Положення іноземців у міжнародному цивільному процесі

    Зміст 

    Вступ…………………………………………………………………………3

    Розділ 1. Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб  в Україні……………………………………………………………………..4

    1.1 Цивільна процесуальна правоздатність………………………………..4

    1.2. Цивільна процесуальна дієздатність…………………………………..9

    Розділ 2. Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в процесі різних держав……………………………………………………13

    Розділ 3. Положення іноземців у міжнародному цивільному процесі….18

    3.1. Проблема правового захисту………………………………………….18

    3.2. Привілейоване положення окремих суб’єктів міжнародного цивільного процесу……………………………………………………………...22

    Висновки……………………………………………………………………26

    Список  використаної літератури………………………………………….28 

     Вступ 

    До  початку ХХ ст. статус фізичної або  юридичної особи було достатньо жорстко вмонтовано в національний правопорядок. Проте з розвитком людства з’явилась потреба у необхідності встановлення окремого статусу іноземної особи в національному правопорядку і саме з цього почала свій розвиток теорія міжнародного цивільного процесу як інститут міжнародного приватного права.

    Згідно  зі статтею 74 Закону України «Про міжнародне приватне право» процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в  Україні визначаються відповідно до права України. Таким чином, колізійною прив’язкою, за допомогою якої в Україні врегульовується питання процесуальної правоздатності і дієздатності іноземних осіб, є «закон суду».

    Цивільний процесуальний кодекс України визначає, що кожна особа має право в  порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1 ст. 3). Цим Кодексом також визначено загальні правила щодо здійснення цивільного судочинства по відношенню до іноземних фізичних та юридичних осіб. 

    Питання про процесуальну правоздатність та дієздатність іноземних осіб слід відмежовувати від питання про їхню цивільну правоздатність і дієздатність. Останнє є питанням матеріального права, яке вирішується відповідно до колізійних норм, викладених у розділі 2 Закону України «Про міжнародне приватне право». Питання ж про процесуальну правоздатність і дієздатність іноземних осіб є питанням процесуального характеру, яке відповідно до ч. 1 ст. 74 Закону вирішується згідно з правом України.

    Основним  принципом в Україні, що діє при реалізації іноземними особами своєї процесуальної правоздатності і дієздатності є принцип національного режиму. Поряд з цим законодавством ряду зарубіжних держав використовуються інші форми прикріплення.

1. Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб  в Україні 

    1.1 Цивільна процесуальна правоздатність

    Згідно  із ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземець — це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства, за цією нормою, — це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

    Згідно  зі статтею 74 Закону  «Про міжнародне приватне право» процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України.

    Крім  іноземців та осіб без громадянства у міжнародному цивільному процесі  можуть брати участь й іноземні підприємства та організації. Йдеться про іноземні юридичні особи, що мають місцезнаходження за межами України та засновані відповідно до законодавства тієї країни, де вони створені. Усіх цих суб'єктів можна умовно назвати іноземними особами.

    Цивільний процесуальний кодекс України визначає загальні правила щодо здійснення цивільного судочинства, зокрема: цивільна процесуальна правоздатність, тобто здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи, визнається за усіма фізичними і юридичними особами (ст. 28).¹

    До  цивільних процесуальних прав іноземців  належить насамперед право на доступ до суду і до засобів судового захисту, а також право на справедливий публічний розгляд у суді. Право на ефективні засоби судового захисту з боку компетентних національних судів забезпечується кожній особі, в тому числі й іноземцю та особі без громадянства, права і свободи яких порушуються. Ці положення закріплені як у міжнародно-правових актах з прав людини, двосторонніх договорах про взаємну правову допомогу, так і у внутрішньому законодавстві кожної держави.

    Відповідно  до ст. 22 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту своїх особистих, майнових та інших прав.

    Що  стосується процесуальної правоздатності іноземної юридичної особи, то вона визначається правом держави, в якій її засновано, а процесуальна правоздатність міжнародної організації визначається на основі міжнародного договору, відповідно до якого її створено, її установчих документів або угоди з компетентним органом України.

    Відповідно  до ч. 2 ст. 74 Закону України «Про міжнародне приватне право» доказом правосуб’єктності  іноземної юридичної особи є  документ, що засвідчує її утворення та статус юридичної особи. Таким документом, зокрема, є сертифікат реєстрації, витяг з торгового (банківського) реєстру, що оформлюється та видається уповноваженими органами відповідно до права іноземної держави, в якій цю юридичну особу було створено (зареєстровано). В Україні такі документи визнаються дійсними в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України (ст. 13 Закону України «Про міжнародне приватне право»). При розгляді справи за участю іноземної юридичної особи остання на вимогу суду, що розглядає справу, має представити такий оформлений документ.

    В Україні використовується два способи  легалізації офіційних документів: консульська легалізація і проставляння апостиля (apostille). Порядок консульської легалізації офіційних документів установлюється Віденською конвенцією «Про консульські зносини» 1963 р., міжнародними договорами та чинним законодавством України, а також Інструкцією про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженою наказом Міністерства закордонних справ України від 4 червня 2002 р. № 113 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2002 р. за № 535/6823.

