Судоустрій та правова система Великого князівства Литовського (II пол. XIV – I пол.. XVI ст.)

     Заборонялося  виступати в ролі спадкодавців неповнолітнім, ченцям, синам, які не були відокремлені від батьків, залежним людям, полоненим, психічно хворим тощо.

     Не  могли бути свідками складення заповіту особи, які самі не мали права здійснювати  заповіт, наречені, опікуни, а також  ті, кому за заповітом передавалося все майно чи його частина. Документ із помарками чи виправленнями вважався недійсним.

     За  відсутності спадкоємців майно  ставало вимороченим і переходило до державної скарбниці Великого князівства Литовського.

     Деякі питання відносин спадкування регулювалися нормами звичаєвого права. Вони настільки глибоко вкоренилися у правосвідомості населення, що посіли належне місце в системі чинного права. Литовський статут 1588 р. узаконив норму, яка дозволяла розгляд спадкових справ на основі звичаєвого права.[1,с. 74] 

5. Шлюбно-сімейне право

 

     За  звичаєвим правом на українських  землях, що потрапили під вплив  Литовського князівства, шлюб міг  укладатися без вінчання в церкві. Шлюб набував законної сили при виконанні  кількох умов. Насамперед наречені мали отримати згоду батьків. По-друге, вимагалася публічність укладання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля. По-третє, подружжя мало сплатити владі грошовий податок.

     З XVI ст. в Литовсько-Руській державі  узаконюється форма церковного шлюбу. Набирають поширення заручини, що скріплювалися свідками та символічними діями. При заручинах шлюб мав бути укладений в обумовлений термін. У разі неявки однієї із сторін на вінчання передбачалися різноманітні штрафи. Розлучення відбувалося за згодою обох сторін. Особи, які уклали шлюб за звичаєвим правом, за розлученням зверталися до світського суду, вінчані — до церковного.

     Церква  охороняла шлюб і сім’ю значно ширшим арсеналом засобів. Щоб запобігти  сімейним драмам, церковне законодавство  визначило лише два приводи для  розлучення — перелюбство і тривала  та невиліковна хвороба одного із подружжя.

     В шлюбі чоловік мав перевагу над  своєю дружиною і дітьми. Особиста влада чоловіка спиралася на його домінуюче становище в родині. Він був власником будинку, а , значить, і всіх осіб, які проживали у ньому.

     За  литовсько-руським правом майно  належало всій родині. Дружина вступала до шлюбу з приданим. Для забезпечення її майнових інтересів чоловік вносив і свою частку, як заставу до спільного майна. Недоторканість приданого дружини гарантувалося «віном» чоловіка, тобто актовим записом. Чоловік міг віддати дружину, а батько — дітей у тимчасове рабство, передати їх під заставу, в найми, словом, використати замість себе як засіб повернення боргу. Влада батька була незаперечною і довічною як над дітьми, дружиною, так над зятями та невістками. Дорослий одружений син, що мав своїх дітей, міг передати себе в заставу, але договір оформлявся від імені батька та інших членів родини.[1,с. 75]

 

3. Кримінальне право.
1. Види злочинів

 

     «Кривда», «виступ» або «гріх» — ці поняття  знайшли широке застосування в русько-литовському праві для визначення поняття злочину. Литовські статути вирізняли такі види злочинів:

