Утвердження української державності та її міжнародне визнання за часів правління президента Л. Кравчука (1990—1994)

клас  олігархів. У цей період насамперед в економічній сфері відбувалося формування

регіональних  олігархічних кланів на основі злиття старої компартійної номенклатури ("партія

влади") з кримінальними елементами (Вадим  Рабинович, Олександр Волков та ін.). В той же

час у 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64 відсотки населення, а кількість багатих

становила 10 відсотків.

Якщо  у 1992 р. Росія підвищила ціну нафти  до 27 відсотків світової, ціна на газ

залишалася  на рівні 7 відсотків світової. До кінця 1993 р. ціна на обидва палива дійшла до 100

відсотків світової. Як наслідок, Україна не змогла своєчасно оплатити свій паливний борг

перед Росією.

В результаті різкого скорочення виробництва, що наступило тоді, Україна опинилася  у

стані глибокої господарської руїни. Під  тиском масового невдоволення, зокрема, шахтарських

страйків  Верховна Рада прийняла рішення про  дострокові парламентські та президентські

вибори.

Розгортання та підсумки виборчої кампанії 1993—1994 рр. наочно продемонстрували

провал  внутрішньої політики адміністрації  Леоніда Кравчука: якщо у 1991 р. за нього

проголосували 61,6 відсотків виборців то у 1994 р. — 64,96 відсотки проголосували проти.

Перемогу  в другому турі здобув представник "червоного директорату" Леонід Кучма. На

- 243 -

теренах колишнього СРСР це був один з небагатьох прикладів зміни влади цивілізованим

шляхом.

Не дивлячись  на певні прорахунки загальним підсумком  періоду правління Леоніда

Кравчука (1991—1994 рр.) було утвердження української  державності та її міжнародне

визнання.

2. Розбудова  державності України на сучасному етапі. Влітку 1994 р. до влади в

Україні прийшло нове політико-економічне угрупування. Нова адміністрація Леоніда Кучми

поступово почала заповнювати керівні посади представниками дніпропетровської  еліти, що

викликало значне загострення політичної боротьби між регіональними угруповуваннями.

"Ситуація  в Україні після літа 1996 р. дивним  чином нагадувала домінування

дніпропетровського  клану у Москві за часів Брежнєва", констатував з цього приводу  історик

Ярослав Грицак.

Суперечки у середовищі олігархів були нерозривно пов'язані із численними

корупційними  скандалами міжнародного масштабу, зініційованими дніпропетровським

кланом. Серед них найбільшого розголосу  здобула незаконна продаж Чорноморського

пароплавства, до якої виявився причетним перший Президент України Леонід Кравчук.

Перехід до кримінальних "розборок" між  олігархами розпочався у 1996 р. із вбивства

глави корпорації "Атон" Євгена Щербаня, який представляв донецький клан. Підозра впала на

дніпропетровців, яких уособлював тодішній прем'єр- міністр Павло Лазаренко. У цьому ж

1996 р.  Київ спинив хвилю страйкового  руху у Донбасі, збудивши судові  справи проти

місцевих  еліт за незаконні операції з грошима, що призначалися на зарплати шахтарям.

Ці події  були показником загострення старих хворіб. Найпершою і найголовнішою є

нестримна корупція. За час урядування Лазаренка  вона набула особливих розмірів, а  весною

1997 р.  навіть поставила під загрозу  особливий статус України у  стосунках зі США. Відставка

Лазаренка у липні 1997 р. і призначення на його місце ще одного представника

дніпропетровського  клану Віталія Пустовойтенка  мала змінити ситуацію. Але не змінила.

Згідно  оцінок авторитетних міжнародних інститутцій, 1998р. Україна передувала у списках

найбільш  корумпованих держав.

Протиріччя  у рамках дніпропетровського клану дозволили отримати міжнародний

резонанс  справі колишнього прем'єр-міністра Павла  Лазаренка, який 17 лютого 1999 р. втік за

кордон, а згодом опинився в американській  в’язниці.

Проте, у нової президентської адміністрації  було ряд важливих переваг над

попередньою. Найважливіша з них полягала у  вмінні зберігати контроль над ситуацією  у

державі та проводити необхідні реформи  без огляду на “квазі-опозицію”.

У середині 1990-х рр. вдалося зрушити з місця  конституційний процес. Найбільш

складною його проблемою в Україні були розподіл владних повноважень між Верховною

Радою і Президентом. В Україні, на відміну  від Росії, державний устрій змінювався без

застосування  збройної сили. Після затвердження Леоніда Кучми Перезидентом України  з

липня 1994 р. явочним порядком парламентсько-президентська форма правління була замінена

на президентсько-парламентську. 18 травня 1995 р. Верховна Рада прийняла закон "Про

державну  владу і місцеве самоврядування", згідно з яким Президент ставав главою виконавчої

влади. Склад уряду він формував сам без узгоджень і затверджень парламентом. Органами

влади від обласного до районного рівня (а також у містах центрального підпорядкування —

Києві і Севастополі) ставали державні адміністрації, підпорядковані Президенту.

