Міжнародне усиновлення

      З цього можна зробити висновки, що міжнародне усиновлення — це також є самостійний інститут міжнародного приватного права, головним завданням якого є надання дітям, що залишились без батьківського піклування, сімейних умов та довгоочікуваних батьків.

     Рішення колізійних питань усиновлення відповідно до законодавства держави, громадянином якого на момент подачі заяви про усиновлення є усиновлювач, відповідає міжнародній практиці. Адже дитині, усиновленій іноземцем, "належить покинути свою країну і жити в державі усиновлювача, де він у правовому відношенні повинен бути надійно захищений".

     І.М. Кузнецова вважає, що застосування при усиновленні права відповідної іноземної оо держави "забезпечує надалі стабільність усиновлення в іноземній державі, і тим самим інтереси дитини будуть дотримані вже на стадії провадження усиновлення".

     Таким чином, правові і соціальні питання міжнародного усиновлення повинні постійно знаходитися в центрі уваги не тільки відповідних державних структур, але також суспільства і правозахисних організацій.

     Треба нагадати, що міжнародна спільнота розуміє: кожній дитині необхідно зростати в сімейному оточенні. Тому міжнародне усиновлення наразі є найкращим засобом забезпечення дітей батьками, які будуть не лише любити їх, а й зможуть створити сиротам нормальні умови для життя. Але для того, щоб усиновлення працювало на користь дітей та нових батьків, ця процедура має бути прозорою.

 

2. Конвенційне  регулювання

  

2.1. Європейська конвенція про усиновлення дітей.

    Особливе значення для питання усиновлення має Європейська конвенція про усиновлення дітей, підготовлена Радою Європи на заміну існуючої Конвенції з питань усиновлення 1967 року, яка не набула поширення впродовж більше сорока років з часу її ухвалення. Європейська конвенція про усиновлення дітей була відкрита для підписання 24 квітня 1967 року у Страсбурзі (Франція). Європейська конвенція про усиновлення дітей (переглянута) і була прийнята 07 травня 2008 року на засіданні комітету міністрів Ради Європи.

     Верховна Рада України 15 лютого 2011 року ратифікувала Європейську конвенцію про усиновлення дітей.

     Метою цієї Конвенції є врахування сучасних соціальних змін, реалізація положень Європейської конвенції з прав людини та виконання вимог відносно пріоритету прав людини, захист дітей, біологічних батьків та усиновлювачів, які беруть участь у міжнародному усиновленні, а також запобігання торгівлі дітьми тощо.

    Норми Європейської конвенції передбачають низку нових положень, а саме: обов'язкове отримання згоди батька дитини на усиновлення, навіть у випадку, коли дитина народжена поза шлюбом; обов'язкове отримання згоди дитини, якщо вона досягла достатньо свідомого віку; визнання права на усиновлення неодруженим особам; залишення за країною-учасницею права на дозвіл усиновити дитину одностатевим парам, які проживають разом і мають міцні стосунки. Конвенція містить положення, що стосуються доцільності надання усиновленій дитині громадянства тієї держави, громадянами якої є усиновлювачі.

     Конвенція встановлює документ і вимоги до умов дійсності усиновлення, переліку осіб, які повинні дати згоду на усиновлення, а також безпосередньо до усиновлювача. Конвенція пропонує державам оновлені принципи усиновлення і механізм співпраці з метою забезпечення усиновлення з урахуванням найвищих інтересів дитини.

    Згідно з положеннями ратифікованої Конвенції запропоновано визначити Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, до складу якого входить Державний департамент з усиновлення і захисту прав дитини, національним органом, до якого спрямовуються запити про надання інформації щодо питань усиновлення.

    Конвенція містить положення, що стосуються доцільності надання усиновленій дитині громадянства тієї держави, громадянами якої є усиновлювачі, заборони обмеження на кількість усиновлених дітей, порядку анулювання усиновлення.

    Конвенція також допускає впровадження випробного періоду, який передує усиновленню. Документ визначає принципи стосовно доступу до інформації та розкриття даних про усиновлення, усиновлювачів, батьків дитини тощо (ст. 22).

     Конвенція передбачає, що її норми застосовуються до всиновлення дитини, яка на момент процедури усиновлення ще не досягла 18 років, не перебуває і не перебувала у шлюбі, а також у зареєстрованому партнерстві (ст. 1). За Конвенцією надається можливість усиновлювати одну дитину.

Згідно зі ст. 9 Конвенції, дитина може бути всиновлена лише особою віком  від 18 до 30 років.

