Судоустрій та правова система Великого князівства Литовського (II пол. XIV – I пол.. XVI ст.)

     У 30—40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському сталися значні соціально-політичні  зміни. Зміцнилося економічне та правове  становище шляхетства. Значну частину  шляхти не задовольняв Литовський статут 1529 р. Тому починаючи з 1544 р. шляхта на кожному сеймі наполегливо вимагала внести в її інтересах зміни до нього. Впродовж 20 років великий  князь та магнати відхиляли наполегливі  прохання шляхти. Але у роки Лівонської війни їм довелося піти на створення  спеціальної комісії для перегляду цього документа.

     З метою розроблення проекту II Литовського  статуту 1551 р. було створено комісію  з 10 осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро  православних), до складу якої увійшли  «радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктор прав чужоземних». Проект було затверджено на засіданні сейму 1554 р., а чинності статут набув із 1566 р. Він законодавчо оформив панування шляхти в суспільно-політичному житті Великого князівства Литовського.

     Другий  Литовський статут 1566 р. поділявся на 14 розділів і 367 артикулів. Розділ перший, другий, третій регулювали норми державного права, розділ четвертий було присвячено судоустрою, розділи з п'ятого по десятий — приватному праву, нарешті, розділи з одинадцятого по чотирнадцятий регулювали кримінальне та процесуальне право.

     Робота  над III Литовським статутом уможливила подальший розвиток правової системи  Великого князівства Литовського. Правова система за статутом 1588 р.— це синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез виявивсь успішним і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття статут був взірцем для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Чинність III Литовського статуту не поширювалася на Брацлавщину, Київщину, Волинь через приєднання цих територій 1569 р. до польської корони. Тут зберігав чинність II Литовський статут.

     Статут 1588 р. складався з 14 розділів, які налічували 488 артикулів. То був класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші суспільні відносини того історичного періоду.

     Правова неврегульованість окремих сфер суспільних відносин вимагала термінового  забезпечення наявних прогалин. Під  цим кутом слід розглядати видання  «уставів» та «ухвал», здійснених литовськими князями для впорядкування окремих фінансових та економічних питань. З-поміж цієї групи правових пам'яток найбільше значення мала «Устава на волоки», ухвалена Сигізмундом-Августом у квітні 1557 р. Вона мала своїм завданням проведення глибоких перетворень у сфері аграрних відносин. Устава складалась із 48 артикулів, не пов'язаних між собою внутрішнім змістом. У ній містилися положення земельної реформи Литовського князівства, серед яких найістотнішими були такі:

• ділянки селянської землі, раніше розкидані в різних місцях, тепер зосереджувалися в одному місці. Устава поділяла її на три поля по 11 моргів у кожному - загалом 33 морги, або одна волока;
• усе селянство поділялося на дві категорії. До першої належали «путні бояри» та селяни, що обробляли князівські землі. Вони отримували по дві волоки, з яких, окрім натуральних податків, інших повинностей не сплачували. Друга група також забезпечувалася земельним наділом, розмір якого був значно меншим — від трьох моргів для городників до однієї волоки для тяглих селян;
• селяни всіх категорій позбавлялися права на земельну власність. Власниками визнавалися церква, шляхта і великий князь литовський. Селянство мало право лише на користування землею. Воно переходило у спадок як до дружини, так і до дітей; [1, с. 67]
• для другої категорії селян різко зростав розмір повинностей. Городники (колишня придворна челядь, збідніле селянство) зобов'язані були відробляти панщину разом із своїми дружинами. Тяглі селяни, крім панщини, сплачували інші види повинностей як натуральних, так і відробіткових. Роботу вони розпочинали з раннього ранку і працювали до пізньої ночі. Ті, хто працював із тягловою худобою, мали 3 години відпочинку впродовж робочого дня, без худоби — 1,5 години. Селянин, що не з'явився на роботу без поважних причин, сплачував штрафу розмір якого збільшувався залежно від кількості прогулів. За перший день — один грош, за другий — барана, за третій — тілесні покарання. Покарання не звільняло від необхідності відпрацювати прогули;
• волочна реформа заборонила селянам перехід із одного місця на інше. Як і приватні, князівські селяни також ставали прикріпленими до землі. «Устава на волоки» фактично запроваджувала кріпацтво на українських землях Полісся й Волині, що входили до складу Великого князівства Литовського;
• у сільському господарстві впроваджувалася фільваркова (фермерська) система господарювання на князівських землях. Під фільварок виділялася найродючіша земля, на якій залежні селяни працювали по два дні на тиждень. Згідно з «Уставою» тут мали вирощуватися стада великої рогатої худоби, закладатися ставки та озера;
• волочна реформа змінила застарілі органи місцевого самоврядування — десятників, приставів, старців на представників великокнязівської адміністрації — війтів та лавників. Війт призначався у середньому на 100 селянських волок. Його головне завдання полягало в організації робіт на панщині та контролі за її виконанням. Лавники призначалися по 2—3 особи на кожне село. Вони оцінювали розміри збитків, завданих селянами при неявці на роботу, допомагали органам місцевої адміністрації з'ясувати причини економічних злочинів;
• реформа заторкнула не лише селянські землі, а й міські. Міщанам установлювалися чіткі розміри та види податків, за межі яких уряд не мав права виходити.

