Рух робочої сили за правом ЄС

     Необхідно згадати, що ст.12 не надає чоловікові або жінці права на певний доступ до освіти, учнівства і професійної  підготовки. У ст.6/7 (ЄС) визначена відповідна основа вимог щодо жінки, дискримінація якої на ґрунті громадянства забороняється. Оскільки її становище є привілейованим серед громадян ЄС, це означає, що як дружина вона підпадає під " норми застосування цього Договору ", як чітко передбачено ст.6/7 (ЄС) [63, C. 215].

     Право залишитися у країні перебування. Регламент  125/70 (ЄС) передбачає, що за відповідних обставин громадяни будь-якої країни ЄС, які працювали за наймом на території інших країн Співтовариства, а також їхні сім'ї, як визначено Регламентом 1612/68 (ЄС), можуть залишатися у країні перебування по закінченні контрактів. У такому випадку необхідна наявність однієї з трьох умов:

     1) звільненні коли робітник працював у країні перебування впродовж останніх 12 місяців, проживав там останні 36 місяців і нині звільнився з роботи;

     2) недієздатність, коли робітник перебував  у країні ЄС останні 24 місяці  і припинив працювати у зв'язку  з тривалою недієздатністю, яка  унеможливлює повернення до праці;

     3) прикордонний робітник, коли після 36 місяців роботи і проживання у країні перебування робітник знаходить нове місце в іншій країні ЄС, залишаючись проживати на старому місці [61, C. 234].

     Сім'я  робітника може й надалі проживати  у країні перебування після смерті робітника, якщо на час смерті він отримав право на проживання згідно положень ст.2. Навіть якщо робітник на час смерті не одержав цього статусу, його сім'я матиме право залишитись у країні перебування, якщо виконується одна з таких вимог перед смертю він упродовж 24 місяців постійно жив там; помер внаслідок виробничого захворювання або нещасного випадку; його дружина є або була до заміжжя громадянкою країни перебування [55, C. 32].

     На  пролонгацію проживання не впливає  факт перебування особи поза межами країни менш як три місяці або проходження обов'язкової військової служби [60, C. 46]. Таким чином, вимушене безробіття і відсутність на роботі, пов'язана з захворюванням або нещасним випадком, не впливають на продовження роботи

     Гарантованість  права на зайняття трудовою діяльністю регулюється багатьма джерелами (в основному договорами і регламентами) ЄС, що є досить достатньо не вдосконаленими при вирішені багатьох спорів. Тому тільки залишається чекати що через певний час ці джерела набудуть більшої гнучкості завдяки накопиченню досвіду. 

     1.3 Проблема соціального захисту робітників

     Як  вже зазначалося, Договір про  ЄС і вторинне законодавство надають робітникам можливість пересуватись у межах ЄС разом з сім'ями. Визнавалося, що неможливість досягти цього заважатиме у більшості випадків здійсненню робітниками своїх прав згідно законодавства ЄС. Те саме можна сказати про норми соціального забезпечення; які різняться у кожній країні ЄС. Незахищеність робітників законодавством про соціальне забезпечення також може створити значні перешкоди для мобільності робітників [48, C. 74].

     У ст.51 (ЄС) визнається необхідність Гармонізації положень щодо соціального забезпечення: "Рада, приймаючи рішення одностайно на пропозицію Комісії, буде запроваджувати такі заходи у галузі соціального забезпечення, які необхідні для реалізації свободи пересування, робітників; з цією метою вона організує справу так, щоб забезпечити робітникам - мігрантам і їхнім утриманцям:

     а) підсумки всіх періодів роботи, що враховуються законодавствами різних країн, з метою отримання і зберігання права на допомогу, а також для розрахунку суми допомоги;

     б) сплату допомоги особам-резидентам на території країн-членів [28, C. 245].

     З часом цю частину було розвинуто  через вторинне законодавство; наприклад; Регламент 1408/71 (ЄС), який був доповнений з поправками Регламента 574/72 (ЄС), Регламента 1390/81 (ЄС) і Регламента 3795/81 (ЄС). Очевидно, що у «найближчому майбутньому буде неможливо гармонізувати повністю різні системи країн ЄС тому, що одні з них забезпечують дуже високий рівень соціального захисту своїм громадянам, інші - відносно незначний. Однак процес їхнього зближення надзвичайно важливий. За допомогою основного і вторинного законодавства Співтовариство розробило систему, в межах якої допомога повинна надаватися особам, які мешкають на території однієї з країн ЄС, що дасть можливість робітникам - мігрантам, членам їхніх родин, одиноким людям, особам без громадянства і біженцям розраховувати на допомогу і зберігати свої права на неї [52, C. 82].