• злочини проти віри. Закон заохочував перехід з іудейства чи ісламу до православ'я чи католицизму. Одначе перехід християнина у зворотному напряму передбачав спалення тих, хто намовив до прийняття іншої віри;
• злочини проти життя. Законодавець розрізняв убивство навмисне, ненавмисне і з необережності. За скоєння вбивства навмисного передбачалася смертна кара, а також відшкодування родичам за смерть близької людини. Їм сплачувалася головщина. За вбивство шляхтича вона становила 100 коп. грошей. За вбивство простолюдина її розмір коливався від 3 руб. до 60 коп. Статут визначав й інші форми насильницького позбавлення людини життя, такі як убивство пана його слугою, за яке передбачалося четвертування злочинця; вбивство дітьми своїх батьків тягло за собою публічне осоромлення злочинця, якого спочатку возили по людних місцях і кліщами шматували тіло. Процедура закінчувалася втопленням у цільному мішку, до якого поміщали домашніх тварин — кота, собаку, курку, а також вужа;
• злочини проти сім ї. До них відносили: укладення шлюбу проти волі батьків і за відсутності бажання потерпілої: двоєженство; викрадання заміжньої жінки з її волі чи без неї; укладання шлюбу між кровними родичами. За злочини проти сім'ї, крім останнього, винні особи підлягали смертній карі. В останньому випадку шлюб розривався, діти вважалися незаконнонародженими, конфіскувалася половина майна злочинців;
• злочини проти моралі. До цієї групи відносили зґвалтування. У цій справі основним доказом для суду служив крик потерпілої. Якщо вона цього не робила або ніхто не чув — факт злочину був відсутній. В разі доведення своєї правоти потерпіла отримувала нав'язку (відшкодування за завдані побої, рани, образу честі). Покарання могло бути скасоване в разі згоди потерпілої вийти заміж за кривдника;
• злочини проти держави. Називалися «образа маєстату господарського». До них відносили такі діяння, як перехід на бік ворога, змова, повстання, зрада державі. За їх здійснення передбачалися смертна кара, позбавлення шляхетської честі й конфіскація майна;
• майнові злочини:
• крадіжка. Покарання залежало від цінності вкраденого, способу вчинення злочину, соціального становища злочинця. Якщо злочинець не міг відшкодувати завданих збитків чи повернути вкраденого, то застосовувалася смертна кара;
• пограбування. Обкладалося лише різноманітними штрафами;
• розбійний напад. Посягання на особу з корисливою метою передбачало смертну кару. Шляхтич притягувався до відповідальності лише тоді, коли був затриманий безпосередньо на місці злочину;
• знищення або спалення майна. Навмисний підпал житлового будинку передбачав спалення злочинця. Інші способи знищення майна, як-от: рибальство в чужих водоймах, полювання в чужих угіддях, псування греблі, гатки, млина передбачали штрафи у розмірі 12 коп. грошей;
• замах на життя особи та її майно визначався термінами «наїзд» або «кґвалт». Під ними статут розумів бандитський напад однієї особи чи групи осіб. Завершеним злочином вважалося вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень або матеріальних збитків. Згідно з артикулами (статтями) Литовського статуту на організатора нападу і вбивць очікувала смертна кара. Для співучасників, що здійснили напад з метою заволодіння чужим майном, передбачалося тюремне ув'язнення строком на 1 рік і 6 тижнів.[1,с. 69]

 
     

2. Види покарань

 

     Система покарань, що склалася в Литовсько-Руській  державі, в узагальненому вигляді  мала такий вигляд:

• грошові стягнення:
• головщина — плата родичам за голову вбитого. Залежала від соціального стану потерпілого. Розмір шляхетської головщини становив 100 коп. грошей;
• нав'язка - компенсація потерпілому за образу честі, за завдані побої, рани, каліцтво. Розмір шляхетської нав'язки становив 12 руб.;
• ґвалт — спеціальні штрафні санкції в розмірі 2 руб. грошей, що сплачувалися потерпілому за насильницькі дії проти нього. Шляхетський ґвалт становив 12 руб.;
• вина — сплачувалася за особливо тяжкі злочини і надходила до державної скарбниці;
• заклад — один із способів забезпечення виконання вироку. Він полягав в особистій домовленості сторін чи спеціальному рішенні князя про обов’язковість штрафних санкцій у разі не виконання однією зі сторін судового рішення;
• шкода — відшкодування потерпілому за заподіяні матеріальні збитки. Встановлювалася судом індивідуально.

• фізичні та майнові покарання:

• смертна кара;
• болісні та членоушкоджувальні покарання;
• тюремне ув'язнення;
• позбавлення прав або виволання. До нього засуджувалися ті, хто не корився рішенню суду. Виволанець позбавлявся всіх громадянських прав. Під страхом такого покарання заборонялося переховувати виволанця, давати йому продукти харчування. Ця особа перебувала поза законом, її дружина вважалася вдовою, а діти — сиротами;
• позбавлення честі. Покарання застосовувалося лише до шляхти. Позбавленими шляхетської честі вважалися не тільки засуджені до цього виду покарання, а й засуджені на смерть, але помилувані внаслідок викупу. Позбавленого честі заборонялося переховувати, вступати з ним у будь-які контакти. Йому дозволялось емігрувати за кордон або перетворитися на раба.

     Поряд із загальною системою покарань у  Великому князівстві Литовському поширені були й допоміжні санкції. Вони застосовувались як додаткові або для заміни, у разі неможливості застосування основних.

     З-поміж  них вирізнялися:

• вигнання за межі держави;
• позбавлення спадкових прав;
• каяття;
• передання в тимчасову чи довічну неволю;
• усунення з посади (стосувалося лише шляхетського стану).

 

     

ВИСНОВКИ 

     Судоустрій Великого князівства Литовського характеризувався співіснуванням державного та недержавного (сімейного, вотчинного, громадського, церковного) судів. До системи державних судів входили великокняжий (надвірний, комісарський), замковий (гродський), земський, підкоморський суди, кожен з яких мав свою компетенцію. Існували також доменіальні суди феодалів над підданими, церковні (духовні та доменіальні), магістратські, ратушні та цехові суди в містах. Кожна основна група населення (шляхта, духівництво, міщани, селяни) судилася у своїх станових органах.

