Міжнародне усиновлення

дитиною та її названими батьками; 2) відповідальність названих батьків за дитину; 3) припинення існуючих раніше правовідносин між дитиною та її матір'ю й батьком. Усиновлення повинне мати названі наслідки у тій договірній державі, де воно відбулося.

У Конвенції вирішено питання про обрання однієї системи права з кількох, які діють у державі стосовно усиновлення. Ніякі застереження до Конвенції не допускаються.

 

2.3. Конвенція про юрисдикцію, застосовуване право й визнання рішень про усиновлення від 15 листопада 1965 p.

 

  Вона застосовується до усиновлення між особами: з одного боку, особою, яка має громадянство однієї з договірних держав, звичайне місце проживання в одній з них, або є подружжям, кожен з яких є громадянином договірної держави та має своє звичайне місце проживання у договірній державі та, з іншого боку, дитиною, яка не досягла 18 років на час подання заяви про усиновлення і не знаходиться у шлюбі, є громадянином договірної держави та має звичайне постійне місце проживання у цій державі.

 

  Конвенція не застосовується, якщо:

  1) усиновителі не є громадянами однієї й тієї ж держави і не мають свого звичайного місця проживання в одній і тій же договірній державі;

  2) тільки усиновителі чи усиновителі та дитина є громадянами однієї договірної держави, звичайно проживають у цій дер-жалі;

  3) усиновлення не дозволяється органом, який не володіє належною юрисдикцією.

  Встановлено органи, які володіють юрисдикцією стосовно вирішення питань про усиновлення, зокрема анулювання цього факту чи відкликання усиновлення, а також визначається матеріальне право держави, застосовуване при цьому. Регламентуються питання визнання факту усиновлення.

 

2.3.Конвенцію про права дитини.

 

   “Світовою конституцією прав дитини” називають Конвенцію про права дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року. З тих пір Конвенцію ратифікували уряди всіх країн, за винятком Сомалі та Сполучених Штатів Америки.

   Норми цієї конвенції діють як складова національного законодавства України з 27 вересня 1991 року, тобто з часу її ратифікації Україною.

Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобов’язання забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоров’я, а також високий рівень життя.

    Це означає, що уряди зголошуються захищати дітей від дискримінації, сексуальної та комерційної експлуатації та насильства, і особливо піклуватися про дітей-сиріт та біженців.

    Конвенція містить повний перелік прав дитини: на життя, на ім’я, на набуття громадянства, на піклування з боку батьків, на збереження своєї індивідуальності, право бути заслуханою у ході будь-якого розгляду, що стосується дитини; право на свободу совісті та релігії; право на особисте та сімейне життя; недоторканість житла; таємницю кореспонденції; право користуватися найдосконалішими послугами системи охорони здоров’я; благами соціального забезпечення; на рівень життя, необхідний для її розвитку; на освіту; на відпочинок; на особливий захист: від викрадень та продажу, від фізичних форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, участі у військових діях; право на вжиття державою всіх необхідних заходів щодо сприяння фізичному та психічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка стала жертвою зловживань або злочину.

    Метою цієї Конвенції є встановлення стандартів для захисту дітей від зневаги    та образ, з якими вони стикаються до певної міри щодня в усіх країнах. В ній беруться до уваги різні культурні, політичні та економічні особливості держав, що є дуже важливим фактором. На першому плані у цьому документі стоять права дитини. Права, викладені в Конвенції, умовно можна поділити на три частини.

   Забезпечення: право володіти певними речами, отримувати певні послуги та мати доступ до того й того (мова йде про ім’я та громадянство, медичний догляд, освіту, відпочинок та ігри, опікування інвалідами, сиротами та біженцями).

    Захист: право бути захищеним від дій, що завдають шкоди дитині (наприклад, від розлучення з батьками, залучення до воєнних дій, комерційної, економічної чи сексуальної експлуатації, фізичного чи психічного знущання тощо).

    Участь: Дитина має право бути почутою, коли приймаються рішення, що стосуються її життя. Підростаючи, дитина повинна мати дедалі більше можливостей брати участь у житті суспільства, готуватися до самостійного життя, користуватися правами свободи думки та слова, вибору культури, релігії та мови.

    Конвенція надає точки відліку, за допомогою яких можна вимірювати ефективність зусиль різних країн щодо поліпшення життя дітей.

