Соцiально-полiтичний розвиток свiту наприкiнцi XIX - початку ХХ ст.

юг только против гитлеровцев, но и против советских войск. В августе 1944 г., не дожидаясь подхода советских войск, Армия Крайова подняла восстание в Варшаве, безжалостно подавленное немцами практически на виду у Советской Армии. Существует точка зрения, что совет­ские вооруженные силы были не в состоянии помочь восставшим, так как, войдя на территорию Польши, они имели большие потери в технике и живой силе и факти­чески исчерпали наступательные возможности. Однако решающим в отношении Москвы к восставшей Варшаве было то обстоятельство, что борьбу вели боевые частит, подчиненные лондонскому эмигрантскому правительству. Другими словами, идеологические соображения и уста­новки снова взяли верх в кремлевском руководстве.

Между СССР, с одной стороны, Англией и Францией — с другой, возникли острые разногласия относительно того, какое правительство должно руково­дить Польшей, хотя будущее страны должен был опреде­лить сам польский народ.

Важным франтом антифашистской борьбы оставалась Югославию. Руководимая коммунистами Народно-осво­бодительная армия Югославии (НОАЮ) к началу 1943 г. освободила две пятых территории страны, В январе 1943 г. войска немецко-итальянских оккупантов при поддержке хорватских усташей начали тщательно

— встановлення радянської моделі тоталітарного суспільства в країнах Східної Європи;

— боротьба за сфери впливу і "заповнення .вакуумів" між СРСР та США. Як наслідок — створення військово-політичних блоків, розкол світу на два антагоністичних табори: "соціалістичний", що утворився навколо СРСР, і "капіталістичний" на чолі зі США.

9.   Вкажіть на причини утворення протиборствуючих воєно-політичних блоків, іх цілі. Назвіть їх.

На завершальному етапі війни Червона армія, відкинувши німецькі та союзні їм війська з території СРСР, захопила країни Цен­тральної та Східної Європи, в яких було встановлено тоталітарні ко­муністичні режими. Реальний суверенітет цих країн було зведено на­нівець, їхня зовнішня політика, як і внутрішнє життя, повністю кон­тролювалися Радянським Союзом. Експансія СРСР не обмежилася Цент і Сх Європою. Участь Радянського Союзу у війні проти Японії дала йому змогу поширити свій вплив на ряд держав і територій на Сх. СРСР, зокрема, подав значну військову допомогу китайським комуністам, які в ході громадянської війни проти уряду, очолюваного партією Гоміньдан, здобули перемогу і встановили в Китаї комуністичне правління. Китайська Народна Республіка стала союзницею Радянського Союзу. Китайські комуністи, хоча й прийшли до влади за допомогою СРСР, проте на відміну від більшості інших «соціалістичних» країн спиралися переважно на власні сили, проводили до певної міри самостійну від Москви політику.

Таким чином, після Другої світової війни в орбіту комуністичного панування на чолі з Радянським Союзом увійшли кільканадцять дер­жав, територія яких становила 12 млн км2, а населення - понад 700 млн. Виник комуністичний табір (26 % території й 35 % населення сві­ту), що в офіційній пропаганді став іменуватися «світовою соціаліс­тичною системою», який протиставив себе західному світу.

За таких обставин Сполучені Штати Америки взяли на себе роль лідера вільного світу, що остерігався поглинення Радянським Союзом. В особливо небезпечному становищі перебувала Зх Європа. У воєнно-стратегічному відношенні вона була найуразливішим регіоном як для радянського наступу, так і для військових дій США. Окрім цього, у деяких країнах, зокрема в Італії і Франції, уже помітним був кому­ністичний вплив, тому СРСР міг розраховувати на суттєву допомогу з їхнього боку.

Громадськість західноєвропейських країн (а переважна їх частина, за винятком Іспанії і Португалії, були демократичними, правовими державами), схилялася до думки, що відстояти незалежність і віль­ний розвиток можна тільки у союзі зі Сполученими Штатами. За ін­ших обставин реальною ставала загроза потрапити під диктат Радянсь­кого Союзу. США вирішили відразу ж надати всебічну підтримку Зх Європі. Відповідно до програми відбудови і розвитку Європи («план Маршалла») 17 європейських країн впродовж 1948-1952рр. одержали американську економічну допомогу. У 1949р. США, Кана­да і 10 західноєвропейських держав (зокрема Велика Британія, Франція, Італія) уклали Північноатлантичний договір про спільну обо­рону (НАТО), який мав стати бар'єром для радянської експансії у За­хідну Європу. Подібні багатосторонні й двосторонні угоди про співро­бітництво і спільну оборону Сполучені Штати уклали з багатьма кра­їнами з різних континентів. СРСР у 1955р. відповів створенням Ор­ганізації Варшавського Договору (СРСР, Болгарія, Угорщина, Східна Німеччина, Румунія, Чехословаччина, Польща, Албанія (остання зго­дом залишила його).

