Утвердження української державності та її міжнародне визнання за часів правління президента Л. Кравчука (1990—1994)

Утвердження української державності  та її міжнародне визнання за часів

правління президента Л. Кравчука (1990—1994).

Провал антиконституційного  перевороту вСРСР (19—21 серпня 1991 р.) створив зручні умови для повного проголошення незалежності

Української держави. Це стало можливим завдяки багатовіковій самовідданій боротьбіукраїнського народу за свою незалежність. Всенародний референдум 1 грудня 1991 р., на якому 90,32 відсотки громадян проголосували за підтвердження Акту незалежності України та одночасні вибори президента країни (ним став Леонід Кравчук, 1990—1994) завершили процес

становлення молодої держави. Оскільки відновлення державності відбулося безкровно, розбудову держави довелось проводити у правовому полі, що Україна успадкувала від СРСР.

Перед молодою державою постало завдання наповнити незалежність реальним змістом.Для проведення необхідних на цьому етапі реформ потрібно було сформувати законодачу базу. Сесія Верховної Ради України першого скликання протягом осені 1991—весни 1992 рр. прийняла ряд законів: про громадянство, про перепідпорядкування Верховній Раді військ, дислокованих на території України, про ліквідацію КГБ та створення на його основі Служби

безпеки України, про кордони і цілісність території держави, про митний комітет тощо.

10 січня 1992 р. введено тимчасову валюту — купоно-карбованці. Протягом січня-

лютого  Верховною Радою затверджено  державний синьо-жовтий прапор, малий герб —

тризуб  та гімн "Ще не вмерла Україна" Павла Чубинського та Михайла Вербицького (Великий

герб  та нову редакцію ґімну уряд схвалив та подав на затвердження Верховній Раді лише у

червні  2000р.). Великий герб в урядовій редакції містить зображення золотистого знака

Київської держави Святого Володимира (малий герб України) і з обох боків щитотримачів:

праворуч  — козак з мушкетом (герб Війська Запорізького), ліворуч — коронований лев (герб

Галицько-Волинської держави), над щитом князівський вінець, під щитом — переплетення з

кетягом червоної калини, золотим колоссям пшениці та синьо-жовтою стрічкою.

У січні  1992 р. розпочалось складання військової присяги на вірність Україні. Першим

присягнув міністр оборони України генерал  Костянтин Морозов. Згідно із прийнятою

Верховною Радою "Концепцією оборони і будівництва Збройних сил України" відбулося

__________скорочення  армії до 500 тис. чол.

Уряди Вітольда Фокіна, Леоніда Кучми, Юхима Звягільського, які по-черзі змінювали

один  другого, особливо акцентували на відновленні адміністративної системи управління

економікою, а не на впровадженні ринкових елементів. На відміну, наприклад, від російських

чи естонських лідерів, керівники української держави не виявляли бажання запроваджувати

радикальні  зміни. У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати

державний сектор. У результаті восени 1992 р. місячна інфляція перейшла рубіж 50 відсотків,

тобто стала  гіперінфляцією.

Підміна реформ адміністративними методами, характерна для цього часу, мала

наслідком гіпертрофоване зростання "тіньової економіки" на фоні дальшого обмеження

виробничої та комерційної діяльності. Нормальна економічна активність в Україні неможлива

через систему  надмірних державних регуляцій  і податків. Близько половини (від 40 до 60

відсотків) виробництва і послуг перебувало у нелегальному ("тіньовому") секторі — що

вважалося найвищим показником серед усіх європейських країн.

Позитивним підсумком  першого періоду розбудови державності  України (1991—1994

рр.) було створення  нових органів управління. Проте, негативною стороною цього процесу

було те, що стара  компартійна номенклатура зуміла втримати всю повноту влади у своїх

руках. З метою  переконати прихильників реформ у змінах, які нібито наступили у зв'язку із

крахом комуністичної  системи, "випустити пару з котла", влада не заперечувала проти зняття

рядупам'ятників  Володимиру Леніну у містах Західної України, у склад уряду та деяких

обласних адміністрацій (Львівська, Івано-Франківська, Волинська, Тернопільська) було

допущено окремих  представників місцевої некомуністичної  інтелігенції, які, переважно,

обійняли другорядні посади пов'язані з керівництвом наукою, культурою та освітою.

Відбувся розкол у демократичному таборі. Лінія Вячеслава  Чорновола, який добровільно

відмовився від  посади голови Львівської обласної ради, полягала у формуванні опозиції

Леоніду Кравчуку. Керівники Руху (Іван Драч), Української республіканської партії (Левко

Лук'яненко), Демократичної  партії (Володимир Яворівський) вважали  за необхідне

відмовитися від  опозиційності і підтримати "партократів", що погодилися будувати незалежну

Україну.

У рішучу опозицію до урядової політики стали крайньо ліві та крайньо праві сили.

