Положення іноземців у міжнародному цивільному процесі

    «Особистий  закон» іноземної фізичної особи  визначається за законодавством держави, громадянином якої він є чи в якій постійно проживає. Процесуальний статус іноземної особи – підприємця визначається за законодавством тієї країни, в якій він зареєстрований в якості підприємця.

    У зв’язку з цим виникає питання  про те, якими документами підтверджується  реєстрація іноземних осіб в власній  країні. Як правило, ці копії документів про реєстрацію, які установлені законодавством іноземної держави. Для іноземних фірм і підприємців, як правило, це виписка із торгового реєстру держави походження чи іншого еквівалентного доказу юридичного статусу іноземної особи у власній країні, для громадян – паспорта, посвідчення особи, для осіб без громадянства – виписки із документів реєстрації місця проживання.

    Іноземний учасник судового процесу в Російській Федерації, якій підтвердив свій статус у своїй державі, який підтверджує свій статус в своїй державі, які свідчить про правоздатність і дієздатність згідно іноземному праву,  вправі розраховувати на можливість участі в цивільному процесі в Росії.

    Іноземна  особа, яка прийнята стороною в процесі, користується в нашому суді усіма процесуальними правами нарівні з російськими громадянами. Це правило діє по відношенню як до судів загальної юрисдикції, так і арбітражних судів.

    3. Положення іноземців  у міжнародному  цивільному процесі 

    3.1. Проблема правового  захисту

    Існує доктрина, за принципом якої, іноземці повинні мати вільний доступ до будь-якого національного суду і такі самі процесуальні права при розгляді цивільних справ, як і громадяни держави суду незалежно від того, чи закріплено цей принцип у відповідній міжнародній угоді або у національному законодавстві, чи ні. Інакше кажучи, пропонується принцип національного режиму поширити з матеріально-правової сфери регулювання на випливаючи з неї процесуальні відносини відповідних суб’єктів.

      На думку Г.Ю. Федосєєвої, цей  принцип є основним у процесі реалізації іноземними особами права на судовий захист.⁸ До речі,його закріплено і у ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод, якою категорично заборонено нерівне поводження з іноземцями у процесуальному праві. Проте Х. Шак зауважує,що й підкріплена нормами міжнародного права гарантія доступу іноземців до суду не є безмежною.⁹ Та й інші вчені висловлювалися з цього приводу не так оптимістично. Зазначається, наприклад, що у сфері процесуального захисту своїх порушених прав позивачі-іноземці нерідко піддавались дискримінації, а у деяких країнах подібне зберігається й досі. Так, в Індії деякі категорії іноземних громадян (так звані ворожі іноземці) позбавлені права звернення до індійських судів з позовом без спеціального дозволу. Вважається, що подібна нерівність у поводженні з іноземцями є неминучою, бо жодна держава не може відкрити свої суди для правових спорів з усіх кінців світу. До того ж, слід брати до уваги й інтереси відповідача, який не бажає неодноразово та в різних місцях бути притягнутим до участі в процесі з приводу одного й того ж предмета.

      Окрім прямої заборони на звернення  до судів, існують в національних  законодавствах і деякі інші  засоби, найбільш відомими з яких  є такі дві умови:

    а) вимога щодо забезпечення можливих судових витрат (так звана вимога cautio judicatum solvi);

    б) вимога взаємності при звільненні від забезпечення судових витрат (або самих цих витрат) та при наданні безплатної адвокатської допомоги.

    Сенс  вимоги cautio judicatum solvi полягає у покладенні на позивача-іноземця зобов’язання надати забезпечення судових витрат, які може понести відповідач у випадку відмови судом у задоволенні позову. Зазначене забезпечення (залог) вноситься на депозит відповідного суду особами, які мешкають за межами країни суду і таке правило діє у багатьох країнах світу. При чому, як зазначає Л.А. Лунц, у деяких з них (Франція, Бельгія, Нідерланди та ін.) застосовано посилений варіант цього правила: залог вноситься  і іноземцями, які мають доміцилій у державі суду, якщо тільки вони не мають в цій країні земельної ділянки у своїй власності. З іншого боку, у низці національних законодавств закріплено правило про відмову від вимоги щодо залогу на підставі взаємності (Австрія, Іспанія, Німеччина, Польща та деякі інші).¹⁰

    Зобов’язання  щодо забезпечення витрат, як правило, розповсюджуються не тільки на фізичних, а й на юридичних осіб.

