Положення іноземців у міжнародному цивільному процесі

    Щоб усунути перешкоди для вільного доступу в суд, більшістю країн урегульовано питання про звільнення іноземців від внесення застави в договорах про правову допомогу і правові відносини у цивільних і кримінальних справах.

    Іноземні особи можуть бути суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, якщо вони визнані носіями процесуальних прав і обов'язків, наділені процесуальною правоздатністю і володіють процесуальною дієздатністю. 
 
 
 
 

    1.2 Цивільна процесуальна  дієздатність

    Процесуальна  правоздатність і дієздатність іноземця визначається правом держави, громадянином якої він є, а процесуальна правоздатність і дієздатність особи без громадянства — правом держави, в якій ця особа постійно або переважно проживає (ст. 411). Разом з тим, в питаннях визначення процесуальної правоздатності і дієздатності іноземних фізичних осіб також діє принцип національного режиму та «закону суду». Зокрема, ЦПК передбачає, що особа, яка, відповідно до права своєї держави, не є процесуально дієздатною, може бути визнана такою на території України, якщо вона, згідно з цим Кодексом, має цивільну процесуальну дієздатність, тобто досягла повноліття. Це означає, що іноземець, який досяг повноліття за українським законодавством (18 років), може особисто здійснювати цивільні процесуальні права й виконувати свої обов'язки в суді, незважаючи на те, що за законом своєї країни він вважається неповнолітнім. Цивільна процесуальна правоздатність та дієздатність особи без громадянства визначається правом держави, в якій ця особа постійно або переважно проживає. Проте, навіть, якщо особа, відповідно до права своєї держави не є процесуально дієздатною, вона може бути визнана такою на території України, якщо вона має цивільну процесуальну дієздатність відповідно до цивільного процесуального законодавства України.

    Цивільна  процесуальна дієздатність складається  не тільки зі здатності особи особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді, а й доручати ведення справи своєму представникові. У силу принципу «закону суду» іноземці, особи без громадянства можуть брати участь у цивільній справі особисто або через свого представника (ст. 38 ЦПК).

    Особиста  участь у справі іноземної особи  не позбавляє її права мати в цій  справі свого представника.

    Оскільки  національний режим цивільного судочинства  поширюється на іноземних осіб, можна  зробити висновок, що їхніми представниками в суді можуть бути адвокати чи інші особи, які досягли 18 років, мають  цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді (ст. 40).⁴

    Але найчастіше представниками іноземних  осіб у суді виступають адвокати, а  також інші особи, які допущені судом, що розглядає справу, до представництва по справі, незалежно від того, є вони громадянами України чи іноземцями. Стаття 41 ЦПК встановлює, хто не може бути представником в суді, і не містить будь-яких обмежень за ознакою громадянства.

    Разом з тим, іноземні особи, як правило, доручають  ведення своїх справ Українській іноземній юридичній колегії (далі — Укрінюрколегія).

    У силу принципу «закону суду» порядок  оформлення довіреності на ведення  справи в суді передбачений ст. 42 ЦПК. При рішенні цього питання  стосовно адвокатів Укр-інюрколегії  треба мати на увазі, що доручення  на ведення справи Укрінюрколегією може бути оформлено іноземцем не тільки згідно із законодавством України, а й за іноземним законодавством держави, в якій він мешкає. Довіреність не може бути визнано недійсною внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам закону України. Вважається, що такий порядок оформлення доручення не суперечить «закону суду», за умови, якщо його зміст відповідає вимогам статей 42 і 44 ЦПК.

    Крім  цієї умови іноземна довіреність, як і будь-який офіційний документ, що походить від іноземної влади, повинна бути легалізована. Згідно з Консульським Статутом України від 2 квітня 1994 р. зі змінами від 21 травня 2002 р., органи України приймають такі документи і акти на розгляд лише при наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародним договором, учасниками якого є Україна і держава перебування.⁵

    У міжнародному цивільному процесі широко застосовується також представництво іноземців у судах консулами відповідних держав. Йдеться про процесуальне представництво консулами як іноземців і осіб без громадянства в судах України, так і громадян України в іноземних судах. Таке представництво передбачено і внутрішнім законодавством України, і укладеними нею міжнародними угодами, насамперед Консульськими конвенціями.