     Очевидною частиною законодавства у цій  сфері є Регламент 1408/71 (ЄС), який регулює питання застосування схеми соціального забезпечення для працюючих за наймом і самостійно, а також для членів їхніх родин, які пересуваються в межах Співтовариства. Допомогу можуть отримувати такі категорії:

     1) працюючі за наймом і самостійно, які підпадають під статті закону однієї або кількох держав ЄС, є громадянами однієї з країн Співтовариства або особами без громадянства чи біженцями, що мешкають на території однієї з країн-членів, а також їхні сім'ї і одинокі люди;

     2) особи, що залишилися після смерті свого чоловіка чи дружини, який чи яка працювали за наймом або самостійно і підпадали під законодавство однієї або кількох країн ЄС, незалежно від їхнього громадянства, коли такі особи самі є громадянами однієї з країн Співтовариства, особами без громадянства або біженцями, що проживають на території будь-якої країни-члена;

     3) державні службовці й такі, що  за законом розглядаються як державні службовці, діяльність яких підпадає під законодавство однієї з країн ЄС [70, C. 93].

     Система, передбачена Регламентом, розрахована  на те, що незважаючи на країну перебування, діяти повинно законодавство держави, де працююча за наймом або самостійно особа займається економічною діяльністю. Однак численні застереження і процедури пом'якшують такий підхід [28, C. 215].

     Соціальна допомога, яка є частиною загальних  або спеціальних програм з частковими внесками або без них, охоплює захворювання або материнство; інвалідність; субсидії для вдови або вдівця; старість і смерть; професійні захворювання і нещасні випадки; безробіття; допомогу, багатосімейним. Однак не включені соціальна та медична допомога, субсидії для жертв війни, соціальні програми для державних службовців та тих, хто прирівнюється до них. У зв'язку зі змінами характеру і рамок соціальної допомоги Комісія вважає за необхідне щороку переглядати Регламент 1408/71 (ЄС) [69, C. 94].

     Процедури впровадження 1048/71 (ЄС) містяться у Регламенті 574/72 (ЄС), який стосується обрахунку написати заяву про те, що вони мають достатньо коштів на період навчання і не вимагатимуть допомоги від органів соціального забезпечення країни перебування. Сім'ї студентів, які є громадянами ЄС, тобто подружжя і діти на утриманні, можуть займатися економічною діяльністю за наймом або самостійно у країні перебування, навіть якщо вони не є громадянами жодної з країн Співтовариства [54, C. 82].

     Згідно  інших директив дозвіл на проживання може видаватися на п'ять років для пенсіонерів, економічно пасивних людей і їхнього подружжя, родичів за обома лініями, які хочуть мешкати у країні перебування, а не у власній державі. Дозвіл для таких категорій має надаватися, тільки коли особа може довести, що в неї достатньо коштів, щоб не звертатися до органів соціального забезпечення країни перебування. Крім того, реципієнти повинні мати страховку на випадок захворювання, а пенсіонери - отримувати пенсію за інвалідністю, за віком або внаслідок захворювання чи нещасного випадку на виробництві. Тобто їхні фінансові ресурси повинні перевищувати мінімальний рівень виплат соціальної допомоги у країні перебування. Якщо дозвіл надається, він має бути недискримінаційного характеру і поновлюватись [64, C. 95].

     Винятки зі свободи пересування людей. Ст.48 (ЄС) містить два винятки щодо загальних принципів свободи пересування людей. Перший — ст.48(3) (ЄС), який обмежує свободу на засадах публічного порядку, державної безпеки і охорони здоров'я. Другий — ст.48(4) (ЄС), який накладає обмеження на працевлаштування у державному секторі. Європейський суд згідно свого підходу до обмежень на свободу пересування товарів тлумачить обмеження, які накладаються ст.48(3, 4), обмежувально [55, C. 32].

