Утвердження української державності та її міжнародне визнання за часів правління президента Л. Кравчука (1990—1994)

його  основний конкурент з середовища старої партноменклатури, змушений був спертися на

окремі  партії з правого табору. Принциповий  противник Леоніда Кучми і  лідер Лівого центру

— соціаліст  Олександр Мороз втратив підтримку  Селянської партії Олександра Ткаченка. В

дугому  турі номінальним суперником Леоніда Кучми виступив лідер КПУ Петро Симоненко.

На виборах  Президента 31 жовтня 1999 р. переміг Леонід Кучма (36,49 відсотків у першому

турі, 56,25 відсотків у другому). Діючий Президент  переміг у 14 областях України.

Найпереконливішою була його перемога у західних областях.

Результати  виборів засвідчили про серйозний  розкол в українському суспільстві,

викликаний  прорахунками у реформаторській  діяльності Леоніда Кучми і підтримуваних  ним

політичних  сил. Ця обставина змусила його рішучіше поставитися до вирішення існуючих

проблем.

Подарунком  за надану підтримку реформаторським  силам західного регіону стала  зміна

уряду. У грудні 1999 р. його очолив Віктор Ющенко, що позитивно проявив себе на посаді

Голови  Нацбанку (1997 р. визнаний найкращим головою Центробанку у світі). Першим віце-

прем'єром уряду стала колишня заступниця Петра Лазаренка по партії "Громада" Юля

Тимошенко. Цю посаду вона здобула в нагороду за "здачу" партійного шефа Президенту

України.

Як наслідок реформ Віктора Ющенка відбулося реальне зростання заробітної плати в

Україні. Виявилося, що Україна може жити без  зовнішніх позик. Борги по зарплаті, що не

платилися з 1995 р., були погашені коштом зменшення  прибутків олігархів (легального

криміналітету). Проте, Віктор Ющенко виявився "білою вороною" серед керівництва країною:

він не належав ні до партноменклатури, ні до криміналітету. Як наслідок на владному Олімпі

Віктор  Ющенко опинився в ізоляції.

Щоправда  у січні 2000 р. парламент сформував  правоцентристську більшість — 237

чоловік, яка спершу підтримала уряд. Проте, політика уряду, який не допомагав олігархам

грабувати державу, призвела згодом до його різкої критики у Верховній Раді. Олігархи —

невизнаний  на "цивілізованому" Заході пострадянський криміналітет, маючи спільну природу

із російськими  бізнесовими колами, відверто орієнтувалися  на Росію. В той же час інтереси

клану "чесних", "системних" українських  бізнесменів, в цілому прийнятних для  Заходу,

представляв Віктор Ющенко. Результатом їх протистояння була відставка уряду Віктора

Ющенка  у травні 2001 р.

З метою  зміцнення своєї влади Л. Кучма  вів послідовний наступ на позиції  Верховної

Ради. Значним  кроком у цьому напрямі мало бути проведення у життя рішень

"Всеукраїнського  референдуму за народною ініціативою", проведеного 16 квітня 2000 р. Вони

передбачали зміцнення позицій Президента відносно Верховної Ради. Проте, це суперечило

- 246 -

демократичній системі противаг, збереження якої обстоював Захід. Іншим кроком, що

забезпечував  зміцнення існуючого ладу, було збереження старої змішаної системи виборів, яка

передбачає  обмежений вплив політичних партій на їх результати. З метою збереження

стабільності  ситуації значно збільшено чисельність  української міліції.

Як наслідок цих дій восени 2000 р. опозиційні Президенту сили (СПУ, "Батьківщина",

УНА-УНСО) підняли "справу Ґонгадзе" (безслідно  зниклого популярного журналіста).

Кульмінація виступів опозиції досягла у лютому-березні 2001 р., коли на багатолюдний мітинг

у Києві  у день народження Тараса Шевченка вийшла молодь. У сутичках було травмовано

кілька  сотень громадян. Понад сотню учасників  акції було ув'язнено на тривалі  терміни. На

полі  критики Президента створений опозиційними силами Форум національного порятунку

поступово перейшов під повний контроль лідера "Батьківщини" Юлія Тимошенко.

Олігархи й надалі саботували проведення реформ. Винятком став хіба що "Закон про

землю" проведений за їх участю у Парламенті в травні 2001 р. всупереч лівим партіям. Він є

результатом аграрної реформи, проведеної у 1994—2000 рр.

Проте, у 1998 р. в Україні було лише 35 тис. фермерських господарств.

85 відсотків  КСП у 1999 р. були збитковими (у 1994 р. — 24 відсотки). Роль  приватного

сектору у виробництві сільськогосподарської  продукції за 90-і рр. зросла з 29,4 до 59,9

відсотків (за вартістю).

До 2000 р. було завершено приватизацію присадибних ділянок, в результаті чого 6,1 млн.

селян отримали сертифікати, які підтверджували, що вони є власниками земельного паю. Так у

селі  запроваджувалося приватне господарювання. Остаточний наступ на колгоспи, який

відбувався  протягом 2000 р., призвів до збільшення загальної кількості підприємств на 4 тис.

