Поняття імунітету держави

Комісія міжнародного права, вивчивши судову практику і доктрину багатьох держав, дійшла висновку: Найбільш переконливі аргументи на користь  імунітету держави можна знайти в міжнародному праві, що втілено в звичаях і практиці держав, принципами суверенітету, незалежності, рівності і достоїнства держав. Усі ці поняття, можливо, взаємозалежні та в цілому складають міцну міжнародно-правову основу імунітету суверена. Імунітет походить із суверенітету. Коли двоє знаходяться в рівному положенні, один не може здійснювати суверенітет або владу над іншим: "par іn parem non habet іmperіum".

Таким чином, імунітет держави  в приватноправовій сфері є наслідок, прояв, грань суверенітету: рівний над рівним не має влади взагалі, у тому числі і юрисдикції: "par іn parem non habet jurіsdіctіonen".

Висновок Комісії має  принципове значення особливе при створенні  національних законів про імунітет іноземних держав.

Для визначення сфери  дії державного імунітету необхідно визначити, що розуміється під "державою" для цілей імунітету. Це питання носить досить спірний характер, особливо щодо суб'єктів федеративної держави. У проекті Конвенції "Юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності", який підготовлено Комісією міжнародного права та представлено Генеральній Асамблеї ООН, складові частини федеративної держави були включені в поняття "держава" і як такі користувалися імунітетом. Згодом ряд статей проекту були повернуті Комісії для перегляду, у тому числі і стаття про поняття "держава". У редакції 1999 р. поняття "держава" для цілей імунітету означає:

1) держава та її  керівні органи; 2) установи та  інші утворення в тій мірі, у якій вони правомочні діяти  в реалізації державної влади;  представники держави, що діють у цій якості; 3) складові частини федеративної держави і політичні підрозділи унітарної держави, що правомочні діяти в реалізації державної влади. [8]

З цього видно, що імунітет поширюється на державу в цілому і на її урядові органи. Це ж стосується інших установ, але тільки в тій мірі, у якій вони правомочні здійснювати державну владу. На офіційних представників держави імунітет поширюється, якщо вони діють у цій якості. Нарешті, статус суб'єктів федерації зрівняний зі статусом політичних підрозділів унітарної держави.

Відповідно до ст.28 Європейської конвенції автономні одиниці, що входять до складу федеративної держави, не користуються імунітетом. Однак  федеративна держава, приєднуючись до Конвенції, може зробити застереження про поширення права на імунітет і на суб'єктів федерації (п.2 ст.28). [4]

2 ВИДИ ТА ОСНОВНІ ОСОБЛИВОСТІ ІМУНІТЕТІВ ДЕРЖАВ

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету:

• судовий;
• від попереднього забезпечення позову;
• від примусового виконання судового рішення;
• майновий (власності).
• імунітет від дії законодавства іноземної держави

Розглянемо кожен із видів детальніше.

Судовий імунітет.

У широкому змісті слова  цей вид імунітету містить  у собі:

- Імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді;

·-Імунітет від попередніх дій;

- Імунітет від попереднього виконання рішення.

Тут необхідно визначити, що сучасні закони про імунітет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження  імунітету, усе-таки розділяють власне юрисдикційний імунітет (тобто судовий  імунітет у вузькому змісті) і імунітет від виконавчих мір. Наприклад, в актах Австралії, Великобританії, Канади презюмується, що згода іноземної держави на підпорядкування місцевої юрисдикції не означає згоди із застосуванням заходів для попереднього забезпечення і примусового виконання судового рішення. [3]

Імунітет від  пред'явлення позову прийнято іменувати судовим імунітетом у вузькому змісті слова. Цей вид імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іноземному суду. Кожна держава має право шукати в суді, тобто саме висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної чи юридичної особи. Однак заява позову до держави в іноземному суді, як правило, неможливо, якщо тільки сама держава не погодилася на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто видана спеціально стосовно до даного випадку.

Правило про непред'явлення  позову в суді до іноземної держави  поширюється на всі категорії  позовів, будь це позови, що заявляються  безпосередньо державі - іn personam (так звані – прямі позови), або непрямі позови - іn rem, коли вимога пов'язана, наприклад, з майном, що належить державі. Типовим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу державних морських або повітряних судів.

