Мова нашого народу

відповідного  літературного,  навпаки  –  вона  сама  тому  звертається   до

народнорозмовного, що свідомо відштовхується від літературного.  Те  саме  з

діалектизмом. Якщо в якійсь сім’ї  користуються словами утюг чи  залізко,  то

це не означає, що ці  люди  не  знають  нормативного  слова  праска:  просто

нелітературними словами в цій  місцевості послуговуються частіше. Те  саме  з

діалектизмами:  вони   використовуються   напівсвідомо,   завдяки   існуючій

традиції.

    Інша річ – мова  письменника. Уже йшлося про  те, що тут діалектизми,  як

і інші нормативні слова, відіграють роль будівельного матеріалу в  образному

мовленні. І письменник не повинен  про це забувати, щоб текст його  твору  не

ставав для читача “сліпим”.

    Коли якийсь діалект  довго відірваний від масиву  рідної мови,  він  може

перетворюватись в літературну  мікромову. Такою, скажімо,  є  русинська  –  з

походження  українська  –  мова  в  Югославії.  Працюють  над   примноженням

багатств писемної мови  польські  лемки.  В  основі  швейцарського  варіанту

німецької мови лежать місцеві діалекти. Вони, проте, постійно взаємодіють  з

літературною німецькою мовою, що створює  сприятливі  умови  для  підвищення

соціального  статусу  діалектів.  Якщо  швейцарець  заговорить  літературною

німецькою мовою із  своїми  земляками,  то  він  зустріне  іронічне,  навіть

негативне ставлення  до  себе.  Швейцарсько-німецький  діалект  виступає  як

засіб національного відособлення та ідентифікації германо-швейцарців.

    А як же із впливом  дво- і багатомовності на  формування  свідомості?  У

минулому столітті вважалося, що це явище  стоїть  на  перешкоді  нормальному

розвиткові людської особистості. Сучасні психолінгвісти вважають, що дво-  й

багатомовність не  веде  до  зміни  психіки  і  не  є  наслідком  зміни  її,

організація пам’яті у двомовної  людини така ж сама, як і в  одномовної,  хоч

двомовна  має  переваги  над  одномовною  –  у  неї  докладніше   членування

навколишньої дійсності. І це природно. Коли  людина  починає  вивчати  другу

мову, світ понять у неї вже в  основному сформувався  рідною  мовою,  а  тому

засвоєння  другої  (третьої,  четвертої  і  т.д.)  мови  іде  паралельно   з

розбудовою понятійної системи, закладеної на базі  рідної  мови.  Отже,  чим

більше мов знає людина, тим глибше  знає  вона  навколишній  світ,  або,  як

образно висловлювався Гете, людина стільки разів народжується,  скільки  мов

вона знає.

    Досі йшлося про мову  як знаряддя культури і   як  певний  вид  культури,

вироблений суспільством. Але вона є також  і  матеріалом  для  певного  виду

духовної культури – словесно-художньої  творчості. Між обома  функціями  мови

– пізнавально-комунікативною і художньо-творчою  –  існує  певний  причиновий

зв’язок.  Письменник  перетворює  мову  як  засіб  спілкування  в   матеріал

художніх  творів,  в  одну  із  знакових  систем,  що   використовуються   в

мистецтві. Точніше кажучи, він  переводить мову із засобу інформації  в  ранг

знаряддя впливу на  людські  емоції,  хоч  перехідна  межа  між  цими  двома

функціями мови не завжди виразна.  Чим  всебічніше  використовує  письменник

загальнонародну мову, тим  більший  вплив  справляє  його  творчість  на  її

розвиток. Спроби використати як матеріал мову, створювану (саме  створювану,

а не нормалізовану!) самим письменником, не увінчалися успіхом  ні  в  плані

збагачення художньої культури, ні в плані  розвитку  загальнонародної  мови.

