Правова держава: поняття і ознаки. Конституційні засади формування держави в Україні

Зміст діяльності правової держави почав набувати нових якостей [3, c. 41]:

− держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського суспільства;

− держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність та ін.;

− держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності всіх громадян;

− на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.

Правовою є така суверенна  держава, яка функціонує в громадянському суспільстві і в якій юридичними засобами реально забезпечено захист основних прав і свобод людини та громадянина. Розвиток демократії безпосереднім чином пов’язаний із встановленням правової держави. 

Хочемо зауважити, що головні принципи правової держави такі [4, c. 254]: 

− верховенство закону, його панування над усіма сферами життя;  
− правовий характер самих законів, тобто їх відповідність міжнародним правовим стандартам; 

−  пріоритет прав і свобод особистості і її вільний розвиток; держава визнає за особистістю певну сферу свободи, куди втручання держави недопустимо. Загальновідома формула: “все, що не заборонено індивіду, йому дозволено”, а для влади: “все, що не дозволено владі, їй заборонено”;  
− взаємовідповідальність держави і особистості. У правовій державі відносини між ними будуються не тільки на правовій основі, але також просякнуті морально-естетичними обов’язками; 

− поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що виключає монополію будь-якого органу на владу.

Отже, правова держава − це підсумок світового досвіду розвитку цивілізації, це новий стан у становленні і розвитку державності. Правову державу не можна проголосити − вона повинна скластися як результат реформи економічних, політичних, державних і правових інститутів, реальної зміни характеру взаємовідносин між громадянським суспільством, державою і особистістю.

Сучасні вітчизняні і  закордонні концепції правової держави  сходяться на тому, що тільки та держава  може вважатись правовою, яка в  своїх відносинах з громадянами  самообмежується до такого ступеню, при якому загальне благо і благо кожної особи утворюють гармонійне ціле. Правовою є держава, яка функціонує на засадах верховенства права й закону і де реально забезпечуються права і свободи людини і громадянина.

На нашу думку, правова держава − це організація політичної влади, діяльність якої заснована на принципах верховенства права і закону, взаємній відповідальності держави і особи, визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому.

Крім загальних ознак, характерних для будь-якої держави, необхідно виділити низку специфічних ознак правової держави, а саме [5, c. 188-198]:

1) законодавче закріплення  і реальне забезпечення прав  і свобод людини, тобто визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Правова держава зобов’язана послідовно і неухильно забезпечувати реалізацію цих прав і захищати їх, будь-яке обмеження прав людини неприпустимо. Крім того, правова держава законодавчо закріплює правову рівність для представників різних соціальних верств, що створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів державної влади, впливати на політику, а також нести відповідальність за стан справ у суспільстві;

2) верховенство і панування в суспільному і державному житті права та законів, які виражають волю більшості або всього населення країни. Право, по відношенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершені формулювання, в яких закріплюються уявлення про справедливість, що об’єктивно склалося в суспільстві і потребує державного захисту. Панування права в житті суспільства забезпечує створення демократичних державних структур, незалежність державного апарату від зміни правлячих політичних сил, гарантує верховенство конституції та правових законів. Верховенство права означає, що не тільки громадянин, але й передусім сама держава, її органи та державні службовці повинні діяти виключно у межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе. У правовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий закон і доки держава не буде реально обмежена правом, правовим законом, вона не може вважатися правовою;

3) здійснення принципу  поділу державної влади. За допомогою поділу влади правова держава організується і функціонує правовими засобами: державні органи діють строго у рамках своєї компетенції, не підмінюючи один одного, в їх взаємовідносинах установлюється збалансованість, рівновага та взаємний контроль.

Принцип поділу державної  влади на законодавчу, виконавчу  і судову означає, по-перше, що кожна з гілок влади діє незалежно, самостійно, і не втручається в повноваження іншої, а по-друге – існування й ефективне функціонування конституційного механізму системи стримувань і противаг, яка являє собою сукупність правових обмежень однієї гілки влади з боку інших гілок влади;

4) взаємна відповідальність  особи і держави, тобто як  особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання своїх обов’язків. При цьому слід підкреслити, що захищеність інтересів держави та особи в правовій державі повинно знаходитися на одному рівні, а правові відносини ґрунтуватися на основі рівності та взаємної відповідальності сторін;

5) врегулювання відносин між особою і державою на підставі загальнодозвільного принципу, коли особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом. Тобто особа може вчиняти будь-які дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави. У правовій державі діє й інший принцип, відповідно до якого державним органам, їх посадовим особам дозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом;

6) наявність високого  рівня правосвідомості та правової  культури як у окремого індивіда, посадової особи, так і у суспільства в цілому. А це насамперед передбачає наявність досить високого рівня правових знань, стійких переконань усіх правових суб’єктів у необхідності виконання Конституції, законів тощо;

7) наявність незалежного,  ефективного суду та забезпечення його провідної ролі у суспільному житті. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості суддів, доступності судового захисту для всіх громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи і їх посадові особи, з одного боку, і особа чи їх об’єднання – з іншого боку, повинні розглядатися як рівноправні суб’єкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля з боку держави;

8) наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів та режиму законності усіма учасниками суспільного життя і насамперед – державними органами. У правовій державі існують соціально-економічні, політичні, юридичні й міжнародні гарантії законності, що забезпечують дотримання і виконання закону. Законність вимагає безумовного дотримання чинного законодавства усіма суб’єктами правової сфери, насамперед у діяльності владних структур – державних органів влади та їхніх посадових осіб.