Отже, утворилися два воєнно-політичних блоки держав, очолювані, відповідно, Сполученими Штатами Америки і Радянським Союзом. Комуністичний блок за суспільно-політичним характером був більш однорідним порівняно з очолюваним Сполученими Штатами об'єднан­ням, який часто називали «західним» (хоча до нього належали держа­ви і Заходу, і Сходу). Поряд із традиційно демократичними, переваж­но західноєвропейськими, державами союзниками США також було чимало країн (в Азії, Латинській Америці) з відверто авторитарними й навіть тоталітарними режимами. Їхні керманичі шукали захисту в Сполучених Штатів у боротьбі з внутрішніми ліворадикальними си­лами і гарантій від можливого поглинення їх радянським блоком.

10. Розпад світової колоніальної системи і утворення незалежних країн. Проблеми вибору шляхів незалежного розвитку.

Важливим чинником світового розвитку перших повоєнних десятиліть став розпад колоніальної системи. Його зумовили дві обста­вини: по-перше, в добу НТР колоніальна система як така втратила сенс, перестала бути рентабельною для метрополій; по-друге, розгортався на­ціонально-визвольний рух. У перші повоєнні роки він набув найбіль­шого піднесення в Азії, зокрема в південно-східній її частині, на Се­редньому Сході. Позбулися колоніалізму народи Індонезії, Індії. Акти­візувався він і на Близькому Сході. На початку 60-х років звільнився Африканський континент. З політичної карти світу зникли британсь­ка, французька, бельгійська, а в 70-х роках - португальська колоніаль­ні імперії. В Азії й Африці виникли понад 80 нових суверенних держав. їх стали називати «країнами, що розвиваються», або «країнами третьо­го світу». Нові держави залишались економічно слабкими, залежними від допомоги й підтримки розвинутих країн. Щодо зовнішньополітич­ної орієнтації, то більшість з них зайняли позаблокову позицію.

11. "Рух неприєднання", його суть і значення.

Становлення Руху неприєднання пов'язане з виходом: на міжнародну арену молодих країн Азії, Африки, Латинської Америки. Цей рух організаційно сформувався 1961 р. у Белграді, де відбулася перша конференція країн, що не приєдналися до военно-політичних блоків. У ній взяли участь делегації 25 країн. Кількість учасників від конференції до конференції зростала і на початку 90-х років вже становила понад 120.

Лідерів національно-визвольної боротьби змінили діячі постколоніальної доби. Однак це не вплинуло на загальну доктрину неприєднання. Проблема членства в Русі неприєднання була предметом постійних суперечок. Перша конференція визначила, що до нього належать ті країни, які виявляють самостійність у політиці, підтримують національно-визвольну боротьбу, не беруть участі у будь-яких колективних воєнних союзах, не надають іноземним країнам військових баз на своїй території. Більшість афро-азійських країн дотримувалися думки, що до організації повинні вступати тільки колишні колонії. Югославія ж і деякі латино-американські країни наполягали на участі в Русі навіть держав комуністичного табору за умови, якщо ті не є членами Варшавського договору. Ця пропозиція перемогла, і членами Руху стали Куба і Демократична Республіка В'єтнам

Життєздатність Руху неприєднання значною мірою визначалася тим, що його програма не обмежувалася деколонізацією та позаблоковістю. За змістом вона була масштабнішою і віддзеркалювала прагнення молодих держав до проведення рівноправної міжнародної економічної політики, запровадження принципів мирного співіснування. Рух, зокрема, виступав як активний поборник ліквідації ядерної загрози. Ця організація відіграла позитивну роль при розв'язанні багатьох конфліктів. Учасники Руху неприєднання виступали проти війни в Індокитаї, на Близькому Сході, проти втручання воєнно-політичних блоків в африканські справи.

12. Розкрийте причини розколу Німеччини на дві німецькі держави.

У Берліні 8 травня 1945 р. було підписано акт про повну капітуляцію Німеччини. Союзні держави поділили країну на чотири зони окупації: радянську, американську, британську й французьку, а Берлін, що опи­нився у радянській зоні окупації, — на чотири сектори.

У липні-серпні 1945 р. у Потсдамі відбула­ся конференція глав урядів СРСР, США та Великої Британії (Франція згодом приєдналася до рішень конференції). У документах, підпи­саних учасниками конференції, зазначалося, що цілями узгодженої політики окупуючих держав є демілітаризація й демократизація Ні­меччини, ліквідація нацизму і перебу­дова політичного життя країни на демократичних засадах.