     В українському законодавстві встановлено вікові обмеження від 21 до 45 років. Проте законодавство може передбачити можливість відступу від положення про мінімальний вік: а) якщо усиновлювач є батьком чи матір'ю дитини; б) за умови надзвичайних обставин. Відповідно до положень Конвенції різниця у віці між усиновлювачем і дитиною має складати щонайменше 16 років. Стаття 211 СК встановлює таку різницю в 15 років. Тобто відносно різниці у віці між усиновлювачем та усиновленою дитиною норми є співзвучними.

     Законодавство дозволяє усиновлювати дитину або двом особам, які перебувають у шлюбі, за умови, що вони обоє здійснюють усиновлення одночасно чи послідовно, або одній особі.

    Міжнародне право дозволяє усиновлювати дитину різностатевій або одностатевій парі, що перебуває в офіційному або цивільному шлюбі. Згідно з СК, всиновити дитину може лише різностатева пара, що перебуває в офіційному шлюбі. Статтею 212 СК заборонено усиновлення українських дітей іноземцями, які не перебувають у шлюбі. Ратифікація Європейської конвенції була передбачена інтеграцією в ЄС і відповідністю українського законодавства європейським нормам. Проте, необхідно чітко визначити, що механізми і структура усиновлення визначаються самою державою відповідно до традицій, нормативних актів, що існують у країні.

    Слід наголосити на низці моментів. По- перше, Конвенція прийнята з обмовками, якими за Україною закріплено право відмовити в усиновленні двом особам різної статі, якщо вони перебувають у зареєстрованому партнерстві, а не шлюбі. По-друге, норми Конвенції дещо оновлені. По-третє, усиновлення одностатевими партнерами можливе лише за умови існування відповідних правових норм у державі. А оскільки СК не передбачає закріплення одностатевих шлюбів, то немає перешкод для втілення Конвенції у життя.

    Конвенція передбачає порядок обміну даними між державами-учасниками з метою попередньої перевірки інформації щодо дитини чи майбутніх усиновлювачів, а також перевірку причин висловленого бажання усиновити дитину, їх стану здоров'я, умов проживання і соціального середовища з урахуванням взаємної сумісності етнічного, релігійного та культурного походження дитини й усиновлювача.

    Згідно зі ст.ст. 3-4 Конвенції усиновлення є дійсним лише за умови, що воно відбулося за рішенням компетентного органу (суду чи адміністративного органу), який переконався в тому, що усиновлення відповідатиме інтересам дитини.

    Компетентний орган приймає рішення про усиновлення лише тоді, коли впевнюється, що воно здійснюється в інтересах дитини.

   Компетентний орган приймає рішення про усиновлення лише після належного встановлення обставин щодо усиновлювача, дитини та його родини.

    Рішення про усиновлення може бути прийняте лише тоді, коли дитина перебувала під опікою (піклуванням) усиновлювачів достатньо тривалий період, щоб компетентний орган міг об'єктивно оцінити їхні майбутні відносини, якщо рішення про усиновлення буде прийнято.

    Рішення про усиновлення не може бути прийняте, якщо не отримано, як мінімум, згоди таких осіб, які потім не відмовилися від своєї згоди: а) згоди матері та, якщо дитина народжена у законному шлюбі, згоди батька; за умови відсутності матері та батька, які дають згоду, згоди особи або установи, які можуть бути уповноважені здійснювати батьківські права; б) згоди другого з подружжя усиновлювача.

    Стаття 5 Конвенції встановлює, що для усиновлення дитини необхідна згода матері та батька дитини. Якщо батько або мати позбавлені своїх батьківських прав щодо дитини, або принаймні права давати згоду на усиновлення, закон може передбачати, що отримання їхньої згоди не є обов'язковим. Згода матері на усиновлення її дитини може бути прийнята лише після народження дитини і після завершення встановленого законом терміна, який не може бути меншим, ніж шість тижнів; у випадку, якщо цей термін не є визначеним, то згода приймається тоді, коли, на думку компетентного органу, мати повністю одужала після пологів.

    Конвенція не виключає всиновлення дитини повторно, визначаючи обмежений перелік випадків, коли це може бути дозволено (ст. 8 Конвенції).

    У тому випадку, коли згода дитини не є обов'язковою, можливе надання їй права висловити свою думку щодо усиновлення.

    Конвенція надає можливість державам- учасникам приймати положення, які є більш сприятливими для всиновлення дитини. Це означає, що не йтиметься про порушення або неузгодження з нормами міжнародного документа в тих випадках, коли в українському законодавстві будуть прийняті норми, які відрізнятимуться від положень Конвенції й будуть кращими для процесу всиновлення дитини.

    Усиновлення надає усиновлювачу права і накладає на нього обов 'язки щодо усиновлюваної дитини у такому ж обсязі, які мають батько чи мати щодо дитини, народженої у дійсному шлюбі.

