Пенсійне страхування в Україні

Система загальнообов’язкового  державного пенсійного страхування  в Україні має дворівневу структуру:

- І рівень – солідарна  система

- ІІ рівень – обов’язкова  накопичувальна система (додаток  В).

Природа солідарної пенсійної  системи полягає у тому, що вона функціонує в режимі забезпечення поточних виплат.

Законом України «Про загальнообов’язкове  державне пенсійне страхування» запроваджено структуру пенсійного страхування, у якій відносини між учасниками побудовані не за схемою вертикальних владних повноважень, а за принципом  взаємопов’язаних прав та обов’язків.

У статті 3 цього закону визначено  учасників правовідносин:

- застраховані особи;

- страхувальники;

- Пенсійний фонд України;

- уповноважений банк;

- підприємства, установи, організації,  що здійснюють виплату і доставку  пенсій.

У солідарній пенсійній системі  усі учасники правовідносин мають  відповідні суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Згідно цього закону уперше узагальнено весь комплекс прав та обов’язків кожного з учасників  пенсійної системи, при цьому  кожному праву будь-якого суб’єкта відповідає обов’язок іншого (додаток Д-Ж).

 

1.3. Еволюція  та історичні етапи розвитку  системи пенсійного страхування.

Об’єктивна необхідність в утриманні непрацездатних членів суспільства існувала з давніх-давен. Протягом століть цю функцію виконувала церква, благодійні організації, товариства взаємодопомоги.

Виникнення державного соціального  забезпечення стало результатом  розвитку промисловості та широкого застосування на промислових підприємствах  найманої праці. Формування капіталістичного способу виробництва призвело до виникнення необхідності в організації  державної системи захисту найманих працівників від соціального  ризику втрати заробітку. Найчастішими причинами втрати заробітку були нещасні випадки на виробництві  і професійні захворювання. Через  те першими виплатами по державному соціальному страхуванню стали  допомоги у зв’язку з трудовим каліцтвом та захворюванням, які  називалися пенсіями.

З-поміж перших країн світу, які запровадили солідарну пенсійну систему на зламі ХІХ-ХХ століть  були Німеччина, Англія, Франція та Швейцарія, а згодом Чехословаччина і Румунія. За межами Європи першими  такі самі пенсійні системи у 20-х  роках минулого століття заснували  три латиноамериканські країни –  Чилі, Аргентина та Уругвай. З початку  зародження пенсійного страхування  проводилося страхування не старості, а інвалідності, оскільки через важкі  умови праці та побуту більшість  найманих працівників, які доживали до 65 років, фактично ставали непрацездатними.

Наступним значним кроком на шляху формування державної системи  соціального страхування в Росії  було прийняття в 1912 році низки законів. Це, зокрема, «Про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві», «Про забезпечення працівників на випадок  хвороби», «Про затвердження Ради у  справах страхування робітників»  та інші.

11 лютого 1930 року Маркомат  праці СРСР затвердив Правила  забезпечення в старості. Згідно  п. 8 цих Правил пенсійний вік  був установлений: для чоловіків  – 60 і для жінок – 55 років.  Загальний стаж роботи за наймом: для чоловіків – 25 років і  для жінок – 20 років.

Наприкінці ХІХ століття у німецькій середньостатистичній сім’ї чоловік був на п’ять  років старший за свою дружину. Це означає, що якби пенсійний вік був  однаковим, то чоловіки входили б  на пенсію на цілих п’ять років  раніше, ніж їхні дружини.

Після Великої Вітчизняної  Війни в СРСР проводилась робота щодо удосконалення законодавства  в галузі пенсійного забезпечення. Були підвищені розміри пенсій за вислугу років вчителям, лікарям  та іншим працівникам, у 1949р. прийнято Положення про пенсії працівникам  науки.