Охарактеризувати правову державу можна як таку державу,  в якій визнається пріоритет  прав людини  перед правами будь-якої спільноти,  прав народу перед правами держави, де визначальним пунктом громадського регулювання є інтереси особистості,  ці інтереси та гідність людей поважаються як беззаперечні цінності, коли авторитет сили чи майна витісняються авторитетом людяності, освіченості, компетентності  (напротивагу у неправовій державй такими цінностями вважаються ідеологічні настанови, політична доцільність або економічна вигода).

Сутність правової держави  полягає ще й у дотриманні закону тими, хто перебуває при владі, у взаємній відповідальності держави та громадян один перед одним, тобто це означає [6, c.128]:

по-перше, визнання громадянами авторитету права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити і чинити так,  щоб не уражати інтереси інших.

по-друге, демократизм суспільного управління у правовій державі значною мірою залежить від компетентності й кваліфікації державних управлінців. Демократична правова держава – це ще й освічена, кваліфікована керівна верства населення, корпус управлінців, які дотримуються субординації з чітким розподілом повноважень, які виконуються не тільки завдяки постановам, а й через силові структури верховних органів. Правова держава  повинна  у рівній мірі відображати інтереси й потреби всіх шарів населення, вона має бути нейтральною у протистоянні й змаганні суспільно-політичних позицій, повинна забезпечувати дотримання закону тими, хто перебуває при владі. Демократія – не тільки участь у виборах і референдумах, а ще й добровільне дотримання народом вимог та настанов існуючої влади. Правова держава забезпечує  також і активну участь громадян у розв’язанні суспільних проблем.

У різних країнах основи правової державності складалися по-різному, але загальним у цих процесах було одне – визнання свободи людини і суспільства від необмеженого втручання держави в їх справи, верховенство права, визнання і забезпечення незалежності суду, зобов’язання держави у всій своїй діяльності дотримуватися закону, демократичність функціонування державних органів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Аналіз конституційних засад формування держави в Україні

Чинна Конституція України  в статті 1 проголошує Українську державу  суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Ця стаття є однією з визначальних, що характеризує українську державність і затверджує її основні риси.

Передумовою закріплення  суверенітету в чинній Конституції  України стала Декларація про  Державний суверенітет України, яку прийняла 16 липня 1990р. Верховна Рада УРСР. Цей документ - перший основний документ на шляху побудови суверенної, незалежної, демократичної, правової України. У декларації було проголошено три відомі у юридичній теорії суверенітети (державний суверенітет − верховенство, самостійність, повнота і неподільність державної влади республіки в межах її території та її незалежність і рівноправність у зовнішньополітичній сфері; народний суверенітет − повновладдя народу, визнання його єдиним джерелом влади, створення засобів і механізмів, що забезпечують реальну участь населення в управлінні справами держави і суспільства; національний суверенітет - повновладдя нації, реальна можливість визначити характер свого національного життя, в тому числі політичного самовизначення та створення власної держави)[7, c.493-494].

Суверенітет надає Україні  можливість виконувати через відповідний  державний механізм свої зовнішні й  внутрішні функції.

Із суверенітету України  випливає і незалежність держави. Лише суверенна держава може бути незалежною і має право самостійно вирішувати всі питання державного життя.

Основний закон держави  характеризує Україну як демократичну державу, де ст. 5 затверджено республіканську  форму правління. Згідно з цим  положенням громадяни наділені правом формувати вищу законодавчу владу, обирати Президента, брати участь у роботі місцевого самоврядування. Ці повноваження забезпечують реалізацію принципу народовладдя, участь населення в управлінні державою.

Конституція України  гарантує широкий спектр прав і свобод людини та громадянина, які є рівними для всіх і визнані співтовариством світових держав. Зокрема, це право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнських і місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади (ст. 38), об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право на життя (ст. 27), на повагу до його гідності (ст. 28), на свободу й особисту недоторканість (ст. 29), на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), свободу світогляду і віросповідань (ст. 35) [8].

Соціальна спрямованість  розвитку Української держави, яка  визначена у преамбулі і ст. 1 чинної Конституції розвивається і розширюється у ст. 3. У ній  стверджується, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Держава цим нормативним положенням взяла на себе повну відповідальність перед людиною за всю свою діяльність, за забезпечення її прав і свобод. Отже, соціальною прийнято вважати державу, що в основу своїх функцій ставить забезпечення добробуту людей, їхній всебічний розвиток.

Серед найпопулярніших  ідей сучасного державного будівництва  в Україні − ідея правової держави. Вона стала програмною вимогою всіх політичних партій і знайшла своє юридичне закріплення в Основному законі − Конституції. Теорія правової держави проголошує правову державу своєрідним ідеалом, найкращою формою майбутнього суспільного життя. Йдеться не тільки про державу, в якій є право, адже без права держава взагалі не існує, а про державу найвищої якості, де право, створене на засадах соціальної справедливості, найвищої поваги до особистості, виступає основним регулятором суспільних відносин, де запроваджено особливо шанобливе ставлення до права [7,c.496].

Однак практика розбудови  українського суспільства і держави  підтверджує, у певній мірі, декларативність  цього конституційного положення.