Спочатку союзні держави проводили у своїх зонах окупації Німеч­чини більш-менш узгоджену політику. Було розпущено та заборонено нацистські організації, притягнуто до судової відповідальності воєн­них злочинців й активних нацистів. Вживалися заходи з метою від­новлення виробництва. З антифашистських активістів створювались органи місцевого самоврядування, які працювали під контролем оку­паційної влади. З метою ліквідації великого землеволодіння (понад 100 га) було проведено земельні реформи. Вилучені ділянки розподі­ляли між малоземельними селянами і сільськогосподарськими робіт­никами. Було розукрупнено найбільші монополістичні об'єднання в економіці, демократизовано систему народної освіти, вищої школи, культури. Однак відразу почали виявлятися чимраз більші відмінності в під­ході до відродження країни. Американські, британські та французькі окупаційні власті у своїх зонах проводили політику, спрямовану на побудову демократичного громадянського суспільства, заснованого на свободі особи, її невід'ємних правах, приватній власності.

Західні держави прагнули до розширення господарських та інших контактів між своїми окупаційними зонами. У грудні 1946 р. США і Велика Британія підписали угоду про економічне об'єднання своїх зон, яке назвали Бізонією. Після приєднання до неї у 1948 р. французької зони окупації Бізонія перетворилась у Тризонію. Швидкій відбудові зруйнованої економіки Зх Німеччини значною мірою сприяло її приєднання до «плану Маршалла», за яким вона одержала близько 4 млрд доларів американської допомоги та кредитів. На відміну від політики своїх недавніх союзників, СРСР в окупацій ній зоні готував грунт для насадження тоталітарного режиму. Вже влітку 1945 р. радянська влада відновила Комуністичну партію Ні­меччини (КПН) на чолі з Вільгельмом Піком. Саме на неї опиралася Радянська військова адміністрація в Німеччині (РВАН). Комуністам надавали керівні посади в органах самоврядування, в управлінні про­мисловими підприємствами, справами освіти й культури.

Було одержавлено дві третини промисло­вого виробництва. Вибори до місцевих органів самоврядування 1946 р. проводились так, що практично всі голоси одержав Блок антифашист­сько-демократичних партій і половину з них - СЄПН.

У 1946—1948 рр. загострилися незгоди й суперництво між СРСР і західними державами з усіх проблем світового розвитку, зокрема і з німецького питання. Сторони взаємно звинувачували одна одну у від­ході від потсдамських рішень і у проведенні курсу, спрямованого на роз'єднання Німеччини. Зрештою, фактичний розкол країни став за­кономірним наслідком протистояння в Європі та світі двох могутніх блоків держав, очолюваних США і СРСР.

У червні 1948 р. в Тризонії та західних секторах Берліна було про­ведено грошову реформу, яка зупинила інфляцію й створила стійку валюту. Радянська влада під тим приводом, що сепаратна грошова реформа підриває економіку східної зони, заборонила вільне спо­лучення із західними зонами, а також наземне сполучення між За­хідною Німеччиною і Західним Берліном. Останній опинився в блокаді, а його населення — без

продовження життя на земній кулі на випадок термоядерного конфлікту. Вони вказували і на неприпустимість радіоактивного забруднення планети внаслідок випробувань ядерної зброї. Мільйони людей страждали не виліковними хворобами через радіаційне забруднення. Тому 1963р СРСР, США та Велика Британія підписали у Москві Договір про за борону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. До нього приєдналися понад сто держав світу.

У 1963р. Генеральна Асамблея 00Н скріпила своїм рішенням радянсько-американську домовленість не розміщувати у космічному просторі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або іншими видами зброї масового знищення. У жовтні 1964 р. Пекін уперше здійснив випробу вання власної атомної бомби і разом з Францією залишався поза колом держав, які підписали Московський договір.

1.1.Вступ людства в епоху науково-технічної революції. Зміст і характерні особливості 1-го етапу НТР.

У середині 20ст відбувся перехід від еволюційної до революційної форми розвитку в науково-технічному прогресі: починається НТР. Її суть полягає в докорінних якісних змінах сучасних продуктивних сил на основі перетворення науки на безпосередню виробничу і соціальну силу. НТР розпочалась невдовзі після 2 Світової війни. Термін НТР ввели англ вчений Бернал, академіки Вавілов, Курчатов, Берг…

Початок НТР (з середини 50-х і до 70-80-х рр) назвали етапом автоматизації.

Нові уявлення про молекулярну й атомну структури речовини, виробництво синтетичних матеріалів, виробництво ядерної енергії, використання плазмохімічних процесів, лазерів розвивали творчі можливості людини, посилювали соціальну суть науки, значення її гуманітарних галузей. Взаємодія науки і політики все більше набувала категоричного характеру. Не лише наука здатна обґрунтовувати теорію і практику політичного життя, але й політика може затримати розвиток науки або спрямувати його в інше річище.