Кожні п’ять років уряди мають  звітувати перед Комітетом ООН  з прав дитини.

    Згідно зі ст. 43 Конвенції про права дитини такий Комітет складається з десяти експертів, які відзначаються високими моральними якостями та визначною компетенцією в галузі, що її охоплює ця Конвенція. Члени Комітету обираються таємним голосуванням із числа внесених до списку осіб, висунутих державами-учасницями.

    Кожна держава-учасниця може висунути одну особу з числа своїх громадян. Вибори проводяться на нарадах держав-учасниць, що скликаються Генеральним секретарем у центральних установах Організації Об’єднаних Націй. Згідно із ст. 44 держави-учасниці зобов’язуються подавати Комітетові через Генерального секретаря ООН доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав:

-    Протягом двох років після набрання чинності цією Конвенцією для відповідної держави-учасниці.

-    Надалі через п’ять років.

    Члени Комітету оцінюють їхні успіхи, зустрічаються з представниками уряду та прислуховуються до думок недержавних організацій (НДО) перед тим, як надати рекомендації щодо вдосконалення роботи у кожній країні.

З метою сприяння здійсненню конвенції  та міжнародному співробітництву таких  організацій, як Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація здоров’я (ВОЗ), Організація ООН з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО) та Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) заохочуються до надання консультацій Комітету та мають дозвіл на відвідання його засідань.

     Вони можуть надавати Комітету відповідну інформацію, та їх можуть запрошувати до надання консультацій щодо оптимального виконання Конвенції, разом з представниками інших організацій, визнаних компетентними,  - в тому числі, інших органів ООН та НДО, що мають статус консультантів ООН.

 

 

 

 

3. Усиновлення  дітей громадян України іноземцями  за законодавством України.

 

     Відповідно до ст. 21  Конвенції ООН про права дитини визначається, що усиновлення в іншій країні може розглядатися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо забезпечення придатного догляду в країні походження дитини є неможливим.

    Держави-сторони забезпечують, щоб у випадку усиновлення дитини в іншій країні застосовувалися такі самі гарантії і норми, які застосовуються щодо усиновлення всередині країни.

    Відповідно до ст. 207 Сімейного Кодексу України усиновлення – це прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого ст. 282 цього Кодексу.

    Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах, встановлених главою 18 Сімейного Кодексу України.

    Дитина, яка є громадянином України, може бути усиновлена іноземцем, якщо вона перебуває не менш як один рік на обліку в урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав дитини.

     Якщо усиновлювач є родичем дитини або дитина страждає хворобою, що внесена до спеціального переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров’я України, усиновлення може бути здійснене до спливу цього строку. (Частина 2 ст. 283 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3097-ІV від 16 листопада 2005 р.).

    Дитина може бути усиновлена іноземцем, якщо протягом одного року з моменту взяття її на облік в урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав дитини не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування.

   Першочергове право на усиновлення дитини – громадянина України – мають іноземці, які є:

  -  родичами дитини;

  - громадянами держав, з якими Україна укладала договір про надання правової допомоги;

  - на усиновлення дитини іноземцем потрібна згода урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини

  - усиновлення іноземцями провадиться за умови забезпечення дитині прав у обсязі не меншому, ніж це встановлено законами України;

  - за усиновленою дитиною зберігається громадянство України до досягнення нею вісімнадцяти років.

    Усиновлена дитина має право на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини та інших міжнародних договорів.

     Вище вказані загальні засади усиновлення українських дітей іноземцями за українським законодавством, а тепер варто розповісти про порядок усиновлення дітей України іноземними громадянами також відповідно до законодавства України.

    Усиновлення дітей України іноземцями – досить прискіплива і складна процедура. При такому усиновленні насамперед враховуються інтереси дитини – громадянина України, – що вона втрачає або чого вона набуває?

    Усиновлення дітей України громадянами інших країн – деякою мірою небезпечне явище. Звичайно, це не стосується іноземців, які виконують всі вимоги законодавства, щоб у кінцевому результаті усиновити дитину. Але знаходяться й такі, що бажають «пришвидшити» цю процедуру, і якнайшвидше в складі своєї сім’ї мати нову дитину, при цьому матеріальна сторона цієї послуги для іноземців, як правило, не є проблемою.

