Поняття імунітету держави

ЗМІСТ

 

ВСТУП             3

1. ІМУНІТЕТ ДЕРЖАВИ  В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1.1. Поняття імунітету  держави         4

1.2. Концепції абсолютного  та обмеженого імунітету      5

1.3. Правова природа  імунітету держави        9

2. ВИДИ ТА ОСНОВНІ  ОСОБЛИВОСТІ ІМУНІТЕТІВ ДЕРЖАВ   11

3. ЗНАЧЕННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ  ІМУНІТЕТУ ДЕРЖАВИ

3.1 Практика застосування  нормативно-правових актів      16

3.2. Законодавче регулювання  імунітету держави в Україні     23

ВИСНОВКИ            26

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ        28

 

ВСТУП

 

Принцип імунітету держави від іноземної юрисдикції, тобто від юрисдикції будь-якої іншого держави, є загальновизнаним принципом міжнародного права: він настільки укорінився в міжнародному праві, що беззастережно визнається всіма державами, дотримується в практиці їх взаємовідносин і затверджується в міжнародно-правовій доктрині.

У період глобалізації та лібералізації значно розширилися  сфери участі держав як в публічно-правових, так і в приватноправових взаємовідносинах, ускладнених іноземним елементом. Обсяг цих відносин досить значний, але всі вони в цілому знаходяться під впливом одного з головних інститутів міжнародного приватного права-інституту імунітету держави.  

Принцип імунітету  іноземної держави виник як звичаєва норма у міжнародному праві. Згодом він почав визначатися судовою практикою, міжнародними договорами й національним законодавством. У сучасному міжнародному праві цей принцип став загальновизнаним та набув диспозитивного характеру. Сьогодні вчені деяких держав вказують на те, що у її сучасній доктрині зазначається приналежність імунітету держави традиційно до сфери міжнародного приватного права і міжнародного процесуального права (міжнародного цивільного процесу). При цьому підкреслюються міжнародно-правові засади імунітету держави. Таким чином, вперше поняття «імунітет держави» як основне було використано у міжнародному праві. Ґрунтуючись на міжнародно-правовому принципі суверенної рівності держав, імунітет виявляється не тільки в праві держави не бути підпорядкованою владним прерогативам іноземного суверену, але й в обов'язку цього суверену не поширювати ці прерогативи на іншу державу без її згоди.

В контрольній  роботі відображається поняття, правова  природа, види імунітету держави, розглянуті основні концепції імунітету, значення та реалізація імунітету держави, з приведенням практики застосування нормативно-правових актів, в тому числі і в Україні.

 

1. ІМУНІТЕТ ДЕРЖАВИ В МІЖНАРОДНОМУ  ПРАВІ

 

1.1. Поняття імунітету  держави

За часів середньовіччя  поняття імунітету означало вилучення  від податей і повинностей, дароване окремим особам і станам, іноді цілим общинам. З початку середніх століть імунітет застосовувався до володінь як короля, так і інших привілейованих осіб, особливо духівництва. Римський імператор Гонорій поклав початок розумінню імунітету як злиття привілею і звільнення від загальної юрисдикції, духівництву, що надається. Як пише М. І. Брун, особливого розквіту імунітет досягає за часів імперії.  

Найбільш ємко і стисло характеристика правового змісту імунітету  виражена у відомих ще з часів римського права юридичних максимах: “ par in parem non habet imperium ” (“рівний над рівними владі не має”), “ par in parem non habet potestas ” (“рівний по відношенню до рівного повноважень не має”), “ par in parem non habet jurisdictionen ” (“рівний над рівним не має юрисдикції”).

Термін "імунітет" у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави у широкому застосуванні — це принцип, згідно з яким до держави або її органів і представників не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди. У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет грунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. [11]

Імунітет іноземної  держави полягає у не підпорядкованості  держави владі іншої держави, її юрисдикції. Саме тому імунітет називають  юрисдикційним імунітетом.

Принцип непідпорядкування  однієї суверенної держави дії законодавства іншої або вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави отримав своє походження з посольського права і сьогодні став загальновизнаним. Законодавство та доктрина завжди намагалися визначити його сутність і кодифікувати норми про імунітет у окремих загальних (універсальних) конвенціях. Частково це вдалося зробити у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Конвенції про спеціальні місії 1969 p., Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 p. [3] Ці угоди регулюють чимало питань, пов'язаних з представництвом держав у міжнародному спілкуванні, зокрема, використання дипломатичним агентом імунітету від цивільної юрисдикції.