     Серед рецептованих (запозичених) іноземних  джерел у Литовсько-Руській державі  вирізнялося німецьке або магдебурзьке право.

     Таким чином, проаналізований комплекс джерел впродовж тривалого часу вироблявся правовою думкою місцевого населення, почасти базуючись на зразках, рецептованих із правових систем європейських держав.[1,с. 68] 

2. Право власності

     Об'єкти власності у Великому князівстві Литовському поділялися на нерухомі, до яких належала земля, будівлі, ліси, та рухомі — всі інші рухомі речі.

     Головна увага приділялася правовому  регулюванню земельної власності. Найбільші земельні володіння належали великому князю литовському. Крім великокнязівської, існувала магнатська, шляхетська, церковна та селянська власність. Залежно від способу набуття права власності маєтки поділялися на:

• родові, тобто отримані у спадщину батьком і передані синові;
• вислужені або одержані в тимчасове користування на певних умовах, наприклад «до живота» чи до «волі панської»;
• придбані внаслідок купівлі-продажу.

     Земельна  власність усіх видів була недоторканною. Однак існували певні винятки. Піддані, що втекли до «землі ворожої», розглядалися як державні злочинці, а їхні маєтки переходили до скарбниці князя. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Проте воно відновлювалося, якщо злочинця затримували і передавали до великокнязівського суду. Позбавлялися права на частку батьківського володіння доньки, які вийшли заміж за іноземця або не отримали батьківського благословення на шлюб.

     Право володіння підтверджувалося грамотою чи давністю часу. У разі відсутності  підтверджувальних документів на нерухоме майно воно відбиралося і передавалося до скарбу литовського князя.

     Литовський  статут в усіх трьох редакціях  покладав зобов'язання на кожного землевласника  відбувати військову повинність особисто і, залежно від розміру  земельної посілості, мав відправити до війська певну кількість озброєних  підданих. Шляхтич, який відмовлявся  виконати військову повинність без  поважних на те причин, позбавлявся  права володіння землею. Маєток переходив до земельного фонду великого князя литовського. [1,с. 72] 

3. Зобов’язальне право

     Договори у Великому князівстві Литовському укладалися здебільшого письмово у присутності свідків. Судовий чиновник фіксував факт відсутності примусу з боку однієї зі сторін та засвідчував дієздатність контрагента.

     Загалом зобов'язальні відносини не набули значного поширення. В умовах натурального ведення господарства найчастіше застосовувалися договори міни і дарування. З розвитком грошових відносин набув поширення договір купівлі-продажу рухомого майна. Нерухоме майно здебільшого здавалося в оренду або передавалось у заставу.