У 1990 році, після ухвалення  законів СРСР «Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР» і «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців», практично  завершився процес створення єдиної всеохоплюючої системи пенсійного забезпечення, яка діяла за єдиними  умовами і нормами. Зазвичай, ця система  не була цілковито побудована на принципах  страхування, фактично це було поєднання  принципів соціального страхування  і соціальної допомоги, але вона закладала страхові основи, передбачивши відокремлення пенсійної системи  від Держбюджету. Це була своєрідна  перехідна форма до запровадження  персоніфікованого обліку страхового стажу і сплачених внесків  до Пенсійного фонду, і вона була розрахована  на створення в майбутньому більш  справедливої пенсійної системи. [12]

Після здобуття незалежності перед Україною постало питання  розробки національного законодавства  з соціального забезпечення й  нової стратегії соціального  захисту населення, яка б відповідала  ринковим умовам, забезпечувала кращу  соціальну захищеність непрацездатних. 5 листопада 1991 року Верховна Рада України  схвалила Закон «Про пенсійне забезпечення». Але він майже нічим не відрізнявся від аналогічного закону СРСР 1990 року. Винятком стало істотне розширення пільгових категорій пенсіонерів, які одержали право на достроковий вихід на пенсію. Значним недоліком Закону є і те, що він не враховує демографічного чинника, тобто процесу старіння населення.

21 грудня 1993 року Верховна  Рада України схвалила «Концепцію  соціального забезпечення населення  України», з метою реалізації  якої 14 січня 1998 р. був прийнятий  Закон України «Про основи  загальнообов’язкового державного  соціального страхування. [12]

Отже, необхідність в утримуванні  непрацездатних членів суспільства  існувала з давніх-давен і пройшла  історичні етапи до формування сучасної системи пенсійного забезпечення, яка  забезпечує близько 13,8 мільйонів пенсіонерів, що становить майже 30% усього населення  країни (дані станом на 1 вересня 2004 року).

 

РОЗДІЛ 2. Формування системи пенсійного страхування в Україні

2.1. Етапи  реформування пенсійної системи  в Україні.

Реформування системи  пенсійного забезпечення в Україні  зумовлене низкою макроекономічних і демографічних проблем.  Одна з них – зростання кількості  пенсіонерів, яких на 1 вересня 2004 року в Україні налічувалось 13,8 мільйонів  осіб.

Станом на 1 вересня 2004 року співвідношення чисельності пенсіонерів  і зайнятого населення становить 1:1,2, а з урахуванням прихованого  безробіття це співвідношення реально  наближається до 1:1.

За прогнозними розрахунками в найближчі кілька років чисельність  пенсіонерів буде стабільною і навіть трохи зменшиться, оскільки пенсійного віку в цей період досягне покоління, яке народилося у воєнні та перші  післявоєнні роки, коли рівень народжуваності був досить низький.

Радою з вивчення продуктивних сил України Національної Академії Наук України розроблено комплексний  прогноз демографічного розвитку України  з урахування даних Всесвітнього перепису населення та параметрів прогнозу демографічного розвитку України до 2026 року, поданого у Посланні Президента України до Верховної Ради України 2003 року «Про внутрішнє і зовнішнє середовище України у 2002 році», та прогнозу демографічного розвитку України до 2050 року, здійсненого фахівцями Організації  Об’єднаних Націй (додаток З). За цим прогнозом очікується зростання чисельності населення пенсійного віку на фоні скорочення загальної чисельності мешканців країни та чисельності населення працездатного віку.

 Вдосконалення чинного  пенсійного законодавства включає:

а) поступове запровадження  зв’язку між розміром пенсії і  участю працівника у формуванні коштів Пенсійного фонду – збільшення тривалості часу роботи, за який враховується заробіток для обчислення пенсій, врахування заробітку для обчислення пенсії з даних системи персоніфікованого обліку;

б) стимулювання більш пізнього виходу на пенсію шляхом збільшення розміру  пенсії в разі відстрочки часу виходу на пенсію;

в) поступове перенесення  джерел фінансування пільгових пенсій за Списком №1 за рахунок коштів підприємств;

Багаторівнева пенсійна система  – це шлях до поступового збільшення співвідношення між середнім розміром пенсії і заробітної плати. Вона покликана  усунути чинники соціальної несправедливості та перерозподілу коштів Пенсійного фонду на користь пільгових категорій. Крім того, з часом пенсійна система  стане потужним джерелом довготривалих  інвестицій в економіку країни. Це, своєю чергою сприятиме збільшенню зайнятості, зростанню доходів громадян і зміцненню фінансової бази пенсійної  системи. [17]

 

2.2. Визначення  трудового та страхового стажу  у пенсійному забезпеченні.