    Статтями 11 і 14 Конвенції визначено наслідки усиновлення, а також випадки відміни усиновлення або визнання його недійсним.

    Згідно зі ст. 24 Конвенції вона набуває чинності з першого дня місяця, наступного після завершення трьох місяців з дати, коли три держави, що підписали Конвенцію, висловлять свою згоду на її обов'язковість. З набуттям чинності для України Конвенції в державі мають бути впроваджені сучасні європейські правові стандарти у сфері усиновлення.

      Таким чином, запропоновані Конвенцією принципи усиновлення враховують сучасні тенденції, а головне - вони покликані забезпечити те, щоб усиновлення здійснювалося і мало правові наслідки з максимальним урахуванням найвищих інтересів дитини.

    Положення цієї Конвенції значною мірою вплинули на розвиток законодавства України щодо усиновлення. Існує певна неврегульованість норм між двома документами. Для того, щоб положення цієї Конвенції працювали на національному рівні, необхідно внести зміни до чинного законодавства, зокрема щодо віку всиновлювачів з урахуванням ратифікованої Конвенції. Всупереч ст. 9 Конституції України ратифіковані міжнародні документи не є документами прямої дії. Посилання на такі нормативні акти в українських судах не приймаються.

 

  2.2.Конвенція про захист дітей та співробітництво стосовно іноземного усиновлення від 29 травня 1993 p.

 

 Норми цієї конвенції грунтуються на принципах Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р„ Декларації ООН про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту та добробуту дітей, резолюції 41/85 Генеральної Асамблеї ООН від 3 грудня 1986 p. про передання дітей на виховання та їх усиновлення на національному й міжнародному рівнях.

 Зазначена Конвенція була  прийнята з метою, по-перше,  створення гарантій дотримання  основних прав дитини при здійсненні усиновлення, по-друге, створення систем співробітництва між державами для відвернення викрадення, продажу дітей, торгівлі ними, по-третє, забезпечення визнання усиновлення у договірних державах

 Конвенція застосовується, якщо  дитина, яка постійно проживає у одній договірній державі, що є державою її походження, переїхала, переїжджає чи повинна переїхати у іншу договірну державу (ту, що приймає) після її усиновлення у державі походження подружжям чи особою, що звичайно проживають у приймаючій державі, або проживають у такій державі з метою усиновлення у приймаючій державі або у державі походження. Конвенція поширюється тільки на таке усиновлення, яке створює постійний зв'язок між батьками та дітьми. Детально врегульовано діяльність центральних органів договірних держав та уповноважених організацій з питань усиновлення. Регламентуються вимоги для іноземного усиновлення. Відповідно до змісту Конвенції усиновлення має місце тільки у випадку, якщо компетентна влада держави походження:

1) встановила, що дитина може бути усиновлена;

2) визначила, що після належного розгляду можливості влаштування дитини у державі походження іноземне усиновлення найкраще відповідає інтересам дитини;

3) переконалася, що: а) особи та органи, які беруть участь в усиновленні, належно інформовані про наслідки їх згоди, зокрема, про можливість припинення правового зв'язку між дитиною та сім'єю її походження внаслідок усиновлення;

б) ці особи та органи дали свою згоду  добровільно, у належній формі або  засвідчену письмово; в) згода давалася не за винагороду чи компенсацію й не була відізвана; г) згода матері, якщо це вимагається законодавством держави, була надана тільки після народження дитини.

Компетентна влада повинна  переконатися у тому, що:

а) 3 дитиною радилися та інформували її про наслідки усиновлення й необхідність її згоди на усиновлення, якщо така вимагається; б) враховувалися бажання та думка дитини;

в) згода дитини отримана добровільно  у належній юридичній формі, вираженій  чи засвідченій письмово; г) така згода  давалася не за винагороду чи певну компенсацію.

Компетентна влада держави, що приймає, повинна: 1) визначити, що можливі названі батьки мають право на усиновлення та відповідають вимогам для цього; 2) забезпечити необхідну консультацію можливих названих батьків; 3) вирішити питання про в'їзд дитини у іншу державу та постійне проживання у ній.

Конвенція детально регламентує  процедуру усиновлення. Врегульовано питання визнання усиновлення та наслідки усиновлення. Усиновлення повинне визнаватися іншою договірною державою. Засвідчене свідоцтво уточнює, коли й ким була надана згода на усиновлення. У визнанні усиновлення може бути відмовлено, якщо усиновлення явно протирічить порядку держави з огляду на найкращі інтереси дитини.

Визнати усиновлення  означає визнати: 1) правові взаємовідносини між