    Відповідно  до Консульського Статуту України, «консульські установи України захищають за кордоном права та інтереси України, юридичних осіб і громадян України» (ст. 1). Згідно зі ст. 26 Консульського Статуту України, консул має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони є відсутніми і не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це представництво триває доти, поки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів.

    2. Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в процесі різних держав

    На  відміну від матеріально-правового поняття в питаннях процесуального характеру цивільної правоздатності і дієздатності в міжнародному приватному праві немає єдності ні в термінології, ні у змістовності понять, ні в критеріях, які визначають можливості іноземних осіб приймати участь в зарубіжних цивільних процесах. В силу цієї обставини їх правоздатність і дієздатність в процесах різних держав мають суттєві відмінності.

    У Франції, наприклад, здатність іноземної  особи бути стороною у процесі  є насамперед питанням юрисдикції французького суду. Якщо французький суд приймає позов до розгляду, він може також поставити і вирішити питання про правоздатність і дієздатність іноземної особи. Вирішуватись це питання буде на основі «особистого закону» іноземної особи: громадянства – для фізичних осіб і «національності» - для юридичних осіб. Таким чином, французький суд може прийняти обмеження правоздатності і дієздатності іноземної особи, які визначені в рідній для нього правовій системі. Наприклад, французькою судовою практикою беруться до уваги відповідні обмеження правоздатності і дієздатності, які існують у законі громадянства заміжньої іноземки. В інших випадках судом застосовуються і обмеження дієздатності іноземних осіб за віковим принципом і т.д.

    Подібним  чином вирішуються ці питання  судами Італії.

    У Німеччині в питаннях процесуальної  правоздатності і дієздатності за основу також береться «особистий закон» іноземної  особи. В Уложенні цивільного судочинства (УЦС) поняття цивільно-процесуальної правоздатності і дієздатності отримали визначене вираження, відокремившись від відповідних категорій матеріального цивільного права.

    УЦС розрізняє цивільно-процесуальну правоздатність і цивільно-процесуальну дієздатність, яка визначається з застосуванням колізійних норм закону суду, що в кінцевому результаті приводить до «особистого закону»: громадянства – для фізичних осіб і «національності» - для юридичних осіб. Однак спеціальна норма на відміну від французької практики визначає, що і іноземна особа, цивільно-процесуальна дієздатність якої обмежена за його національним законом, вважається все ж дієздатною, якщо це випливає із «закону суду». Таким чином, в даному випадку питання правоздатності і дієздатності пропонується вирішувати на основі як іноземного, так і власного німецького законодавства.

    В Великобританії можливість притягнення до відповідальності іноземної особи по цивільній справі визначається юрисдикцією англійського суду, а остання залежить тільки від того, можливо лі іноземній особі вручити повістку в суд на території Англії. Інших, крім цієї формальної, підстав англійському суду не потребується.

    Здатність іноземної особи на пред’явлення позову зрівняна з правами власних  осіб і визначається по «особистому  закону» іноземної особи. На відміну  від континентальних держав в країнах загального права «особистий закон» буде визначений не за громадянством іноземної особи, а за законом держави її місця проживання чи місцезнаходження фірми (доміциля). Наприклад, англійське процесуальне право допускає до участі в процесі у якості сторони (позивача чи відповідача) іноземну фірму за умови, що вона сумлінно зареєстрована за правилами своєї країни. Таким чином, і в Англії правоздатність і дієздатність іноземних осіб буде визначатись на основі декількох правопорядків.⁶

    В Сполучених Штатах Америки правоздатність і дієздатність іноземної особи також буде визначатись з урахуванням норм його «особистого закону» (громадянства чи доміциля). Але при цьому компетенція американського судді стосовно питання прийому позову від іноземної особи розширена: у прийомі заяви може бути відмовлено на основі норми forum non convenies (незручний форум), яка обґрунтовує право суду, в який звернулись особи для вирішення цивільного спору, відмовити у прийнятті позову за причиною недостатньої компетенції чи територіальної віддаленості юрисдикційної влади. При цьому судді достатньо зазначити, що його суд для даного спора може виявитися несправедливим в силу відсутності тісного зв’язку з спірною правовідносиною.