    З 22 грудня 2003 р. для України набрала  чинності Гаазька конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 5 травня 1961р., згідно з якою офіційні документи, які використовуються на території держав-учасниць Конвенції, мають бути засвідчені спеціальним штампом «apostille», проставленим компетентним органом держави, в якій було складено документ. Ця Конвенція застосовується у відносинах з державами, що не висловили заперечення проти приєднання України до Конвенції (Німеччина). В інших випадках продовжує застосовуватись вимога дотримання процедури консульської легалізації.

    В Україні органи, наділені повноваженнями на проставлення апостиля, передбаченого  Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації  іноземних офіційних документів, визначені постановою Кабінету Міністрів  України від 18 жовтня 2003 р. № 61. порядок проставлення апостиля здійснюється згідно з Правилами проставлення апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, затвердженими спільним Міністерства закордонних справ України, Міністерством освіти і науки України та Міністерством юстиції України від 5 грудня 2003 р. № 237/803/151/5, який затверджено Міністерстві юстиції України 12 грудня 2003 р. за № 1151/8472.²

    Дотримання формальних процедур щодо легалізації офіційних документів не вимагається у разі, коли укладено договір між двома або декількома договірними державами, положення якого звільняють від будь-якого іншого засвідчення іноземних офіційних документів, якщо вони були складені або засвідчені відповідною установою однієї з договірних сторін, скріплені печаткою та засвідчені підписом компетентної особи. Так, Україною укладено ряд міжнародних договорів, якими передбачено скасування легалізації іноземних офіційних документів, зокрема багатосторонню Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (ст.13), а також двосторонні договори про правову допомогу з такими державами: Соціалістичною Республікою В’єтнам від 6 квітня 2000 р. (ст. 12); Республікою Грузія від 9 січня 1995 р. (ст. 13); Естонською Республікою від 15 лютого 1995 р. (ст. 13); Литовською Республікою від 7 липня 1993 р. (ст. 13); Республікою Молдова від 13 грудня 1993 р. (ст. 15); Республікою Польща від 24 травня 1993 р. (ст. 15); Республікою Узбекистан від 19 лютого  1998 р. (ст. 13); Угорською Республікою від 2 серпня 2001 р. (ст. 22); Чеською Республікою від 28 травня 2001 р. (ст. 18).

    Згідно  з ч. 2 ст. 410 ЦПК України іноземні особи мають процесуальні права  та обов’язки нарівні з фізичними  і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Дане положення встановлює загальне правило щодо забезпечення іноземним особам в  цивільного процесуального захисту їхніх прав, свобод і законних інтересів на засадах національного режиму, встановленого для громадян України.

    Разом із тим звертаємо увагу, що у випадку, коли при вирішенні питань цивільної процесуальної право- і дієздатності щодо учасника процесу виникають питання його цивільної право- і дієздатності, що належать до сфери регулювання матеріального права, мають застосовуватися загальні колізійні правила щодо визначення особистого закону особи (статті 16-18, 25-27 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

    Поширення національного режиму в цивільному судочинстві на іноземців ґрунтується  на принципі безумовності і не пов’язується з фактом проживання чи місцезнаходження особи в Україні. Це означає, що норми  цивільного процесуального закону, якими визначено правила процесуальної правоздатності та дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, та інші права і гарантії, поширюються на іноземних осіб незалежно від того, чи передбачено законодавством їх держави рівнозначні права для фізичних та юридичних осіб України. Проте якщо в іноземній державі допущено обмеження процесуальних прав для громадян і юридичних осіб України, законодавством України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо процесуальних іноземних осіб тих держав, в яких допущено такі обмеження.

    У міжнародному приватному праві обмеження  прав іноземних осіб, що застосовуються державою на своїй території у  відповідь на безпідставне обмеження  прав її фізичних та юридичних осіб іноземною державою, що має характер дискримінаційних заходів, називається реторсією. Застосування реторсії ґрунтується на принципі взаємності та спрямоване на створення умов для відміни іноземною державою встановлених нею обмежень. Відповідно до положень міжнародного права застосування обмежень державою в порядку реторсії не розглядається як порушення принципу недискримінації. Таке правило, зокрема, закріплено ч. 2 ст. 47 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., якою передбачено, що дискримінацією не є дії, коли держава перебування застосовує будь-яке з положень Конвенції обмежено у зв’язку із обмеженим застосуванням цього ж положення до його представництва в державі, що акредитувала.

    У законодавстві України також  містяться норми, що дозволяють використання реторсії щодо іноземних осіб. Так, частиною 3 ст. 410 ЦПК України встановлено, що законом України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб тих держав, у яких допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних осіб України.

    Згідно  з частиною 3 ст. 2 Закону України  «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» у разі якщо іноземною державою встановлено  обмеження щодо реалізації прав і  свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких його було прийнято.

    У порядку реторсії може бути обмежено судовий імунітет, що відповідно до ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» надається в Україні  іноземній державі, дипломатичним  представникам, консульським посадовим  особам, іншим особам (ч. 4 цієї статті).³

    Цивільне  процесуальне законодавство України  не містить обмежень чи умов, виконання  яких необхідно іноземним особам для звернення до суду. Між тим законодавства деяких держав передбачають інститут внесення застави по забезпеченню судових витрат, що обмежує вільний доступ іноземців до суду. Суть цього інституту полягає у покладенні на позивача-іноземця обов'язку внести завчасно до суду певну грошову суму для забезпечення судових витрат на той випадок, якщо відповідач їх понесе при відмові в позові позивачу-іноземній особі.