    Зазвичай, залог надається при розгляді справ у судах першої інстанції, хоча німецькі суди, наприклад, тлумачать  положення свого закону у такий спосіб, що вимагають внесення залогу і у випадках розгляду справ судом другої інстанції.

    У доктрині міжнародного приватного права  не існує одностайності в оцінці наведених розбіжностей та в їх загальній  доцільності. Одні автори, обґрунтовуючи  необхідність застосування правила cautio judicatum solvi зазначають, що воно, не порушуючи рівності сторін, забезпечує інтереси відповідача і тому є доцільним. Інші, навпаки, підкреслюють його дискримінаційний характер і зазначають, що воно ускладнює доступ іноземців до суду, внаслідок чого нерідко залишає їх без судового захисту. Так, відомий російський фахівець Т.М. Яблочков ще у 1909 р. називав це правило «пережитком минулого» і вважав, що його практичні позитивні якості «не переважуються тими ускладненнями у вільному здійсненні процесуальних прав, які на практиці призводять до відмови у правосудді іноземцям».

    Щоб належним чином зорієнтуватись у  цьому питанні, слід, по-перше, мати на увазі постійно зростаючий рівень судових витрат, пов’язаних з провадженням у справі в судах країн світу (це, зараз, певною мірою стосується й України). Тому слід зважити на те, що відповідач, якого щойно піддали судовій процедурі і який, тим не менш, виграв справу, нерідко може спіткатись з тим, що понесені ним у зв’язку з цим матеріальні витрати потрібно буде відшкодовувати з застосуванням нової судової ж процедури, чого він завдяки залогу уникає. «Закон хотів звільнити відповідача у випадку програшу позивачем спору від необхідності подавати за кордоном позов про відшкодування судових витрат, що являє собою складну та з огляду, як правило, невеликих сум економічно невигідну витівку», - пише у зв’язку з цим Х. Шак.

    По-друге, у національних законодавствах вироблено  спеціальний механізм для мінімізації  негативних наслідків дії принципу cautio judicatum solvi. Мається на увазі відоме законодавству багатьох країн так зване право бідності. Зміст цього права зводиться до того, що коли доведено знаходження відповідної сторони у тяжкому майновому стані, вона звільняється – за рішенням суду – від сплати судових витрат. Зрозуміло, що це тягне за собою додаткові витрати з державного бюджету, внаслідок чого це право на іноземців якщо і розповсюджується, то лише на підставі взаємності або відповідно до спеціального міжнародного договору.¹¹

    Взагалі Л.А. Лунц зазначав, що законодавство держав, які застосовують інститут cautio judicatum solvi, в цілому розвивається у напрямі певного обмеження його застосування. Проте рішуче досягнення у цьому напрямі має місце лише завдяки закріпленню відмови від використання цього інституту у міжнародних договорах.

    Як  один з прикладів такого договору можна назвати Гаазьку конвенцію  з питань цивільного процесу від 1.03.1954 р. У ст. 17 цієї Конвенції міститься  таке правило: від громадян однієї з  Держав, що домовляються, які мають місце проживання в одній з цих Держав, але виступають в судах іншої з них у якості позивачів чи третіх осіб, не може вимагатись ніякого залогу або забезпечення у будь-якій іншій формі на підставі того, що вони є іноземцями або не мають постійного чи тимчасового місця проживання в цій Державі. Це ж правило застосовується до будь-яких платежів, які могли б вимагатись від позивачів або третіх осіб на забезпечення судових витрат.

    Слід  зауважити, що з цією Конвенцією в  Україні сталось певне непорозуміння. Справа в тому, що колишній СРСР був  учасником цієї Конвенції, внаслідок  чого вона була чинною для України  з 26.07.1967 р. і до 12.09.1991 р., коли  Україна  проголосила себе правонаступником СРСР, хоча належним чином своє правонаступництво у цій Конвенції не оформила. Поновила свою участь у цій Конвенції  тільки за нотою МЗС України до МЗС Нідерландів від 4.06.1999 р., і це поновлення має силу лише з дня отримання зазначеної ноти депозитарієм Конвенції. Проте, хоча і з перервою в сім років, але ця важлива Конвенція є тепер чинною і для України. У зв’язку з цим можна вважати помилковим твердження, за яким названа Конвенція «не є чинною для  сьогодні», тим більше, що воно протирічить вказівці, яка міститься у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражі і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України».

