Судоустрій та правова система Великого князівства Литовського (II пол. XIV – I пол.. XVI ст.)

     Свідками  на підкоморському суді могли бути лише християни різноманітних станів. На суді заслуховувалися не менше 9 свідків, які попереджалися підкоморієм  про відповідальність перед Богом  за неправдиві свідчення.

     Апеляційною інстанцією для всіх трьох повітових  судів був Великий князь Литовський.

     Діяльну роль у всіх трьох повітових судах відіграв возний — посадова особа, котра збирала необхідні для суду докази, виїжджала для огляду місця злочину, фіксації факту смерті, нанесення тілесних пошкоджень, виступала у суді з цього приводу офіційним свідком.

     Після Люблінської унії 1569 року у Речі Посполитій була проведена нова реформа  судової системи, що мала на меті зменшення  кількості апеляційних справ, які  розглядалися єдиною апеляційною інстанцією — Великим князем Литовським. Оскільки з 1501 року Великий князь одночасно став і королем польським, кількість таких справ значно зросла. Відтак з 1578 року запроваджується Луцький трибунал — вища судова установа для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств. Саме ці, правобережні українські землі, внаслідок унії 1569 року, були відторгнуті від Литви і перейшли до Польщі. Запровадження окремого трибуналу свідчить про те, що ці землі зберігали певну автономію, у тому числі і в судочинстві. Луцький трибунал проіснував впродовж 10 років, до 1589 року.[7]

     Таким чином, судоустрій Великого князівства Литовського характеризувався співіснуванням державного та недержавного (сімейного, вотчинного, громадського, церковного) судів. До системи державних судів входили великокняжий (надвірний, комісарський), замковий (гродський), земський, підкоморський суди, кожен з яких мав свою компетенцію. Існували також доменіальні суди феодалів над підданими, церковні (духовні та доменіальні), магістратські, ратушні та цехові суди в містах. Кожна основна група населення (шляхта, духівництво, міщани, селяни) судилася у своїх станових органах.

     Окреме  значення мало введення виборних і відокремлених від адміністрації шляхетських земських судів. Причому у Великому князівстві Литовському це сталося майже на століття раніше, ніж в інших європейських країнах.

     Особливе  місце у судовій системі Великого князівства Литовського відводилося копному суду, повноваження якого поширювалися на мешканців так званого копного округу з поступовим виведенням шляхти з-під його юрисдикції.

     Результатом судової реформи було створення у 1581 Головного литовського трибуналу — основної апеляційної інстанції. [3] 

     

2. Судовий процес

 

     Біля 1/4 статей в кожному з трьох  Статутів присвячено процесуальному праву  і питанням судочинства, яке було єдиним як в цивільних, так і в кримінальних справах. Процес носив позовний (звинувачувальний) характер. Позивач сам збирав і доставляв в суд докази, підтримував звинувачення в судовому засіданні. Розгляд справи розпочинався з подачі заяви потерпілим чи його близькими родичами. Сторони мали широкі процесуальні права. Допускалось їхнє представництво. В будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитись від позову або звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця.[12, 128-129]

     Правда, реальний обсяг прав учасників процесу  залежав від їх станового та майнового  положення. Найбільш широкою процесуальною  правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою — напіввільні  люди. Зовсім не володіли процесуальною  правоздатністю невільні люди: холопи, челядь, полонені.

     У Статуті 1529 року була вперше проведена  норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право.

     Загальна  територіальна підсудність справ  визначалась у відповідності  із звичаєвим правом: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинився злочин, — у кримінальних.

     Суд, який отримував скаргу, посилав повістку звинувачуваному з зазначенням часу явки в суд. За І Статутом, якщо викликаний в суд не з'являвся, судове рішення могло статись без його участі. За II Статутом заочне рішення могло бути винесене тільки після трикратної неявки звинувачуваного. За неявку без поважних причин сплачувався штраф («вина за нестаннє»).

     Вже в II Статуті проявляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Наприклад, у деяких випадках Статут рекомендує владі не чекати скарги потерпілого, а самій розпочинати слідство та притягати до відповідальності.

     За II Статутом свідками могли бути тільки християни. Свідки опитувались під  присягою. Судочинство велось староруською, а пізніше — польською мовою.