 

1.2. Концепції абсолютного  та обмеженого імунітету

 

Принцип імунітету  держави відображений у внутрішньому законодавстві абсолютної більшості країн світу. Застосування принципу імунітету держави вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці. Але до теперішнього часу немає єдності поглядів на розуміння обсягу та сфери застосування цього принципу. У доктрині та практиці різних правових систем є дві основні концепції імунітету держави — абсолютного та функціонального (обмеженого). Згідно з теорією абсолютного імунітету, державний імунітет базується на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права — суверенній рівності держав. Прихильники цієї концепції стверджують, що держава завжди є єдиним суб’єктом, хоч вияв її правосуб’єктності може бути різний. Тому, наприклад, як суб’єкт міжнародного приватного права держава не втрачає властивості суверена (владної особи). Інакше кажучи, з цього погляду держава одночасно може бути у двох іпостасях — носія влади і торгівця. З огляду на теорію абсолютного імунітету наявні широке тлумачення та застосування імунітету держави. Подання позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно держави можуть бути вчинені лише тоді, коли є згода на те з боку відповідної держави. [12]

Зазначений принцип  тривалий час був панівним у міжнародно-правовій теорії та практиці. Нині коло держав, що визнають домінування цього принципу, звузилося. Радянський правничий менталітет, який, зрозуміло, не трансформувався з розпадом Союзу, визнає принцип абсолютного імунітету. Правосвідомість продукує постулати — держава не перестає бути сувереном в економічному обороті, вона не відмовляється від нього і не позбавляється його.

 Першою спробою  міжнародно-правового визначення  обсягу державного імунітету  була “Брюссельська конвенція  для уніфікації деяких правил щодо імунітету державних суден” від 10 квітня 1926 р. (доповнена Протоколом від 24 травня 1934 р.).

У світі досить поширена теорія функціонального (обмеженого) імунітету. Її основний зміст полягає в тому, що держава, діючи як суверен, завжди має імунітет. Якщо держава діє як приватна особа (наприклад, здійснює зовнішньоторговельні операції) та (або) займається іншою комерційною діяльністю, то імунітету вона не має.   Спираючись на зазначену теорію, було прийнято закони про імунітет держави у США (1976 р.), Великій Британії (1978 р.), Австрії (1974 р.), Канаді (1981 р.), Пакистані (1981 р.), Сінгапурі (1979 р.). Відомо, що закони про імунітет на таких самих засадах були прийняті також у Південно-Африканській Республіці (1981 р.) та Австралії (1981 р.). Як бачимо з наведених у дужках років прийняття законів, цю проблему країни світу розпочали врегульовувати не так давно.   Теорія обмеженого імунітету застосовується у судовій практиці Греції, Данії, Італії, Норвегії, Фінляндії, Франції, Швейцарії. Першою багатосторонньою міжнародною угодою, яка врегулювала проблему державного імунітету в цілому, стала Європейська конвенція про імунітет держав, прийнята Радою Європи 16 травня 1972 р. у м. Базелі (далі - Європейська конвенція 1972р.). Конвенція набула чинності 11 червня 1976 р., проте широкого застосування не отримала - наразі вона набула чинності лише у 8 державах: Австрії, Бельгії, Великій Британії, Кіпрі, Люксембурзі, Нідерландах, Німеччині та Швейцарії. Водночас цей міжнародний документ заслуговує на увагу принаймні з двох причини: по-перше, це одна із перших спроб розв'язання тих проблем, які виникають внаслідок розбіжностей у національному законодавстві та судовій практиці різних країн стосовно випадків та обставин, за яких держава має імунітет; по-друге, автори конвенції намагались реалізувати задум про те, що конвенція має відповідати тенденціям розвитку міжнародного права щодо обмеження випадків надання іноземній державі права імунітету в юрисдикційних органах іншої держави, і тому, як вказується в юридичній літературі, конвенція є доказом того, що низка країн Західної Європи визнає існування меж, в яких іноземна держава має право вимагати імунітету. У цій конвенції, так само, як і у Брюссельській конвенції для уніфікації деяких правил стосовно імунітету державних суден, отримала чітке закріплення концепція функціонального імунітету.

Європейська конвенція 1972 р. встановлює, що іноземній державі  імунітет не надається, якщо вона відмовилася  від нього. Також конвенція визначає, у якій формі така відмова с можливою (ст. 2). Так, держава не вправі посилатися на імунітет, якщо вона явно відмовилася від нього на підставі: 1) міжнародного договору; 2) положення контракту, укладеного у письмовій формі; 3) явної згоди, яка була надана після виникнення спору за її участю. [4]

Крім "явно вираженої  відмови від імунітету", Європейська  конвенція 1972 р. закріплює також  форми "відмови від імунітету, яка передбачається". Приміром, іноземна держава не вправі посилатися на імунітет, якщо вона подала позов, вступила у судовий процес або подала зустрічний позов в суді іншої держави (п. 1, 2, 3 ст. 1).