Отже, один із видів виробленої людством духовної культури –  загальнонародна

мова у всіх її національних  різновидах  –  перетворюється  в  матеріал  для

індивідуальної  творчості  в  галузі  іншого  виду  культури   –   художньої

літератури. Немає і не може бути письменника, який би не  залежав  у  виборі

матеріалу від загальнонародної мови. У цьому полягає  відмінність  словесно-

художнього мистецтва від багатьох інших видів  художньої  культури,  зокрема

архітектури, скульптури, живопису, що використовують  як  матеріал  продукти

матеріальної  культури.  Сполучною  ланкою  між  художньою   літературою   і

живописом є музика, яка, подібно  до мови, має своїм  будівельним  матеріалом

звук, що, як і  в  мові,  може  бути  записаний.  Відмінність  між  мовою  і

музикою, однак, велика: у мові певні  звукові комплекси  служать  позначенням

предметів і явищ об’єктивної дійсності  –  конкретних  і  узагальнених  –  і

тільки через цю співвіднесеність вернені  до  почуттів,  тоді  як  у  музиці

звукові комплекси творяться для  апеляції тільки до почуттів.

    Отже,  мова  –  матеріал  мистецтва,  але  матеріал  дуже   своєрідний,

пов’язаний з мислительною діяльністю, що відбувається на  базі  рідної  (або

другої рідної) мови. Тому особливістю  мови  як  матеріалу  мистецтва  є  її

національна  неповторність.  Статуя,  створена  українським  скульптором  із

італійського мармуру, є твором українського мистецтва. Повноцінний  художній

твір,  написаний  українським  автором  російською  мовою,   –   це   внесок

насамперед в російську культуру. Наприклад, повісті  Т.Г.Шевченка,  написані

російською мовою, хоча і збагачують духовну  культуру  українського  народу,

все ж насамперед належить російській культурі. М.В.Гоголь і  В.Т.Наріжний  –

російські письменники, хоч за національністю  українці.  Поезії  Є.Гребінки,

писані  українською  мовою,  явище  української  культури,  його   проза   –

російської і т.ін. Національна  належність  письменника  виступає  на  перший

план у тому  випадку,  коли  твір  написаний  полінаціональною  мовою.  Так,

твори, матеріалом яких  є  англійська  мова,  можуть  належати  англійській,

американській, канадській, австралійській  та  іншій  англомовній  культурі.

Отже, мова – це найбільш специфічний  матеріал культури, який  досить  часто,

хоч і не завжди, визначає її національну  належність.  Віднесення  словесно-

художнього  твору  до  тієї  чи  іншої  національної  культури   врешті-решт

замовлення введенням його  в  систему  цінностей  даної  культури.  У  цьому

зв’язку варто пригадати  слова  В.Г.Бєлінського  про  національний  характер

художнього твору: "Коли ми почуємо  про новонароджену людину, то не  питаємо,

чи є в неї очі й руки, скільки має ніг і чи не має  рогів і хвоста;  якщо  це

людина, то вже само собою зрозуміло, що в неї є очі й руки, ніг  усього  дві,

а не чотири, а рогів і хвоста немає. Так і в мистецтві: якщо твір  художній,

то, само собою, він і національний".

