Інновації як фактор економічного зростання

Активізація інноваційної діяльності вимагає нових форм і методів упровадження досягнень науки і техніки, насамперед  за рахунок розширення інноваційного ринку. Нині його в Україні практично немає, а становлення йде досить повільно. Можна ясно побачити недоліки розвитку інноваційного ринку – неринковий характер формування цін, безсистемність у визначенні безпосередніх замовників і споживачів виконаних розробок; не здійснюються аукціонні торги інноваційних розробок, немає інноваційних бірж і ефективної реклами; відчувається дефіцит маркетингових досліджень, низька питома вага витрат на інноваційну діяльність у капіталовкладеннях і т.п..

              Слід зазначити, що серед країн Європейського Союзу мінімальні показники інноваційної активності мають Португалія – 26 % та Греція – 29 %, але навіть вони у два рази вищі, ніж в Україні. У порівнянні з країнами-лідерами, такими як Австрія (67% ), Німеччина (69%), Данія (71% ) та Ірландія (74%) розрив з Україною ще більший і складає 3-4 рази.

              Факторами, які перш за все перешкоджали здійсненню інноваційної діяльності, були вартісні: нестача власних коштів (80,1%), великі витрати на нововведення (55,5%), недостатня фінансова підтримка держави (53,7%), високий економічний ризик (41%), тривалий термін окупності нововведень (38,7%), відсутність коштів у замовників (33,3%). Також заважала недосконалість законодавчої бази (40,4%), відсутність попиту на продукцію(16%), відсутність кваліфікованого персоналу (20%), відсутність можливостей для кооперації з іншими підприємствами і науковими організаціями (19,7%), нестача інформації про ринки збуту (17,4%), нестача інформації про нові технології (17,3%). Була відсутня стратегія інноваційного шляху розвитку України, формування національної інноваційної системи, яка забезпечувала б його реалізацію, неналежного використання методів планування на всіх рівнях управління (системного аналізу, прогнозування), недостатнього рівня інноваційної культури працівників органів державної влади .

              Розвиток інноваційного ринку стримується недостатніми темпами створення недержавних науково–дослідних і проектно–конструкторських організацій. Потрібна реалізація широкого спектра заходів: забезпечення фінансування ресурсами пріоритетних напрямків наукових розробок, розширення джерел фінансування на основі спеціальних цільових фондів, створення механізмів державного стимулювання ефективного використання приватних і іноземних інвестицій у наукомісткі області, у пріоритетні науково-технічні розробки, зменшення імпортозалежності економіки і розширення форм інфраструктури інноваційного ринку (технопарки, наукові центри, торговельні інноваційні біржі,).

              Стратегія інноваційного розвитку економіки закладена в Постанові Кабінету Міністрів України „Основні напрями урядової політики в економічній та соціальній сферах на 2006 рік“. У ній відзначено, що підвищення конкурентоспроможності економіки здійснюватиметься за такими напрямами: посилення інноваційної активності підприємств реального сектора економіки; створення інституціонального середовища для стимулювання інноваційної активності суб’єктів господарювання. Ця постанова Кабінету Міністрів України містить конкретні заходи, спрямовані на інноваційне забезпечення економічного розвитку з чітким графіком реалізації інноваційних заходів, програм і проектів. Їх здійснює  інвестиційна політика, зокрема залучення чужоземних інвестицій, які повинні виконувати інноваційну функцію. Це дуже важливо, бо часто використання чужоземних інвестицій спирається на застарілі технології .

              Отже, є підстави твердити про те, що в інноваційній сфері є певний якісний прорив, а головне – розуміння її значимості для української економічної перспективи. Щоб домогтися суттєвих інноваційних зрушень в економіці, треба до цього процесу залучити інтелектуальний і вольовий потенціал нації. Зниження рівня фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт призвело до відтоку з України кваліфікованих наукових та технічних кадрів, стрімкої деградації матеріально-технічної бази наукових та науково-технологічних досліджень, переважного впровадження в Україні запозичених технологій не найкращої якості, зростання ролі іноземних інвесторів.

              Інноваційні засади розвитку економіки можуть бути зведені лише на системній основі - врахуванні всіх факторів у їх взаємодії. З допомогою інформаційних технологій треба виявити пріоритетні напрями впровадження інновацій, залучивши до цього процесу всі верстви суспільства для створення високоефективної динамічної національної економіки. Це повинно бути постійною турботою усіх, а не окремих категорій людей.