     Саме  застава в Литовсько-Руській державі  була провідною формою забезпечення виконання зобов'язань. Перехід права  володіння від боржника до кредитора забезпечував останньому повернення боргу, а право користування заставленим майном відкривало можливість отримання додаткових прибутків. Заставодержатель мав право розпоряджатися заставленим майном, але лише в рамках інституту перезастави третім особам. Перезастава могла здійснюватися тільки в обсягу боргу і на тих самих умовах, що й застава.

     У разі передання маєтків у заставне володіння з ними відходили й  рухомі речі, зокрема знаряддя праці, особи, що працювали чи проживали  на території маєтностей.

     Особливість заставного володіння Литовсько-Руської  держави полягала в тому, що передаватися в заставу могли не лише особисті майнові права, а й державні посади. Правові джерела зафіксували  непоодинокі факти передання  в заставу прав старости чи міського війта.

     Термін  передання нерухомості в заставне володіння визначався за згодою сторін. За Литовським статутом заставлене майно не підлягало давності й не переходило у власність заставодержателя, а залишалося заставою довічно, аж до викупу боржником або його спадкоємцями.

     Заставлену  нерухомість володілець міг передавати у спадщину як за законом, так і  за заповітом. Але якщо в договорі застави вказано про перехід  права власності на нерухомість  у разі не викупу, то кредитор од моменту закінчення терміну ставав її власником.

     Рухомими  речами дозволялося тільки володіти, але не користуватися. Наслідком не викупу речі в зазначений термін ставав її продаж із дозволу суду. Якщо виручені кошти перевищували борг заставника, то надлишок повертався останньому. Коли ж сума була меншою за борг, різниця стягувалася з решти майна заставника.

     Договір застави рухомого майна укладався на невизначений термін. У такому разі заставодержатель звертався до суду, який призначав строк викупу, про що повідомлявся заставник. Якщо впродовж цього часу заставник не викупав річ, право власності на неї переходило до заставодержателя.[1,с. 73] 

4. Спадкове  право

     Литовське право розрізняло спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.

     За  законом у Литовсько-Руській державі спадкоємцями вважалися діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі. Не мали права на спадок такі категорії осіб із спадкоємців за законом:

• донька, яка вийшла заміж без дозволу батьків чи опікунів;
• вдова шляхетського роду, яка без батьківської згоди вийшла заміж за простолюдина;
• незаконнонароджені діти (бенкарти);
• діти державних злочинців.

     Законодавець  розрізняв батьківське і материнське  майно. Батьківське передавалось у  спадок лише синам, а дочкам надавалося придане з четвертої частини  всього майна. Своєю чергою, материнське майно розподілялося порівну між усіма дітьми.

     Литовські статути передбачали можливість розпоряджатися майном за заповітом. Родову земельну власність у XVI ст. продавати заборонялося. Можна було продати лише 1/3 родового маєтку, а решту заставити. Ні за яких обставин батько не міг позбавити родової спадщини своїх дітей. За заповітом спадкодавець мав право розпоряджатися лише купленою або вислуженою у князя земельною власністю, рухомим майном.

     Держава ретельно охороняла майнові права  спадкоємців, створюючи законодавчі  перешкоди для несумлінних спадкодавців. Відтак процедура складання заповіту була достатньо складною. Вона розпочиналася  з дозволу шляхетської чи копної ради на внесення до заповіту саме того переліку майна, яким мав право вільно розпоряджатися власник. Заповіт складався в усній чи письмовій формі у присутності одного члена панів-ради та не менше двох шляхтичів.

     Існувала  спрощена форма заповіту для тих  осіб, що перебували на війні, в дорозі або за кордоном. Нею передбачалося  складення присяги щонайменше двома  шляхтичами перед князем, судом, а  під час воєнних дій — гетьманом  чи повітовим хорунжим, які могли  засвідчити дійсність вчинення такого заповіту.