     Серед судових доказів на першому місці стояло власне зізнання. Для того, щоб його добути, застосовували тортури. Якщо підданий тортурам не признавався, звинувачувач сплачував штраф («навязку на мукі»), а якщо помирав під тортурами — то головщину (штраф родичам). Суди також спирались на свідчення «добрих людей», письмові докази і присягу. «Добрі люди» були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам в Руській правді, або свідками фактів, подібно до видоків. Ця характеристика мала велике значення. Негативна характеристика вела до винесення смертного вироку.

     До  найважливіших литовсько-руських  пам’яток можна віднести звичаєве право, «Руську правду», а також  привілеї (приватні закони) литовських князів. Особливо потрібно наголосити на такій пам’ятці права Литовсько-Руської держави, як статути. Упродовж 60 років литовський уряд тричі здійснював кодифікацію права, результатом якої стали три Литовські статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий»).

     Головна увага приділялася правовому  регулюванню земельної власності. Найбільші земельні володіння належали великому князю литовському. Крім великокнязівської, існувала магнатська, шляхетська, церковна та селянська власність. Об'єкти власності у Великому князівстві Литовському поділялися на нерухомі, до яких належала земля, будівлі, ліси, та рухомі — всі інші рухомі речі.

     Право володіння підтверджувалося грамотою чи давністю часу. У разі відсутності  підтверджувальних документів на нерухоме майно воно відбиралося і передавалося до скарбу литовського князя.

     Литовське право розрізняло спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю. За законом у Литовсько-Руській державі спадкоємцями вважалися діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі. За відсутності спадкоємців майно ставало вимороченим і переходило до державної скарбниці Великого князівства Литовського.

     Деякі питання відносин спадкування регулювалися нормами звичаєвого права. Вони настільки глибоко вкоренилися у правосвідомості населення, що посіли належне місце в системі чинного права. Литовський статут 1588 р. узаконив норму, яка дозволяла розгляд спадкових справ на основі звичаєвого права.

     За  звичаєвим правом на українських  землях, що потрапили під вплив  Литовського князівства, шлюб міг  укладатися без вінчання в церкві. Шлюб набував законної сили при виконанні  кількох умов. Насамперед наречені мали отримати згоду батьків. По-друге, вимагалася публічність укладання  шлюбного союзу, зовнішнім виразом  якого було весілля. По-третє, подружжя мало сплатити владі грошовий податок.

     З XVI ст. в Литовсько-Руській державі  узаконюється форма церковного шлюбу. Набирають поширення заручини, що скріплювалися свідками та символічними діями. При заручинах шлюб мав  бути укладений в обумовлений  термін.

     Литовські статути вирізняли різні види злочинів. «Кривда», «виступ» або «гріх» — ці поняття знайшли широке застосування в русько-литовському праві для визначення поняття злочину.

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Захарченко П. П. Історія держави і права України: Підручник. – К.: Атіка, 2004. – 368с.
2. Іванов В. М. Історія держави і права України: Навч. посіб. —К.: МАУП, 2002. — Ч. I — 264 с.
3. Історія держави і права України / За ред. Гончаренка В. Г. — К., 1996.
4. Історія держави і права України. За ред. А. Й. Рогожина: У 2-х ч.— Харків, 1993-1996. Перевидання в К., 1996.
5. Історія держави і права України / За ред. Тація В. Я., Рогожина А. Й. — Київ, 2000.
6. Історія держави і права України. Навч. посіб. / А.С.Чайковський (кер.кол.авт.), В.І. Батрименко, О.Л. Копиленко та інші За ред. А.С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 384с..
7. Історія держави і права України. Академічний курс. У 2-х томах. Т. 1. Кол. авторів: В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький та ін. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – К.: Вид. Дім “Ін Юре”, 2000.– 648с.
8. Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство / І. Крип'якевич. - 2-е вид., із змінами і допов. - Л., 1999. - 220 с.
9. Кузьминець О., Калиновський В., Дягтяр П. Історія держави і права України. – К.: Україна, 2000. – 499с.
10. Кульчинський В. С., Тищик Б. Й. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2001. – 320с.
11. ЛащенкоР. Лекції по історії українського права. — К., 1998.
12. Музиченко П. П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: Товариство «Звання», КОО, 1999. – 662с.
13. Статути Великого князівства Литовського: у 3 томах. – Том 1. Статут Великого князівства Литовського 1529 року \ За ред. С.Ківалова, П.Музиченка, А.Панькова – Одеса: Юридична література, 2002 – 464 с.
14. Терлюк І. Історія держави і права України: доновітній час. - К., 2006.
15. Тишик Б., Вівчаренко Б. Суспільно-політичний лад і право України у складі Речі Посполитої та Литовської держави. — Л., 1996.