    Питання щодо безплатної допомоги адвоката особливих  ускладнень зі змістовної точки зору викликати не може. Проте, як зрозуміло, у цивільному процесі воно завжди обмежується вимогою взаємності, що висувається у національних законодавствах. Повертаючись у зв’язку з цим до Гаазької конвенції 1954 р. (ст.20), слід зазначити, що за нею у цивільних і торгових справах громадяни кожної з Держав, що домовляються, будуть користуватись у всіх інших договірних Державах безплатною правовою допомогою нарівні з власними громадянами цих Держав згідно з законодавством відповідної держави, де така допомога вимагається. Більше того, у державах, в яких надається правова допомога у адміністративних справах, це положення розповсюджується також і на такі справи, коли вони розглядаються компетентними судами.

    Існує також Гаазька конвенція про  міжнародний доступ до правосуддя (1980), учасницею якої Україна не є.

    Згідно  зі ст.73 Закону від 23.06.2005 р. іноземці, особи  без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Тобто, цією статтею запроваджено безумовне право іноземців на звернення до українських судів, що відповідає найвищим доктринальним вимогам. 

    3.2. Привілейоване положення  окремих суб’єктів  міжнародного цивільного  процесу

     Говорячи  про правове становище іноземних  осіб окремо, слід спинитися на правовому  становищі іноземної держави.

     Йдеться про так званий судовий імунітет, коли позов пред'являється до іноземної  держави.

     У силу принципу національного режиму й судового імунітету іноземної держави іноземці, як і громадяни України, можуть пред'явити позов до іноземної держави, просити про забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, що розміщене в Україні, лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України або законом України (ч. 1 ст. 413 ЦПК). Таким чином, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він ґрунтується на суверенній рівності держав, відповідно до якої «рівний над рівними не має юрисдикції».

     Питання про те, який орган іноземної держави  компетентний дати таку згоду, вирішується законодавством даної іноземної держави. Так, згідно з Порядком здійснення захисту прав та інтересів України під час розгляду справ у закордонних юрисдикційних органах, затвердженим Указом Президента України від 25 червня 2002 р., Міністерство закордонних справ України у п'ятиденний строк від дня отримання відповідної інформації вносить до Кабінету Міністрів України висновок про наявність імунітету України у справі, порушеній за позовом до неї у закордонних юрисдикційних органах, та погоджені з Міністерством юстиції України пропозиції щодо шляхів забезпечення такого імунітету. Причому згода на пред'явлення позову ще не означає згоди на вжиття заходів щодо забезпечення позову або на примусове виконання. Для здійснення кожної з цих процесуальних дій потрібний окремий дозвіл.¹²

     Специфічне  правове становище у МЦП мають  іноземці, які є дипломатичними представниками іноземних держав. Відповідно до ч. 2 ст. 413 ЦПК, акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються принципами й нормами міжнародного права або зазначеними міжнародними договорами.

     Так, згідно з Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом Президента України від 10 червня 1993 р., глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються імунітетом від юрисдикції судів України у цивільних справах (п. 13). Глава дипломатичного представництва на рівні посла або посланника акредитується при Президентові України, а на рівні повіреного у справах — при Міністерстві закордонних справ України. До персоналу дипломатичного представництва належать члени дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва.

     Наведені  положення щодо імунітету певного  кола осіб від юрисдикції судів у  цивільних справах повністю відповідають багатосторонній Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р.

     Суть  судового імунітету перерахованих  осіб полягає в тому, що вони підлягають юрисдикції судів України лише в межах, визначених нормами міжнародного права, або договорами з відповідними державами й тільки за наявності згоди на це акредитуючої держави. Йдеться про випадки, коли дипломатичні представники та інші перераховані особи вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, позовами, що стосуються спадкування, а також у зв'язку з позовами, що виникають з їх професійної чи комерційної діяльності, здійснюваної ними за межами службових обов'язків (п. 13 Положення, ст. 31 Конвенції).

     До  осіб, які користуються судовим імунітетом в Україні, належать також працівники консульських установ: консульські посадові особи і консульські службовці консульської установи. Згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. і Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р., до консульських посадових осіб належать особи, включаючи главу консульської установи, яким доручено виконання консульських функцій (генеральні консули, консули, віце-консули, консульські агенти), а до консульських службовців — особи, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування консульської установи.