     Не  було чіткого розмежування кримінального  процесу і цивільного. Позивач  мав назву « сторона поводова», або «істець», відповідач – «сторона отпорна», або «позваний». Суб’єктами злочину виступали особи, що досягли 16-літнього віку. Обидві сторони у  справі мали право залучати адвокатів, що називались «уповноваженими». У  цій ролі мали виступати особи  будь-якого стану чи суспільної верстви, крім священиків, суддів, інших судових  чиновників.

     Попередні слідчі дії проводилися возним. У  присутності свідків він здійснював огляд місця злочину, констатував  смерть, встановлював степінь завданих тілесних пошкоджень, оцінював розмір завданих збитків. Висновки возного  заносилися до спеціальних книг, записи яких служили доказами на суді і  могли бути підставою для затримання підозрюваного. Відомості про нього  вносили до іншої книги, що в народі отримала назву «чорної».[1,с. 62]

     Потерпілий  міг помиритися із злочинцем на будь-якій стадії процесу. Родичі чи сторонні особи  мали право викупити злочинця від  покарання, навіть у тому разі, якщо він був засуджений до страти.

     У разі здійснення злочину дітьми їхні батьки зобов’язані були доставити  обвинувачуваних до суду. В противному разі самі батьки притягувалися до відповідальності, але без застосування заходів, пов’язаних із позбавленням волі. Смерть обвинуваченого не припиняла кримінального переслідування. Відповідальність перекладалася на дорослих дітей або родичів. Щоправда, вони підлягали лише штрафним санкціям.

     Метою покарання в першу чергу визнавалося відшкодування збитків потерпілому. Держава отримувала компенсацію за судові витрати, утримання злочинця лише в тому разі, коли повною мірою був задоволений позов потерпілого чи його родичів. Якщо коштів, виручених із продажу майна злочинця, вистачало на задоволення матеріальної частини позову потерпілого і не більше, то державні інстанції свою частку не отримували взагалі.

     Судовий вирок називався «декретом». Його ухвалював суддя одноосібно чи від  імені колегії не пізніше ніж  через три дні після останнього судового засідання. Вирок міг бути умовним, коли сторона заявляла про  намір подати апеляційну заяву, і  остаточним, коли таких намірів «сутяжники»  не мали. Звернення до господарського суду чи суду панів-ради як апеляційних не передбачали ніяких грошових витрат з боку позивача та відповідача. [1, с.63] 

3. Види доказів

 

Доказами  в Литовсько-Руській державі визнавалися:

• особисте зізнання;
• письмові документи;
• огляд місця злочину та «лицо». Як було визначено вище, висновок возного служив важливим доказом у справі. «Лицо» (речовий доказ), знайдене у невинуватої особи, давав їй можливість відвести від себе підозру прийняттям очищувальної присяги;
• свідки. Поділялися на офіційних (возний) і приватних. Як і в попередню епоху, приватні свідки ділилися на видоків і послухів. Свідками могли бути лише християни, а з представників етнічних меншин — тільки татари, що перебували на службі у князя. Свідчити не могли слуги у справі їхнього пана, раніше засуджені, співучасники злочину, божевільні тощо. Покази шляхтича мали більшу доказову силу, ніж свідчення «посполитого», тобто простолюдина;
• присяга. За рішенням суду присягу складала одна сторона під час засідання суду, у присутності священика. Присяга застосовувалася тоді, коли не було доказів або вони були недостатніми для вирішення справи. Безпідставно обвинуваченим дозволялося присягою очистися від підозри;
• жереб уже не був самостійним доказом. Суд застосував його в разі сумнівів та вагань у справах, де не було свідків, або ж обидві сторони виявили бажання присягнути. Кидався жереб, вигравав справу той, кому випало присягати;
• зізнання під час тортур. Застосовувалися тільки за підозру у вчиненні крадіжки в тому разі, якщо підозрюваний був раніше засуджений. Тортури тривали впродовж години. Коли підозрюваний зізнавався, мав бути скараний на горло, коли ж ні — позовник мав заплатити нав'язку за заподіяння страждань. [1, с. 63]

     Таким чином, серед судових доказів на першому місці стояло власне зізнання. Для того, щоб його добути, застосовували тортури. Якщо підданий тортурам не признавався, звинувачувач сплачував штраф («навязку на мукі»), а якщо помирав під тортурами — то головщину (штраф родичам).

     Важливе місце займали речові докази. [12,с. 129]

     Суди  також спирались на свідчення  «добрих людей», письмові докази і присягу. «Добрі люди» були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам в Руській правді, або свідками фактів, подібно до видоків. Ця характеристика мала велике значення. Негативна характеристика вела до винесення смертного вироку.