Трудовий стаж в загальній  формі визначається як тривалість трудової діяльності працівника. Стосовно сфери  пенсійного забезпечення трудовий стаж можна визначити як нараховану за встановленими правилами тривалість минулої трудової та іншої суспільно  корисної діяльності громадян, яка  протікає в певних, визначених законом, суспільних формах і з якою пов’язуються правові наслідки в галузі пенсійного забезпечення.

Трудовий стаж, як особлива міра величини трудової діяльності, має  кількісну і якісну характеристики. Перша відображує загальну тривалість трудової та іншої суспільно корисної діяльності, друга – є показником не тільки тривалості, а й характеру  трудової діяльності за певними кваліфікаційними ознаками (важкі та шкідливі умови  праці, сфера, в якій проходить трудова  діяльність, неперервність праці  тощо). Виходячи з цього, трудовий стаж поділяється на: загальний стаж; спеціальний та неперервний стаж.

Загальний трудовий стаж –  це загальна сумарна тривалість трудової та іншої суспільно корисної діяльності, незалежно від тривалості перерв у ній, нарахована за встановленими  правилами. Загальний стаж для права  пенсійного забезпечення має особливо велике значення. Тільки за наявності  певної його тривалості виникає право  на пенсійне забезпечення в старості, в разі втрати годувальника, який помер  від загального захворювання, у разі настання інвалідності внаслідок загального захворювання, а в окремих випадках і за вислугу років. Від тривалості загального трудового стажу залежить розмір вказаних трудових пенсій, оскільки його тривалість за період до набрання чинності Закону України «Про загальнообов’язкове  державне пенсійне страхування», зараховується до страхового стажу. [22]

У стаж роботи зараховується  робота, виконувана на підставі трудового  договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно  від використовуваних форм власності  та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших  кооперативах, незалежно від характеру  й тривалості роботи і тривалості перерв. При обчисленні стажу роботи в колгоспі за період після 1965 року, якщо член колгоспу не виконував без  поважних причин встановленого мінімуму трудової участі в громадському господарстві, враховується час роботи за фактичною  тривалістю.

Крім цього до стажу  роботи зараховується також:

а) будь-яка інша робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню або  за умови сплати страхових внесків, період одержання допомоги по безробіттю, а також робота в’язнів і робота за угодами цивільно-правового характеру  за умови сплати страхових внесків;

б) творча діяльність членів творчих спілок, а також інших  творчих працівників, які не є  членами таких спілок, - за умови  сплати страхових внесків до Пенсійного фонду України;

в) військова служба та перебування  в партизанських загонах і  з’єднаннях, служба в органах державної  безпеки та органах внутрішніх справ, незалежно від місця проходження  служби;

г) служба у воєнізованій охороні, в органах спеціального зв’язку і в гірничорятувальних частинах, незалежно від відомчої підпорядкованості та наявності  спеціального або військового звання;

д) навчання у вищих і  середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах з підготовки кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації, в аспірантурі, докторантурі і клінічній  ординатурі;

е) тимчасова непрацездатність, що почалася у період роботи;

є) час догляду за інвалідом  І групи або дитиною-інвалідом  віком до 16 років, а також за пенсіонером, який за висновком медичного закладу  потребує постійного стороннього догляду;

ж) час догляду непрацюючої  матері за малолітніми дітьми, але  не довше ніж до досягнення кожною дитиною 3-річного віку;

з) період проживання дружин осіб офіцерського складу, прапорщиків, мічманів і військовослужбовців  надстрокової служби з чоловіками в  місцевостях, де була відсутня можливість їх працевлаштування за спеціальністю, але не більше десяти років. [8]

Спеціальний стаж – це сумарна  тривалість трудової діяльності, виокремлена  із загального стажу з урахуванням  важких та шкідливих умов, інтенсивності  праці, сфері чи місцевості, в якій вона здійснювалась За певних умов до нього може включатися інша суспільно  корисна діяльність (навчання, військова  служба тощо).