Правова держава: поняття і ознаки. Конституційні засади формування держави в Україні

Разом з тим, не можна  заперечувати наявність передумов  і початок формування Української держави як правової держави, в якій влада державних органів і посадових осіб обмежена правом.

Основними напрямками формування правової держави в Україні слід визнати відповідні політичні, економічні, соціальні, ідеологічні та організаційно-правові заходи щодо втілення основних принципів такої держави [7, c.498].

Початок процесу формування правової держави в Україні можна пов’язати з фактом створення Конституційного Суду України, поступовим приведенням українського законодавства у відповідність з міжнародними правовими стандартами, поступовим закріпленням прав людини і запровадженням юридичного механізму, який гарантує реалізацію цих прав.

Подальша розбудова  правової держави в Україні вимагає  оптимального, високоефективного розвитку існуючого суспільства, держави  й особи.

Місцеве самоуправління (самоврядування) в Україні має довгу й драматичну історію. Воно виникло в середні віки у вигляді перших спроб самоврядування у містах, що були наділені магдебурзьким правом, зберігалося в часи козацької республіки, але практично повністю занепало після об’єднання України з Росією та знищення Гетьманщини.

Але навіть за умов абсолютистської  монархії, у другій половині XIX ст. почався  процес відновлення самоврядування у вигляді земств та прийняття  нових міських квазі-статутів. Цей  процес значно пожвавився в останні  роки Російської імперії. Була спроба запровадити широкі, демократичні основи місцевого самоврядування і в часи Української Народної Республіки. Аналіз конституційних проектів, починаючи з проекту конституції П. Орлика 1710р., також засвідчує, що всі вони базувалися на місцевому самоврядуванні.

У період існування України  в складі СРСР навіть саме поняття  місцевого самоврядування як форми  самоорганізації територіальних громад чи колективів було вилучене з ужитку. Фактичне відродження місцевого  самоврядування в Україні почалося після ухвалення 7 грудня 1990 р. Закону “Про місцеві Ради народних депутатів УРСР та місцеве самоврядування”. Надзвичайно важливе значення для розвитку самоврядування також мало прийняття Закону України “Про формування місцевих органів влади і самоврядування’ від 3 лютого 1994р., Закону України “Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад” від 24 лютого 1994р., Конституційного Договору “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” від 8 червня 1995р.

У Конституції України від 28 червня 1996 р. місцевому самоврядуванню присвячено весь розділ XI (ст. 140-146), а також про  нього йдеться в певних статтях  інших розділів. Принципове значення має ст. 7, якою визнається і гарантується місцеве самоврядування як елемент демократичного конституційного ладу. Конституція є правовою основою побудови системи місцевого самоврядування, організації і діяльності його органів [8].

Серед новел Конституції у галузі місцевого самоврядування слід відзначити закріплення: ролі територіальної громади як природної асоціації жителів сіл (об’єднань сіл), селищ і міст як організаційної основи всієї системи місцевого самоврядування; фінансових гарантій місцевого самоврядування з боку держави, яка має брати участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансове підтримувати і компенсувати певні витрати, що виникли внаслідок рішень органів державної влади; ролі місцевого самоврядування як гаранта прав і свобод громадян.

З прийняттям Верховною  Радою України 21 травня 1997 р. Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” депутати і працівники місцевих Рад отримали нову правову основу для своєї діяльності. Цей Закон закріплює недержавний статус органів місцевого самоврядування, що відповідає положенням Всесвітньої Декларації місцевого самоврядування і Європейської Хартії про місцеве самоврядування.

Ст. 2 цього Закону визначає місцеве самоврядування як гарантоване  державою право та реальну здатність  територіальної громади самостійно або під відповідальність органів  та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Територіальні громади розуміються як природні асоціації жителів сіл, селищ, міст, що реалізують право самостійно вирішувати питання місцевого значення як безпосередньо (шляхом проведення референдумів), так і через сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи, а також через районні й обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст[8].

Принципи правової держави, які закріплені Конституцією України [9, c. 87-95]:

1) принцип верховенства  права, який закріплений у ст. 8 Конституції України. Цей принцип характеризує принцип верховенства права з точки зору верховенства його формальних джерел — Конституції та законів у системі нормативноправових актів органів державної влади та місцевого самоврядування.

Згідно ч. 2 ст. 8 “Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативноправові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”.

Конституція має верховенство у правовій системі тому, що вона є насамперед установчим актом, який характеризується високим рівнем легітимності, а також регулює найбільш фундаментальні положення організації суспільного і державного життя: належність державної влади, характер власності, права і свободи громадян, національнодержавний і адміністративнотериторіальний устрій, систему і принципи діяльності механізму здійснення повновладдя народу.

Конституція служить  фундаментом чинного національного законодавства, її норми перебувають у центрі системи права, забезпечують єдність та узгодженість норм права, що закріплені різними нормативно-правовими актами.

Норми Конституції є  нормами прямої дії, тобто вони гарантують можливість кожного громадянина звернутись з позовом до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі: коли зі змісту норми Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; коли закон, який був чинним до введення у дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; коли правовідносини, що розглядаються судом, не врегульовані законом, а нормативноправові акти, прийняті Верховною Радою або Радою міністрів АРК, суперечать Конституції України;коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативноправового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Конституція України, як нормативний акт, поширює свою дію  на усіх громадян України, на іноземців, на усі державні органи і посадових осіб в Україні.