 

2. Цивільне  право.
1. Джерела права

 

     До  найважливіших литовсько-руських  пам’яток можна віднести звичаєве право, «Руську правду», а також привілеї (приватні закони) литовських князів. Останні поділялися на дві категорії — загально земські та обласні.

     Зміст загально земських привілеїв полягав у наданні Великим князям Литовським певних пільг окремим фізичним особам, суспільним станам, містам, церквам, монастирям. Серед станів виділялася насамперед шляхта та духовенство. Найвідомішими серед цієї групи джерел є:

• Шляхетський привілей Ягайла 1387року — забороняв католикам одружуватися на православних, доки останні не перейдуть у лоно римської церкви;
• Городельським привілеєм 1413 року ще більше звужувалися права православних, їм заборонялося займати вищі посади в державі, брати участь у засіданнях пани-ради, шляхетських з’їздах чи сеймиках;
• Гродненський 1432 року та Трокський привілей 1434року, змістом яких стало повернення політичних та майнових прав українській та білоруській аристократії в разі прийняття ними католицизму. Православним князям та боярам було обіцяно не застосовувати до них покарань інакше, ніж на підставі судового вироку;
• Віленський привілей 1457року урівнював литовську, в тому числі й українську шляхту, у правах із польською. З цього часу їм дозволялося здійснювати судочинство над сільським населенням; вони звільнялися від податків і повинностей; отримували право вільного виїзду за кордон. Разом з тим шляхті і духовенству заборонялося поселяти у своїх володіннях непохожих селян та невільників. Привілеєм, фактично, був започаткований процес закріпачення селянства;
• Віденський привілей 1492р. закріпив пріоритетне становище панів-ради в політичній системі Великого князівства Литовського. Цим законом князь самостійно обмежив свої права як центрального інституту державної влади. За привілеєм пани-рада наділялася законодавчими функціями. Жодне ухвалене разом із князем рішення не могло бути скасовано князем без погодження з панами-радними.

     Впродовж XVI ст. литовські князі продовжували практику видання привілеїв, які  здебільшого мали характер підтверджувальних  грамот, наданих раніше прав і вольностей.[1,с.64-65]

     З кінця XIV ст. Великим князем стали  надаватися привілеї окремим землям, воєводствам, іншим адміністративно-територіальним одиницям. В літературі вони отримали назву «уставні грамоти» або обласні привілеї.

     У другій половині XV ст. з’явилися збірники законів, які інколи називають кодексами. Першою спробою кодифікації литовсько-руського права став Судебник Казимира IV Ягеллончика, затверджений 1468 року у Вільно.

     В основу Судебника, що складався із 25 артикулів, було покладено місцеве  звичаєве право та судову практику з кримінальних справ. У ньому  знайшли відображення ряд норм, очевидно, запозичених з «Руської Правди».

     Своєрідним  джерелом права є Литовська метрика — документи і матеріали князівської канцелярії, перші згадки про яку відносять до другої половини XIV ст. В ній міститься низка законодавчих актів, судових вироків, декретів, що вносилися сюди за рішенням князя та панів радних.

     Широка  дипломатична діяльність князівства знаходила  відображення в міжнародних договорах  князів з німецьким орденом (1367 року), Польщею, південно-руськими князівствами.

     Найважливішою пам'яткою права Литовсько-Руської  держави були статути. Упродовж 60 років  литовський уряд тричі здійснював кодифікацію права, результатом якої стали три Литовські статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий»). їхня структурна та змістова подібність дала підстави деяким дослідникам говорити про статути як про три послідовні редакції однієї й тієї ж пам'ятки. Проте більшість учених схиляється до думки, що то були різні пам'ятки права.[8]

     Ініціатива  видання І Литовського статуту належала шляхті, представники якої на сеймі 1514 р. подали великому князеві литовському прохання «дарувати» писані закони, в яких знайшли би відображення їхні права і привілеї.

     І Литовський статут (згодом він дістане  назву «Старий»), ухвалений на сеймі 29 вересні 1529 р., складався з 13 розділів і 264 артикулів. У перших трьох розділах було зібрано, в основному, норми державного права та принципові положення інших галузей права, в четвертому та п'ятому — шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому — процесуальне, в сьомому — кримінальне, у восьмому — земельне, в дев'ятому — лісове та мисливське, в десятому — цивільне, в одинадцятому, дванадцятому і тринадцятому — кримінальне та процесуальне право.