1.6 Активізація інноваційних процесів як механізм забезпечення зростання економіки України.

Ефективний перехід до ринку і забезпечення економічного зростання України неможливі без вирішення проблеми активізації технологічних змін та прискорення інноваційного процесу.

Це пов'язано з необхідністю докорінної перебудови достатньо потужного і в той же час надвитратного та неефективного виробництва.

Основна мета стратегії промислово-інноваційної політики України полягає у забезпеченні модернізації та структурної перебудови виробничого потенціалу, ефективного освоєння науково-технічних розробок, утвердження на цій основі України як високотехнологічної держави. Проте сучасний період розвитку економіки України характеризується різким скороченням інноваційної діяльності. Негативний вплив спричиняє інфляція, спад виробництва, неплатоспроможність підприємств, ріст цін, розбалансованість бюджету. Дестабілізація економіки, нестача коштів, відсутність зацікавленості у створенні і тиражуванні інновацій призводять до кризових явищ у сфері безпосереднього виробництва.

Це породило складну і багатогранну проблему становлення і росту національного виробництва, вирішення якої вимагає оновлення всієї інноваційної політики і діяльності України і насамперед зміни їх концепцій, парадигм і програм.

Інноваційний шлях розвитку показав свою ефективність при розбудові повоєнних Німеччини та Японії, а пізніше Південної Кореї та країн групи так званих "азіатських тигрів". Не втрачає актуальності він і сьогодні, адже головною особливістю розвитку цих країн є високі темпи економічного розвитку.

Так, якщо у 1960 році Японія відставала за показником ВНП на душу населення від США майже у п'ять разів, то у 80-ті роки Японія випереджала США і країни Західної Європи за середньорічними темпами росту ВНП в декілька разів. Успіхи японської промисловості привели до того, що ця країна стала світовим лідером у виробництві ряду груп товарів провідних галузей . Вирішальну роль в економічному динамізмі Японії відіграла свідома ставка на максимальну інноваційну діяльність як фактор виробництва.

Яскравим прикладом інноваційного шляху розвитку стала Південна Корея. Зростанню ВНП за 17 років (1970 - 1987 рр.) у 36,6 раза відповідає збільшення витрат на науку у 220 разів. Показник зростання кількості досліджень не піддається інфляції, тому його збільшення у 22,8 раза є дуже суттєвим . Досвід Південної Кореї переконливо доводить, що економічне "диво" має потужне інноваційне підґрунтя.

Вивчаючи особливості функціонування ефективних економічних систем, вчені дійшли висновку, що досягнення результатів їх потужного розвитку стало можливим завдяки впровадженню в цих країнах особливих форм і методів управління, зокрема управління інноваціями. Тому ми вважаємо, що інноваційний шлях розвитку України повинен передусім спиратися на науково обґрунтовану і практично вивірену систему управління інноваціями.

Отже, необхідність переходу до економічного пожвавлення та зростання економіки України передбачає розробку принципів і механізмів ефективного управління інноваціями. А це вимагає вивчення і аналізу досягнень економічної теорії з питань інноваційного розвитку економіки, дослідження сучасних тенденцій у прискоренні інноваційного процесу, а також узагальнення досвіду реалізації промислово-інноваційної політики у різних країнах світу.

Адже в сучасному світі співвідношення сил між державами, їх конкурентоспроможність на ринку визначається не стільки наявністю у них тих чи інших ресурсів, скільки порівнянням їх інноваційних можливостей, вмінням ефективно використовувати останні. Світова значимість держави однозначно визначається сукупним інноваційним потенціалом, сумою високих технологій та темпом їхнього продукування.

І хоча інноваційний шлях розвитку вважається одним із найскладніших , але в той же час успішна реалізація поставлених завдань інноваційного розвитку дає можливість країні в кінцевому результаті досягнути стабільності економічного устрою та піднесення життєвого рівня населення, що, безумовно, є кінцевою метою розвитку прогресивного суспільства.

Економічна теорія як основну умову прибутковості виробництва висуває збереження економічної стабільності через стійкість його функціонування. Тобто функціонування виробничої системи, циклічне відтворення її дій та результатів лише тоді може бути ефективним, коли воно стале на максимально можливо більш тривалому відрізку часу. Новації ж на деякий час збивають її ритмічне функціонування, вимагаючи деякої перебудови, а потім покриття витрат часу, капіталу, праці та зміни ритму.