Імунітет від  попередніх дій.

Відповідно до імунітету суд, що розглядає приватно-правовий спір за участю іноземної держави, не вправі застосовувати будь-які заходи для попередньому забезпеченню позову, тому що такі міри носять примусовий характер. Часто заходи для забезпечення позову розглядаються і приймаються судом ще до порушення і слухання справи за участю держави. У будь-якому випадку, якщо такі міри стосуються держави і її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користуватися своїм майном та ін.), то з огляду імунітету вони не припустимі. [8]

Імунітет від  примусового виконання рішень іноземного суду.

Відносно держави та її власності не можуть бути застосовані  будь-які примусові заходи для  виконання іноземного (арбітражного) рішення органами цієї, або будь-якої іншої іноземної держави.

У ході багаторічної практики вироблені окремі виключення з цього  правила, що дозволяють, у випадку  відмови іноземної держави від  виконання судового рішення, застосовувати  примусові засоби відносно власності  останньої. Однак за загальним правилом, навіть, якщо держава добровільно взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно. Іншими словами, для застосування заходів на виконання або забезпечення судового рішення суд повинен отримати окрему згоду іноземної держави

Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що не можна без згоди держави  застосувати будь-які примусові  заходи до її майна. Імунітет від примусового  виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої держави. Поряд із зазначеним вживають більш загальне поняття — майновий імунітет. Питання про цей вид імунітету може виникнути, наприклад, у зв'язку з розглядом певної справи в суді. [3]

Імунітет власності  держави.

Імунітет власності  держави означає правовий режим  недоторканності власності, що знаходиться  на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету  є в остаточному підсумку заборона звертання стягнення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користується імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користується імунітетом навіть, якщо знаходиться у володінні особи, що не має імунітету. Це означає виділення питань власності як самостійного елементу змісту імунітету, що підтверджується судовою практикою.

Однак якщо власність держави використовується в комерційних цілях, то на неї  не поширюються положення про  імунітет власності держави, що передбачається й у розробленому Комісією міжнародного права проекті статей про юрисдикційні імунітети держави і її власність, і в законах про імунітети іноземних держав, що діють у ряді інших держав.

У Великобританії, Канаді, США, Австралії, Сінгапурі іноземній державі не надається імунітет від виконавчих дій у відношенні власності, що використовується в торгових цілях.

Разом з тим існують види власності  іноземної держави, яким надається  повний імунітет від попередніх мір  і виконавчих дій: дипломатичні і  консульські приміщення й інша власність держави, використовувана для ведення дипломатичної і консульської діяльності їх представництв, консульств, спеціальних місій і т.д., імунітет яких закріплений у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961р., Віденської конвенції про консульські зносини 1963р., Конвенції про спеціальні місії 1969р. Імунітет цієї категорії власності, включаючи банківські рахунки, передбачається й у статті 19 проекту Комісії міжнародного права (Великобританія, Пакистан і ін.).

Імунітетом від попередніх мір і виконавчих дій користується і власність, що використовується чи призначена для використання в зв'язку з військовою діяльністю чи є військової по своїй природі, або знаходиться під контролем військової влади (Канада, США, Австралія).

На відміну від інших документів про імунітет держави, у проекті Комісії міжнародного права виділені ще дві категорії власності, до яких не можуть застосовуватися примусові міри: власність, “частина культурного надбання”, “державні архіви”, не виставлена на продаж власність, «складова частина виставки об'єктів наукового, культурного чи історичного значення», не виставлена на продаж.

Режим недоторканності державної  власності тісно зв'язаний з міжнародно-правовою доктриною «акту держави», відповідно до якого суди однієї держави не повинні виносити рішення щодо актів уряду іншої країни, зроблених на її території. Якщо держава, придбала власність на основі акта, прийнятого на своїй території, жоден іноземний суд не вправі обговорювати правомірність приналежності власності. Імунітет власності виявляється в тому, що, якщо майно знаходиться у володінні держави, що заявило, що воно йому належить, то ніякі органи іноземної держави не можуть перевіряти правомірність цього факту. [13]