Конституція закладає базу для визнання принципу верховенства закону в правовій системі, який полягає  в тому, що закон має перевагу над рішеннями виконавчої влади  та органів правосуддя, які повинні  поважати закони, керуватись і дотримуватись їх у своїй діяльності.

Реальне відображення верховенства закону в системі інших нормативноправових актів знайшло відображення у ст.ст. 85, 92 Конституції, де уточнюється предметний перелік питань, з яких Верховна Рада України здійснює законодавче регулювання найважливіших суспільних відносин.

Право, за своєю суттю, має поширюватись на усі однорідні  суспільні відносини, повинне забезпечувати формальну і змістовну рівність людей. В державі не повинно бути осіб, які виводяться зпід дії права в силу посадового чи майнового становища. Воно не повинно нікому надавати необґрунтованих переваг, йому мають підкорятися меншість і більшість, і ті, хто приймає державні рішення, і ті, хто їх виконує. Тільки за таких умов право може якомога повніше відображати інтереси усього суспільства та усіх його членів.

В умовах правової держави  право має бути відносно самостійним щодо політичних сил та має бути позбавлено ідеологізації. У ст. 15 Конституції визнається, що “суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”. Адже існування у державі обов'язкової ідеології ставить право на службу інтересам держави чи партійним потребам. При цьому первинними орієнтирами для права стають не моральні цінності, потреби суспільства та захист прав людини, а необхідність реалізації державної політики чи політичної програми тієї чи іншої партії.

Проте наведене не означає  відсутність у права жодної ідеологічної основи. Кожна держава потребує ідеологічного обґрунтування сутності влади, напрямів суспільного розвитку, вибору суспільних і особистісних цінностей, ідеологічної інтерпретації внутрішньої та зовнішньої державної політики. У правовій державі вплив ідеології на право відбувається через носіїв політичної влади, легальні форми впливу політичних сил та населення на правову політику держави;

2) принцип зв’язаності держави правами і свободами людини і громадянина, який означає, що держава не тільки визнала природні права людини та проголосила у своїй конституції та в інших законодавчих актах її громадянські, соціальні та політичні права, а й забезпечила правовий режим неухильного дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Фундаментальним для  розуміння сутності правової зв'язності держави правами і свободами громадян є положення ст. 3 Конституції України, згідно з якою “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави”.

Конституція України  чітко встановлює реальне співвідношення інтересів суспільства і людини, держави і людини. Вона покладає на громадян мінімальні необхідні обов’язки, а саме: захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65); не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині (ст. 66); сплачувати податки і збори (ст. 67); неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68)[8].

Прагнучи досягти, там  де це необхідно, паритету інтересів суспільства і держави, Конституція надає поза цими межами безперечну перевагу особистим інтересам, правам і свободам людини. Тобто вона послідовно проводить ідею суспільного інтересу, намагаючись дотримуватися принципу пропорційності. Даний принцип зафіксований у ст. 19 Конституції, згідно з яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством; у ст. 29 – ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід; у ст. 41 – ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості та лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом тощо [8].

Принцип зв’язаності держави правами і свободами громадян передбачає можливість кожному громадянину будьякими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушення та протиправних посягань, а також незаподіяння шкоди правам інших осіб, необхідністю утримання від неправомірних дій, можливістю обмеження прав і свобод людини у визначених Конституцією межах[9, c.96].

Конституція України, визнаючи даний принцип, розкриває увесь  контрольний механізм захисту прав і свобод людини, запобігання їх порушенню з боку держави.

Діяльність держави обмежується насамперед змістом так званих позитивних і негативних прав. Вони зобов’язують органи державної влади до дотримання і захисту прав і свобод людини і громадянина.

Більшість позитивних прав сформульована таким чином, що передбачає певний набір юридичних засобів реалізації, включаючи судовий захист. Але їх реалізація залежить не в повній мірі від застосування юридичних механізмів, а від рівня економічного розвитку суспільства, наявності відповідних матеріальних благ.

Що ж стосується негативних прав, то вони мають чіткий юридичний характер і відповідні юридичні процедури реалізації. Органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, вони також несуть юридичну відповідальність за їх порушення.

Ст. 64 Конституції України  встановлює, що конституційні права  і свободи людини і громадянина  не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією, а також визначає умови цих обмежень. У Конституції України використовуються різноманітні способи недопущення обмежень прав і свобод людини і громадянина, а щодо певної її частини то вона не допускає будьяких обмежень;

3) принцип поділу влади,  який закріплений у ст. 6 Конституції  України. Цей принцип передбачає поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, а також забезпечує їх взаємодію та через систему стримувань і противаг обмежує державну владу. Конституція створює відокремлені один від одного гілки влади, які не можуть узурпувати владу і тим самим зруйнувати систему захисту прав і свобод громадян;

4) принцип правової  форми діяльності органів державної  влади та їх посадових осіб, який не тільки характеризує  організацію і діяльність органів  держави на засадах права, а  також є засобом контролю за владою та її обмеження.

Правовими формами діяльності державних органів є: установча, правотворча, правозастосовна та контрольна. Практично більшість органів державної влади здійснюють різні види діяльності. Наприклад, Президент України, згідно з Конституцією: призначає та звільняє посадових осіб (установча діяльність); видає укази і розпорядження (правотворча діяльність); приймає рішення про введення надзвичайного стану (правозастосовна діяльність); гарантує додержання Конституції (контрольна діяльність).