     Обмеження на засадах публічного порядку, державної  безпеки і охорони здоров'я. Суть положень ст.48(3) (ЄС) викладена у Директиві 64(221) (ЄС), яка стосується одночасно  робітників, осіб, що займаються самостійною  діяльністю, тих, хто отримує послуги, та їхніх сімей. Кожен із трьох  розділів ст.48(3) не може застосовуватися  в економічних цілях. Якщо будь-яка  країна ЄС вживає заходів проти якоїсь особи, то така дія повинна базуватися виключно на її поведінці індивіда. При визначенні індивідуальної поведінки  той факт, що особа відбувала кримінальне покарання, не повинен використовуватися як єдиний критерій для заборони в'їзду до країни. Також не може бути виправданням для вигнання з країни те, що під час перебування у країні закінчився термін для особової посвідки або паспорта будь-якої особи. Директива обмежує коло захворювань і випадків непрацездатності, які повинні мотивувати заборону на в'їзд до країни для тих, кого внесено у доповнення до Директиви. Випадки, коли особа захворіла або страждає від інвалідності за час її проживання у країні перебування, не виправдовують відмову у пролонгації дозволу або вигнання з країни Співтовариства [51, C. 53].

     Інші  положення Директиви належать до адміністративних процедур і гарантій, які надають країни ЄС при застосуванні повноважень щодо вигнання з країни. Необхідно захистити права особи і передбачити ефективні засоби захисту у випадку, коли індивід намагається оскаржити рішення стосовно вигнання. Особа має бути поінформована про причини, на підставі яких було прийнято рішення про заборону в'їжджати до країни, якщо це не загрожує безпеці держави. Принаймні за два тижні він або вона мають бути попереджені щодо відмови у наданні або у відновленні дозволу на проживання чи відповідно до рішення щодо вигнання його або її з країни, оскільки громадянин країни-члена повинен отримувати усю інформацію стосовно адміністративних актів. Далі Директива встановлює мінімальний рівень захисту, який повинні забезпечити країни ЄС, навіть якщо не забезпечується система захисту відповідно до ст.8 [53, C. 132].

     У справі Van Duyn ст.48(3) (ЄС) і ст.48(1) Директиви 64/221 (ЄС) були визнані як такі, що мають пряму дію. Розглядаючи церкву сайєнтологів як соціально небезпечну, Британський уряд ініціював політику недопущення на територію країни будь-якого іноземного громадянина, який би намагався навчатися або працювати у штаб-квартирі церкви у Великій Британії. Для громадян Великої Британії, які прагнули вивчати сайєнтологію, таких обмежень не існувало. Громадянці Голландії Ван Дюйн було відмовлено у в'їзді до Великої Британії, оскільки вона мала намір працювати секретаркою у коледжі церкви сайєнтологів. Вона розпочала справу проти Міністерства внутрішніх справ, звинувачуючи його у порушенні ст.48 і ст.3(1) Директиви 64(221) (ЄС) [62, C. 310].

     У Європейському суді Британський  уряд мотивував свої дії засадами публічного порядку, незважаючи навіть на те, що ця церква не заборонена у  Великій Британії, членство в ній  не є кримінальним злочином, а громадяни  Великої Британії могли отримати там роботу. Європейський суд вирішив: якщо держава визнала діяльність церкви соціально небезпечною і вжила адміністративних заходів для нейтралізації її діяльності, це є достатнім виявом публічного порядку, діяльність не обов'язково має бути визнана незаконною, щоб держава мотивувала свою відмову у в'їзді особі, яка втягнута до цієї діяльності. Таким чином Європейський суд підтримав право Міністерства внутрішніх справ відмовити пані Ван Дюйн у в'їзді до Великої Британії [62, C. 312].

     Значення " персональної поведінки " згідно ст.3 було визначено також у в одному  важливому рішенні суду. У справі Boiisignore позивач, робітник з Італії, випадково убив свого брата з пістолета, дозволу на володіння яким він не мав. Хоча його визнали винним у ненавмисному вбивстві, він не поніс покарання. Німецькі власті мали намір депортувати Бонсіньоре, щоб це було попередженням для інших, хоча, здавалося, не було ніякого ризику повторення ним такого вчинку. Коли Бонсіньоре оскаржив рішення про депортацію, справа надійшла до Європейського суду. Суд визнав, що '' ордер на депортацію виписується виключно за порушення громадського порядку і безпеки, які може вчинити відповідна особа ". Він визнав неприпустимою будь-яку депортацію з метою залякування інших іноземців [46, C. 144].

     Винятки щодо державної служби. У той час, як ст.48(4) (ЄС) стверджує, що положення  ст.48 (ЄС) не стосуються працевлаштування на державній службі, ясно, що Європейський суд не був схильним тлумачити  це право широко, насамперед тому, що визначення " державна служба " має значні відмінності в кожній країні ЄС. Здається, що це положення було включене до Договору з розрахунку на те, що деякі ключові позиції системи державної служби країн-членів можна зберегти [27, C. 342].