Принцип імунітету власності  іноземного суверена сформульований у Дайсі в такий спосіб: «Суд…не має юрисдикції у відношенні розгляду чи позовів прийняття інших процесуальних дій проти якого-небудь іноземного суверена. Чи позов процесуальна дія у відношенні власності такого суверена вважається стосовно до даного правила чи позовом процесуальною дією проти такого суверена». «Ніяка позовна чи вимога інша процесуальна дія не може мати місця в британському суді проти іноземного суверена, власність іноземного суверена не може бути піддана чи арешту піддана стягненню, навіть якщо мова йде про судно, зайнятому торгівлею…»Далі Дайсі розрізняє два випадки: а) власність іноземної держави знаходиться в руках представника цієї держави, і останній користається судовою недоторканністю; б) власність іноземної держави знаходиться в руках третьої особи, що не користається судовою недоторканністю (імунітетом). «Навіть в останньому випадку ця власність користається недоторканністю в самому повному обсязі, якщо тільки буде доведено, що вона належить суверенній державі…»

Імунітет від дії законодавства іноземної держави.

Цей вид імунітету забезпечується такими складовими частинами суверенітету, як незалежність і рівність держав. Дійсно, якщо держава незалежна і  має верховенство, то неможливо без  її згоди підкорити її дії іноземному закону, крім власного. Дії держави визначаються її внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно-правових відносинах держава підкоряється тільки власному законодавству, якщо воно не погодилося на інше. Унаслідок цього при висновку державою приватно-правової угоди з іноземною фізичною чи юридичною особою у випадку, якщо сторони не визначили застосовне до них відносин право (тобто була відсутня явно виражена воля держави), договір буде регулюватися нормами даної держави.

Держава може погодитися на застосування до відповідного цивільно-правового договору з її участю іншого правопорядку, ніж її власний, однак така згода повинна бути явно вираженою. При цьому мається на увазі, що автономія волі сторін у таких ситуаціях повинна трактуватися необмежено. Цивільно-правове зобов'язання суверена не може підпадати під чинність іноземного закону, якщо держава не погодилася на вибір такого іноземного правопорядку.

За згодою держави в угоді (договорі) можуть бути сформульовані вилучення з принципу імунітету від підпорядкування іноземному законодавству. У той же час подібні виключення з загального правила не можуть трактуватися ширше, а повинні реалізовуватися в строгій відповідності із застереженнями, зробленими безпосередньо в самій угоді.

Деякі автори виділяють крім цього  і податковий імунітет. Однак вважається, що податковий імунітет і є приватний  прояв реалізації імунітету від  підпорядкування держави дії  іноземних законів (у даному випадку  податкового законодавства).

3. ЗНАЧЕННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ІМУНІТЕТУ  ДЕРЖАВИ

3.1 Практика застосування нормативно-правових  актів 

З утворенням на пострадянському  просторі незалежних держав, питання  про імунітет держави та її власності  почали виникати з особливою гостротою. Причиною цього стали, по-перше, активізація  зовнішньоекономічної діяльності; по-друге, полегшення можливості перетину кордону, що зумовило зростання кількості деліктів з "іноземним елементом"; по-третє, і найважливіше, держави пострадянського простору продовжували застосовувати на практиці теорію абсолютного імунітету, в той час як майже всі держави світу користувалися теорією про обмежений (функціональний) імунітет. Тому слід позитивно відзначити розробку проектів законів про імунітет держави та її власності у державах, які утворилися внаслідок розпаду СРСР. Це, зокрема, проект Федерального закону "Про юрисдикційний імунітет іноземної держави та її власності" від 11 березня 2005 р., норми якого встановлюють межі юрисдикційного імунітету іноземних держав у Російській Федерації.

Питання, пов'язані з  імунітетом держави, її органів та представників, не вирішені остаточно. Наприклад, різним є ставлення до застосування імунітету в разі пред'явлення зустрічного позову. На думку багатьох учених (Є. Усенка, І. С. Перетерського, Л. А. Лунца), якщо згоди бути відповідачем по зустрічному позову держава, яка є позивачем по основному позову, не надала, то до зустрічного позову застосовують загальні правила про судовий імунітет держави. М. М. Богуславський вважає, що звернення однієї держави з позовом до суду іншої не означає визнання підсудності щодо зустрічного позову. Якщо держава-позивач не надавала такої згоди, то щодо зустрічного позову повинні застосовуватися загальні положення про імунітет. Це правило підтримувалося у доктрині та застосовувалося у судовій практиці. [12]