Також у Європейській конвенції закріплено перелік випадків (ст. 4-11), коли держава не користується імунітетом в суді іншої держави-учасниці. Зокрема, це відбувається у випадках, коли предмет судового провадження пов'язаний із договірним зобов'язанням іноземної держави, місцем виконання якого, згідно із договором, є територія держави суду; трудовим договором, укладеним між іноземною державою та фізичною особою, за яким робота підлягає виконанню на території держави суду; правовідношенням, що виникло між організацією (юридичною особою) та державою як однією із учасників цієї організації, якщо на території держави суду ця організація має своє реальне або офіційне місцезнаходження чи свою головну установу тощо.

У 1978 році, відповідно до резолюції 32/51 Генеральної Асамблеї ООН від 19 грудня 1977 р., Комісія міжнародного права включила до програми своєї  роботи тему: "Юрисдикційні імунітети  держав та їх власності". У Комісії розгорнулася гостра боротьба стосовно того, яку з двох теорій - абсолютного імунітету або обмеженого (функціонального) імунітету - має бути покладено в основу проекту конвенції, який у 1991 р. передано Генеральній Асамблеї ООН. Проте через розбіжності між державами у низці статей, його прийняття затяглося на декілька років. Як наслідок, Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності було прийнято лише 2 грудня 2004 р. і відкрито для підписання з 17 січня 2005 р.

У преамбулі Конвенції  зазначається, що юрисдикційні імунітети держав та їх власності є загальновизнаними як один із принципів звичаєвого міжнародного права. Тому в якості загального правила Конвенція визнає, що держава користується як щодо себе, так і щодо своєї власності імунітетом від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень конвенції (ст. 5). Разом з цим, конвенцією визначено випадки, коли держава не може посилатися на імунітет.

Конвенція складається  з (а) норм-визначень вживаних у конвенції  термінів, (б) норм про порядок вручення документів про судовий розгляд справи за участю держави, (в) норм, які регламентують застосування до держави примусових заходів до та після ухвалення судового рішення, (г) норм, які надають державі імунітет і визначають форми відмови від нього, та (д) норм, що встановлюють винятки із загального правила про імунітет держави і визначають конкретні випадки, коли держава не має права посилатися на імунітет.

Згідно з останніми  двома групами норм конвенції, держава  не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої держави, якщо вона сама порушила розгляд справи або взяла участь у вирішенні справи по суті (ч. 1 ст. 8). Не допускається посилання на державний імунітет при розгляді справ: стосовно комерційної угоди між державою та іноземною фізичною чи юридичною особами; стосовно укладеного державою трудового договору з фізичною особою; стосовно грошового відшкодування у разі смерті або заподіяння тілесного ушкодження будь-якій особі або заподіяння шкоди її майну; стосовно будь-яких прав чи інтересів цієї держави щодо нерухомого майна, яке знаходиться на території держави суду; стосовно визначення права цієї держави на патент, промисловий зразок, торгове чи фірмове найменування, товарний знак, об'єкт авторського права або будь-який інший об'єкт інтелектуальної власності; стосовно участі цієї держави у компанії чи іншому об'єднанні. [7]

Таким чином, як і Європейська  конвенція 1972 р., Конвенція ООН 2004 р. закріплює теорію обмеженого імунітету держави. Слід зазначити, що Україна не приймає участі у зазначених конвенціях.

 

1.3. Правова природа  імунітету держави

 

Для визначення імунітету  важливе значення має його правове  обґрунтування, його правова природа. На першому етапі становлення  цього інституту суди обґрунтовували право іноземної держави на імунітет міжнародною ввічливістю - comіtas gentіum. Але вже на початку 19 століття американські суди розглядали імунітет іноземної держави як сформований міжнародно-правовий звичай. Незалежно від того чи іншого підходу із самого початку існуючої практики незалежність та суверенітет держави служили головним обґрунтуванням імунітету.

В літературі з міжнародного права принцип імунітету виводиться з рівності держав, унаслідок чого жодна держава не може претендувати на здійснення своєї юрисдикції над іншою. Тому, хоча держави мають право шукати в іноземних судах, до них, як правило, не можуть бути пред'явлені позови, якщо тільки держави з власної волі не підкоряються юрисдикції зазначених судів. Принцип судового імунітету є нормою міжнародного права, недотримання якої тягне міжнародну відповідальність держав. [13, c.67]