Строга монетарна політика привела до різкого падіння темпів інфляції: літом 1996 р.

вона  впала до 0,1 відсотка. Це дозволило  у вересні 1996 р. здійснити грошову  реформу, суть

- 244 -

якої  полягала у деномінації в 100 тис. раз карбованця та заміні його новою  валютою —

гривнею. Помітно зменшився розрив у рівні  середньої заробітної плати між  Україною і

Росією. Розпочалася приватизація великих  підприємств та сільськогосподарських  угідь.

Наслідком державотворчих дій адміністрації  Леоніда Кучми у цей період стало

прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.). Мораторій на застосування смертної кари,

введений  Указом Президента того року, а згодом її повна відміна, законодавчо закріплена 22

лютого 2000 р., повязані з процесом наближення юридичних норм України до західних

стандартів.

Здійснені у 1994—1996 рр. реформи позитивно відобразилися  на економіці України:

суттєво зменшилися темпи падіння ВВП, інфляція у 1997р. не перевищила 1 відсотка,

заробітна плата у валютному еквіваленті  зросла більше ніж у 4 рази. Проте  подолання

економічної кризи в Україні ускладнила криза  у Південно-Східній Азії (1997 р.) та Росії (1998

р.).

Далися  взнаки також надмірні розрахунки на зовнішню фінансову допомогу, яка  часто

використовувалася не за призначенням. Так, можливість оплачувати за її рахунок енергоносії

зробило з України найбільш енергозатратну країну світу: маючи 1 відсоток населення, вона

поглинала 1,9 відсотка загальносвітового виробництва  енергоносіїв. На 1 долар ВВП

українська  економіка витрачала в 5,5 разів  більше енергоресурсів, ніж країни Центральної

Європи  і в 12 разів більше, ніж країни Західної Європи. На початок 2000 р. державний

зовнішній борг України перевищив 12,6 млрд доларів  США. На цьому фоні мізерними

виглядали прямі зарубіжні капіталовкладення. У 1999 р. вони становили 3122 млн. доларів. У

виступі на Верховній Раді в березні 1997 р. Леонід Кучма повинен був визнати  очевидне: "На

шляху іноземного інвестора ще лишається  безмежний ланцюг штучних бар'єрів, подолання

яких  потребує велетенських зусиль. Не останню  роль у цьому відіграє корумпованість частини

державного  апарату".

Стара компартійна номенклатура боїться  зростання середнього класу, що означало б

кінець  її влади. Тому вона вперто чинить спротив  будь якому реформуванню податкової

системи, спрощенню реєстрації приватних підприємств тощо.

Підприємницька  діяльність від її першопочатків  зазнавала зростаючого податкового

тиску. З однієї сторони, було встановлено  найвищу в світі ставку прибуткового податку з

фізичних  осіб. З іншої сторони, у 1996р. майже 11 тис. підприємств у галузях, де оберталися

шалені  кошти (нафта, газ, електроенергія, метал, хімія, цукор, спирт) взагалі не платили

податків.

Проведена у другій пол. 90-х рр. перебудова системи  податкових органів, зменшення

максимальної  ставки прибуткового податку з фізичних осіб з 90 до 40 відсотків, ослаблення

податкового пресу на підприємства малого бізнесу  дали свій результат: на початок 2000 р.

понад 70 відсотків загального обсягу промислової  продукції стало вироблятися  на

недержавних підприємствах.

Чергова виборча кампанія 1998—1999 рр. зафіксувала загострення внутрішньополітичної

боротьби  в Україні.

Перед виборами 1998 р. в Україні налічувалося більше півсотні політичних партій.

Центральна  виборча комісія змушена була допустити до участі у виборах 28 березня 1998 р. 30

політичних  партій і політичних блоків. З них 4-відсотковий бар'єр пройшли 5 центристських

партій  і блоків і лише три лівих (з  них 24,7 відсотків завоювала Компартія  України).

- 245 -

Розподіл  парламенту на приблизно однакові частини: ліву та праву викликав кризу, яка

перешкоджала  його нормальній роботі. Проте ліві сили за сприяння пропрезидентських  сил

поступово втрачали позиції.

Особливо  посилилася внутрішньополітична діяльність підконтрольних Леоніду Кучмі

сил перед  президентськими виборами, Наслідком її був розкол ряду партій, насамперед НРУ.

Трагічна  загибель 26 березня 1999 р., напередодні  президентських виборів, багаторічного

керівника Народного Руху України В’ячеслава Чорновола остаточно закріпила  розкол партії.

Партійний "вінігрет" — розкол основних опозиційних партій, запрограмований в

Адміністрації Президента, створив останній зручні умови для маніпуляції меншими

політичними організаціями.

На виборах 1999 р. СДПУ(о) підтримало Президента, внаслідок  чого Євген Марчук, як