(на  початку 2001 р. їх було 15 тис.).

Успіхи  аграрної реформи не забарилися відбитися  на товарному виробництві основних

продуктів. У 2002 р. Україна серйозно заявила  про себе, як про одного з основних світових

експортерів пшениці, поставляючи її на ринки  Азії та Південної Америки. Не дивлячись  на

неврожай 2003 р. (найсуттєвіший за останні 50 років) економічне зростання досягло 6%.

Відбувалося розширення приватного та корпоративного сектору в промисловості. На

початок 2001 р. понад 70 відсотків загального обсягу промислової продукції вироблялося  на

недержавних підприємствах. Протягом 2000 р. Україна  здійснювала зовнішньоторгівельні

операції  з 187 країнами світу (в 1998 р.— з 164 країнами).

Серед факторів, які стримували економічний  розвиток були низький рівень економічної

свободи та високий — економічного ризику, що зумовили низький рівень іноземних

інвестицій (4,2 млрд. дол. на початок 2001 р.), "тінізація" (до 60 відсотки) та криміналізація

економіки.

Проте, не зважаючи не деякі успіхи у реформах ситуація в Україні не змінилися  в кращу

сторону. За індексом розвитку, що розраховується виходячи з рівня життя, його тривалості та

освіти  населення, Україна за 1994—2000 рр. скотилася  з 45 на 95 місце серед 175 країн світу.

Майже повне зупинення великої промисловості, скорочення обсягу сільськогосподарського

виробництва, масове безробіття, падіння життєвих стандартів, наростання хвилі злочинності  і

скорочення  тривалості життя — такі основні риси України другої пол. 1990-х. Економічна

незабезпеченість  населення вважається причиною того, що приріст перестав забезпечувати

просте  відтворення населення в Україні  ще у 1980-х рр. Економічний занепад  та керована

згори деморалізація суспільства прискорили безупинне з 1993 р. зменшення чисельності

населення України — демографічну кризу. 5 млн. українців опинилися на заробітках за

кордоном, а 0,5 млн. українок дітородного віку зайнято у сексіндустрії теж  за кордоном. Крах

- 247 -

влітку 2001р. потужного банку "Україна", що мав філії у всіх райцентрах держави, є

показником  безупинності маховика корупції у вищих  ешелонах влади.

Наслідком проведення виборів у березні 2002 р. було формування демократичної

опозиції. Його головною складовою став блок партій "Наша Україна" на чолі з Віктором

Ющенком. Поряд з ним до опозиції увійшли  Соцпартія Олександра Мороза, блок Юлі

Тимошенко та Компартія Петра Симоненка.

Блок "політичного  асенізатора" — Юлі Тимошенко, за яким стояли віддалені від влади

бізнесові структури, зокрема, "Єдині енергетичні системи", поряд із Соцпартією зайняв

найбільш  непримиренну до Президента позицію. Боротьба за збереження державного

контролю  над газотранспортним комплексом України  набула політичного забарвлення.

Таким чином, вибори 2002 р. продемонстрували зрілість партійної системи українського

суспільства, падіння впливу лівих сил (Комуністична партія Петра Симоненка (140 000 членів)

взяла 21,8 відсотків голосів виборців, на виборах 1998 р.— 24,7 відсотків), Соціалістична

партія  України на чолі з Олександром Морозом— 7,3 відсотки, у 1998 р.— 8,6 відсотки).

Серйозна  поразка номенклатурно-олігархічних партій об'єднаних у виборчий блок "За

єдину Україну" (Народно-демократична партія Валерія Пустовойтенка, Аграрна  партія

України Михайла Гладія, партія "Трудова Україна" Сергія Тигипка, партія "Відродження

регіонів" Віктора Януковича взяли вcього 11,8 відсотка, у 1998 р.— загалом 14,2 відсотки.

Серйозно  фінансована Соціал-демократична партія (об'єднана) Віктора Медведчука, що

налічує 150 000 членів та має відділення у всіх райцентрах України, зібрала лише 6,3 відсотки

голосів (у 1998 р.— 4 відсотки).

Тріумфом  демократії можна назвати перший результат (23,6 відсотка)

правоцентристського блоку "Наша Україна" в який увійшов  розділений Народний Рух України

(55 000 членів; у 1998 р. блок НРУ-ПРП набрав 15,2 відсотка).

Блок  партій "Батьківщини" та Української  Республіканської партії "Собор" Анатолія

Матвієнка та Левка Лук'яненка набрали 7 відсотків  голосів. Партії "Демсоюз" Володимира

Горбуліна, зелених Віктора Кононова та ін. внаслідок поразки на виборах 2002 р. практично

зійшли  зі сцени. Закономірною була поразка  Прогресивної Соцпартії на чолі з  Наталею

Вітренко, скомпрометованої "терактом" у  Нікополі під час виборів 1999 р.

Катастрофа  у Америці 11 вересня 2001 р. дозволила поглянути на українську реальність з

дещо  незвичного боку. Як виявилося, "українські Бен-Ладени" теж не дрімають: 27 липня 2002

р. відбулася  катастрофа на аеродромі у Скнилові (Львів), в результаті якої 83 людей  загинуло а