прибутком, які фінансові ресурси формувати та як їх використовувати. Крім того, він несе реальну економічну відповідальність за результати діяльності та своєчасне виконання своїх зобов'язань перед постачальниками, споживачами, державою, банками. За своїми зобов'язаннями підприємство відповідає власним майном і доходами. Свої втрати та збитки підприємство покриває за рахунок фінансових резервів, системи страхування та за рахунок власного прибутку.

Головним джерелом формування інвестиційних ресурсів на підприємстві є прибуток - кінцевий результат діяльності підприємства, який становить різницю між загальною сумою доходів і витратами на виробництво і реалізацію продукції.

Згідно з Законом  України "Про оподаткування прибутку підприємств" , прибутком вважається сума валових доходів, тобто доходів від усіх видів діяльності, зменшена на суму валових витрат підприємства і на вартість зносу (амортизації) основних засобів і нематеріальних активів.

Основою для  формування прибутку на підприємстві є доходи, під якими розуміють збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов'язань, які призводять до зростання власного капіталу (за винятком зростання капіталу за рахунок внесків вкладників).

Справжнім доходом  на підприємстві є чистий дохід (ЧД) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), який розраховується шляхом вирахування з доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) (Д) податку на додану вартість (ПДВ), акцизного збору (A3), інших зборів або податків з обороту (ІЗП) та інших вирахувань з доходу, тобто:

                                  ЧД=Д-ПДВ-АЗ-ІЗП-ІВ

Якщо дохід  від операції неможливо достовірно оцінити та немає впевненості  у відшкодуванні понесених втрат, дохід не визнається, а витрати  визначаються як витрати звітного періоду.

Своєю чергою, фінансовим результатом підприємства, відповідно до П(С)БО 3 "Звіт про фінансові результати", вважаються: або збиток - перевищення суми витрат над сумою доходів, для отримання яких здійснені ці витрати, або прибуток - сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ним витрати.

Різницю між чистим доходом і собівартістю реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг) називають валовим прибутком (збитком).

Фінансовий результат  від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку), іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат. Фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування визначається як алгебраїчна  сума прибутку (збитку) від операційної  діяльності, фінансових та інших доходів, фінансових та інших витрат.

Різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податку на прибуток с кінцевим фінансовим результатом від звичайної діяльності.