Це один із факторів відчуження інновацій в організаційних системах. Іншою причиною опору та ухилення від нововведень є зростання труднощів здійснення новацій, пов'язаних з появою ризику і відповідальності через невисокий рівень ймовірності оцінки його технічного і економічного потенціалу.

Окрім названих загальних протиріч між функціонуванням і розвитком суб'єктів господарювання на інноваційній основі, існують і ситуаційні протиріччя, характерні для сучасного стану економіки України. Ці протиріччя викликані взаємоадаптацією нововведення і середовища його використання. З одного боку новація повинна органічно влитися в середовище використання із врахуванням всієї специфіки існуючої системи, а з іншого - організаційна система повинна відновити свою стійкість і можливість дієздатності без обмеження функціонування новації. Тобто інноваційний процес лише тоді набуває сили, коли успішно вирішуються або слабшають протиріччя між темпами розвитку науки і впровадження її досягнень у виробництво.

При усуненні виділених протиріч, що перешкоджають активній інноваційній діяльності в Україні, необхідно враховувати ще ряд факторів, які, на нашу думку, можна звести до двох головних груп:

інертність виробництва:

невизначеність результатів інновацій.

Інертність - несприйнятливість виробництва до нововведень - визначається багатьма взаємозалежними причинами: новації приводять до заміни чи зміни частини або всіх складових виробництва: матеріалів, виробничого апарату, технології, організації виробництва і продукції. Базові новації змінюють одночасно всі складові, вони бувають рідко і наступають поступово. Псевдоінновація найчастіше модифікує одну-дві складових і в останню чергу сам виробничий апарат. Але всяка зміна потребує активності дій, витрат, часу і т. ін., що сприймається у виробничому середовищі неадекватно.

Невизначеність обумовлюється тим, що різні науково-технічні винаходи, що впроваджуються у виробництво, навіть за умови реалізації ними однакового економічного ефекту мають неоднаковий економічний потенціал, оскільки по-різному впливають на зміни у виробничому апараті, використання ресурсів, на організацію виробництва. Усунення цього фактора найчастіше вирішується на мікрорівні, в той час, як подолання інноваційної інертності - завдання управління інноваціями на рівні держави в цілому.

Досвід економічно розвинутих систем свідчить, що інноваційна діяльність в ринковій економіці визначається через узгодженість двох головних принципів:

принципу узгодженості централізованого (державного) та децентралізованого (внутріфірмового) і територіального управління інноваційними процесами;

принцип забезпечення єдності інтересів і цілей інноваційної діяльності на всіх рівнях ієрархії і всіх економічних суб'єктів.

Тому, на нашу думку, головну увагу для розробки ефективного механізму активізації інноваційної діяльності в Україні слід приділити реалізації саме цих двох принципів з метою знаходження оптимальних механізмів управління, які б найбільшою мірою забезпечили активізацію інноваційної діяльності в Україні.

Таким чином, ми дійшли важливого висновку: сучасний стан інноваційної діяльності в Україні потребує активних заходів з боку держави для формування необхідних правових та економічних умов, які б забезпечували подолання інноваційної інертності виробництва. Проте питання про роль та місце держави в системі розробки і реалізації інновацій досить суперечливе і на сьогоднішній день економічною теорією не розроблено єдиного підходу до його розв'язання.

Відомо, що під час економічної кризи більшість держав значно посилювали державний вплив на економіку, стимулювання прогресивних зрушень і зменшували цей вплив у періоди стабілізації та зростання.

Досвід цих країн свідчить, що забезпечення органічного поєднання інноваційної активності суб'єктів господарювання і державного впливу реалізується у системі державної інноваційної політики.

Державна інноваційна політика у широкому розумінні об'єднує науку, техніку, підприємництво, економіку і управління України.

Ефективний вплив на інноваційну діяльність держава повинна здійснювати в межах своїх функціональних дій за допомогою виважених методів регулювання поряд з безпосередньо ринковим регулюванням, використовуючи економічні, правові та адміністративні інструменти щодо економіки держави в цілому. Проте, щоб забезпечити дійсно раціональну систему державного регулювання інноваційних процесів, необхідно провести дослідження найбільш чутливих точок прикладання зусиль для активізації інноваційної діяльності в Україні.