    «Славнозвісні» кримінальні справи у Львівській, Тернопільській, Одеській областях стосувались саме такої, незаконної, процедури усиновлення дітей України іноземними громадянами.

    До того ж закони, що захищають права дітей, не просто не виконувалися, а брутально порушувалися. І порушувалися вони посадовими особами установ, які зобов’язані стояти на захисті знедолених дітей. Так, керівники деяких медичних закладів донецької області своєчасно не надали органам опіки і  піклування відомостей наявності дітей, щодо яких виникли підстави для усиновлення, що є прямим порушенням ст. 102 КпШС (Кодекс про шлюб та сім’ю України, був визнаний таким, що втрачає чинність з вступом у дію Сімейного кодексу України від 26 грудня 2002 р. ) України.

     Питання усиновлення регулювалося також і в КпШС України. Так ст. 199 КпШС України приділяла увагу усиновленню дітей, які є громадянами України та проживали за межами України. Таке усиновлення відбувалося відповідно до норм КпШС України в консульських установах України. Якщо усиновитель не був громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, необхідно було отримати дозвіл Центру усиновлення дітей при міністерстві освіти та науки України.

    Дійсним визнається і усиновлення дитини, яка є громадянином України, що відбувалося в органах держави, на території якої проживає дитина, за умовою попереднього отримання дозволу на таке усиновлення від Центру усиновлення дітей.

    Отже, іноземні особи, які виявили бажання усиновити дитину, що є громадянином України, звертаються з письмовою заявою до Центру усиновлення про взяття їх на облік кандидатами в усиновителі та надання направлення на відвідання відповідного державного дитячого закладу для підбору, знайомства та установлення контакту з дитиною. До заяви додаються такі документи:

     - наданий компетентним органом країни проживання висновок кандидата в усиновителі, що підтверджує його можливість бути усиновителем, із зазначенням житлово-побутових умов, біографічних даних; 

     - дозвіл компетентного органу країни проживання кандидата в усиновителі на в’їзд і постійне проживання усиновленої дитини;

     - документи про доходи, заробіток, прибуток;

     - медичний висновок про стан здоров’я кожного кандидата в усиновителі;

    - копія свідоцтва про шлюб (якщо заявники перебувають у шлюбі);

    - копія паспорта або іншого документа, який засвідчує особу кандидатів в усиновителі;

    - відомості уповноваженого органу на кожного кандидата в усиновителі про те, що ніхто з них не притягався до кримінальної відповідальності,

    - зобов’язання усиновителів у разі усиновлення дитини в місячний термін поставити її на консульський облік у консульській установі України в країні проживання та надавати цій установі періодичну інформацію про умови проживання і виховання дитини тощо.

     Слід зазначити, що від імені іноземних громадян, які бажають усиновити дитину — громадянина України, — можуть діяти й інші особи на підставі легалізованого доручення, за винятком випадків, коли іноземець має         особисто:

  - ознайомитися з документами усиновленої дитини;

  - познайомитися і встановити контакт з дитиною;

  - бути присутнім під час розгляду справи в судді про усиновлення;

  - отримати рішення суду про усиновлення;

  - забрати дитину з місця її проживання за поданням копії рішення суду про усиновлення.

    Згідно з вимогами п. 42 Порядку, Центр у 10-денний термін розглядає подані кандидатами в усиновителі документи, ставить їх на облік, надає необхідну інформацію про дітей, стосовно яких виникли підстави для усиновлення, та видає направлення в органи опіки та піклування для підбору, знайомства та установлення контакту з дитиною. Разом з направленням кандидатам в усиновителі повертаються їхні документи, прошнуровані, опечатані і завірені підписом керівника Центру із зазначенням номера, за яким кандидат перебуває на обліку в Центрі, для подання до відділу освіти за місцем проживання дитини.

    У разі відмови у взятті на облік заявнику надається обґрунтована відповідь у письмовій формі та повертаються подані ним документи.

     Щоб вирішити питання усиновлення дитини, яка є громадянином України, іноземці звертаються до центру за дозволом  на проведення дій, пов’язаних з усиновленням.

     Усиновлення дитини, яка є громадянином України, іноземними громадянами провадиться рішенням районного (міського) суду. Копія рішення суду, засвідчена в установленому порядку, у 10-денний термін з часу набрання судовим рішенням законної сили, надсилається до Центру (п. 49 Порядку)