    Таким чином, можна зробити висновок про  те, що проблеми правоздатності і дієздатності іноземних осіб в національних цивільних процесах вирішуються за допомогою колізійних норм – правил «закону суду» і «особистого закону»іноземної особи. При цьому в деяких державах в національному процесуальному законодавстві є норми, які дозволяють обмежити цивільно-процесуальну правоздатність іноземних осіб.

    Крім  вище наведених прикладів до таких  обмежень можна віднести обов’язок  позивачів-іноземців за вимогою  відповідача до розгляду спору по суті надавати забезпечення судових  витрат, які може понести відповідач у разі відмови позивачу в позові. Даний обов’язок передбачений § 110 німецького УЦС (слід зазначити, що згідно цієї статті забезпечення надається незалежно від громадянства відповідача), § 57 австрійського УЦС; ст. 166, 167 французького ЦПК (ці статі формулюють вимоги до досудового забезпечення). Цей інститут відомий також законодавству Бельгії, Швеції і др.

    Закони  деяких держав зобов’язують осіб, які  не проживають в даній державі  чи не мають у ній власності, надати забезпечення (Італія, Швейцарія, Аргентина і др.). Так, ст. 348 аргентинського ЦПК 1967 р. зобов’язує відповідача надати забезпечення, якщо він не має в Аргентині ні доміциля, ні нерухомості.

    В літературі інститут застави неодноразово піддавався критиці; відкидається він  і відомими кодифікаціями в галузі міжнародного приватного права (наприклад, латиноамериканському Кодексі Бустаманте). Однак, як це видно на прикладі Аргентини, законодавці йдуть в кращому разі лише на деяке обмеження дії данного інституту, але не на його повне скасування.⁷

    В Російській Федерації питання правоздатності і дієздатності іноземних осіб також вирішені на основі поєднання застосування «закону суду» і «особистого закону» іноземної особи.

    Російське законодавство, надає іноземним  особам в принципі рівну з нашими цивільними можливість набувати і здійснювати свої права в Російській Федерації, дає їм і можливість судового захисту.

    Іноземні  особи користуються цивільними процесуальними правами нарівні з російськими  громадянами і фірмами. Вони можуть брати участь в цивільних процесах у якості позивача, відповідача чи третьої особи. Іноземні підприємства і організації мають в Російській Федерації право на судовий захист.

    Право звертатись до суду і користуватись  громадянськими процесуальними правами  нарівні з громадянами Російської Федерації надано і особам без громадянства. В Росії немає якихось обмежень чи умов, виконання яких необхідно для звернення іноземною особою до суду.

    Разом з тим, якщо в міжнародному договорі встановлено, що правоздатність і дієздатність іноземної особи визначається за його «особистим законом», російський суд застосовує зарубіжне законодавство за питаннями правоздатності і дієздатності такої особи. Правило про «особистий закон» іноземної особи міститься в багатьох міжнародних договорах Російської Федерації: така вимога є у відношенні іноземних фізичних та юридичних осіб в договорах про взаємний захист капіталовкладень; в міжнародних угодах про надання правової допомоги по цивільним і сімейним справам і т.д. Відсилка до «особистого закону» передбачає, що російський суд визначає правоздатність і дієздатність іноземної особи відповідно правилам, які установлені в законодавстві зарубіжної держави.

    «Особистий  закон» іноземної юридичної особи  визначається за законом його «національності» - законодавству держави, в якій юридична особа зареєстрована чи має своє основне місцезнаходження (розташована штаб-квартира фірми).