Більшість лівих  партій утворилися на залишках старої КПУ. Вже у жовтні 1991 р. частина

забороненої компартії  утворила Соціалістичну партію України (голова СПУ — Олександр

Мороз). У квітні 1992 р. СПУ, Селянська партія та декілька інших прокомуністичних

об'єднань утворили коаліцію "Трудова Україна". Проте, самовільно відновлена 19 червня 1993

р. на з'їзді у  Донецьку та офіційно зареєстрована 5 жовтня 1993 р. КПУ на чолі з колишнім

секретарем ЦК ЛКСМУ Петром Симоненком фактично розколола лівий фланг. Проповідуючи,

окрім традиційних  і туманних обіцянок захисту інтересів  трудящих, також відновлення

"перерваних" зв'язків з Росією, тіснішу інтеграцію  країни у склад СНД, а в  перспективі —

відновлення СРСР вона в короткому часі стала наймасовішою партією України.

З різних причин такою ж непослідовною, як внутрішня  політика, була зовнішня політика

України. Її основи, що були визначені ще Декларацією  про державний суверенітет (16 липня

1990 р.), передбачали  в майбутньому нейтральний та без'ядерний статус. Протягом першого

року існування  українську державність визнали  понад 130 країн світу.

Від часів монгольського  завоювання Україна в черговий раз  опинилася перед

категоричним  вибором: йти на Захід, чи йти на Схід. Можливості постановки цього питання

сприяло суттєве  політичне та економічне ослаблення Росії. Компенсувати останній це повинні

були б тісніші  зв'язки із ворожими Заходу осколками  давньої монгольської імперії: КНР  та

ісламськими країнами.

На переговорах  у грудні 1991 р. у Мінську було вирішено питання про розпад СРСР та

створення Співдружності  незалежних держав (СНД). Ця організація  задумувалася, як

наддержавна із домінуванням Росії, що мала замінити СРСР. Проте, з самого початку

існування Союзу  Україна визначилася, що уникатиме участі у наддержавних структурах

Співдружності. Тому наше керівництво не підписало  угоду про сили спільного призначення  на

перехідний період, Договір про колективну безпеку, Статут СНД та низку інших документів.

15 квітня 1994 року  Україна приєдналася до Економічного союзу тільки як асоційований член.

Україна підтримала лише приблизно половину угод, які  стосувалися переважно економічного

співробітництва.

26 лютого 1992 р.  Україна зробила важливий крок  у напрямі інтеграції у Європу,

підписавши Гельсінський заключний акт. Головним принципом цього документа є положення

про відсутність  територіальних претензій та непорушність кордонів.

Після розпаду  СРСР Україна успадкувала 15 відсотків  радянської атомної зброї, що

автоматично зробило  її третьою найбільшою у світі ядерною державою (після Росії та США).

Тому, проблема __9 €ядерного роззброєння вносила  стабільне напруження у стосунки із Заходом та

Росією. На підтвердження  наміру стати без'ядерною державою, заявленого у Декларації про

державний суверенітет, в Росію до березня 1992 р. було вивезено 57 відсотків тактичної

- 242 -

ядерної зброї. Однак, через загострення стосунків  з Росією вивезеннязброї було тимчасово

припинено аж до надання твердих гарантій безпеки  та територіальної цілісності з боку Заходу

та Росії, про що було домовлено на зустрічі президентів США, Росії та України у Москві у

січні 1994 р., а 16 листопада цього року Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання

України до Договору про нерозповсюдження ядерної  зброї. У 1996 р., остаточно позбувшись

ядерного  арсеналу, Україна стала першою в  світі державою, яка добровільно  відмовилася від

зброї масового знищення. Такими були відносні успіхи України на міжнародній арені

протягом 1991—1994 рр.

Відомо, що причинами невдач правління Леоніда  Кравчука у внутрішній політиці була

його  слабкість перед “лівою” Верховною  Радою та старою партноменклатурою, маховик

корупції, відсутність реформ, що призвели до краху економіки, який супроводжувався

небувалою інфляцією (у 1993 р. вона становила 10 200 відсотків  і, за оцінкою Світового банку,

була  найбільшою у світі) та масовим збіднінням рядових громадян з одночасним казковим

збагаченням т. зв. "нових українців".

Особливо  помітною була злочинна бездіяльність  влади у сільському господарстві.

"Партія  влади", що представляла на селі інтереси "червоних латифундистів" торувала дорогу

лише  новій термінології (назва "колгосп" була змінена на колективне селянське  господарство

— КСП), створюючи оманливе враження здійснюваних реформ. На місцях гальмувалося

виділення фермерам земельних ділянок.

Колгоспний  лад з року в рік деградував все більше. Фактично, він не міг  існувати без

командної економіки. В результаті її краху  сільське господарство все більше трималося  на

присадибних ділянках з обмеженою товарністю. В такий спосіб основний масив земельних

угідь був виключений із господарського обороту, створюючи цим загрозу національній

безпеці.

Як зауважив львіський історик Ярослав Грицак, "поведінка української влади  у 1992—

1993 рр. ввійде у підручники з економіки,  як класичний приклад того, як не треба проводити

господарські  реформи".

Інфляція, яка сприяла збиванню великих  капіталів та дика "приватизація" — узаконене

пограбування  цілої нації, яке відбувалася  за негласного сприяння влади, породило могутній