    А як  бути  з   перекладом?  Відповідь  буде  категоричною:  повноцінний

переклад художнього твору стає фактом національної культури.  По-перше,  він

засвідчує  ступінь  готовності  певної   національної   мови   сприйняти   й

відтворити  факт  іномовної   культури;   по-друге,   в   переклад   нерідко

вкладається  творча  індивідуальність  перекладача,  а  тому  така  праця  є

продовженням оригінальної творчості. Письменник Г.Горишин  згадує,  що  коли

Ю.Казаков перекладав  роман-трилогію  казахського  письменника  А.Нурпеїсова

"Кров і піт", то вносив  у текст багато свого, казаковського,  нікому  іншому

неприступного словесного тонкого  вишивання, мистецького проникнення  в  кожен

образ, в кожну сцену і душу. Це  не  власна  вигадка  інтерпретатора,  проти

якої палко виступають теоретики  перекладу, а той необхідний творчий  процес,

коли образи однієї мови проходять  крізь  поетичну  свідомість  носія  іншої

мови і в такий спосіб стають фактом рідної літератури.  "Витязя  в  тигровій

шкурі"  дав  українцям  М.Бажан,  "Євгенія  Онєгіна"  і  "Пана  Тадеуша"   –

М.Рильський, болгарську поезію  великою  мірою  відкрили  нам  Д.Павличко  і

Д.Білоус. Згадаймо, як підшукував українські  слова-відповідники  до  смислу

Пушкінових казок М.Рильський. "Пошёл  поп  по  базару  посмотреть  кой-какого

товару", каже О.Пушкін. І ми бачимо цього жадібного  попа,  якому  страшенно

хочеться  купити  побільше,  а  заплатити  якнайменше.  І  український  поет

підшукує для цієї ситуації такі слова: "Пішов піп по  ринку,  чи  не  купить

яку дешевинку".

    Варто згадати, що  окремі оригінальні літератори  починають з перекладів,

хай навіть неточних, а травестованих. Російська література  ще  в  XVII  ст.

(українська і білоруська також)  увібрали в себе  мандрівні   сюжети  про  сім

мудреців, Бову-королевича, Ахіра  прекрасного.  Нову  українську  літературу

започаткував І.Котляревський своєю "перелицьованою" "Енеїдою". Таким  чином,

художній переклад – органічна  частина кожної національної літератури.

    Постійним  життєдайним   джерелом  національної   літератури   є   також

фольклор. Причому  усна  народна  творчість  живить  літературу  не  стільки

сюжетами (хоч казкова, міфологічна  алегорія  часто  присутня  в  художньому

творі), скільки усталеними  образами,  порівняннями,  метафорами.  В  епосі,

казці розмовляє усе: земля і  небо, ліс і море, птахи  і  звірі.  А  який  же

художній твір обходиться  без  одухотворення  природи?  Згадаймо  ожилий  по

весні дуб у романі Л.Толстого "Війна  і  мир",  грізний,  ревучий  Дніпро  в

поезії Т.Шевченка, навіть  людський  ніс  в  однойменній  повісті  М.Гоголя.

Метафора в художній літературі постає як вузол, що зв’язує мову з  мисленням

і культурою в її національно-часовій  специфіці.  Осмислення  світу  людиною

починається  як  художня  (художньо-фантастична)   творчість.   Метафора   в

первісній мові  –  це  несвідомо-художнє  відображення  дійсності,  або,  за

словами С.Д.Кацнельсона, "метафора в собі". Вона є необхідною  сходинкою  до

сучасної  поетичної  творчості,  де  використовуються  як  елемент  свідомо-

художнього опрацювання буття. Чим не  казковий  у  І.Драча  вечір  в  образі

хлопчика, що віддаляється,  поцьвохкуючи  батіжком?  Але  колишня  несвідома

метафора входить тепер навіть у логічно  ввірену  наукову  мову.  Наприклад:

багатогранний талант, дерево життя, корінь числа, кришталик ока і  под.  Крім

того, в науці свідомо користуються метафорами:  багато  наукових  метафор  у

момент свого народження є гіпотезами, які потребують свого доведення.

    Процес творення культури  безконечний,  нове  нашаровується   на  старе,

зливається з ним, витворюючи нові  й  нові  модифікації.  Культурні  витвори

набувають індивідуального  обличчя,  їх  підоснова,  зберігаючи  національні

традиції, вбирає в себе інтернаціональний  культурний досвід.

    Усе це відбивається  в мові. Вона як засіб організації  трудових процесів

бере участь у  створенні  культури  матеріальної  і  духовної,  змінючись  і

збагачуючись разом із їх розвитком. У сучасній науці  прийнято  вважати,  що

культура як творчість є одночасно  і специфічною формою розвитку  суспільства

і  формою  його  самозбереження,  відтворення.   Традиції   формують   новий

матеріал,  навіть  інтернаціональний,  відповідно  до   естетичних   уявлень

народу.  Мова  входить  обов’язковим  компонентом  як  у   процес   розвитку

суспільства, надаючи  в  його  розпорядження  найновіші  досягнення  творчої

думки, так і в процес його самозбереження, виступаючи  засобом  зв’язку  між

різними поколіннями, що беруть  участь  у  творенні  національної  культури.

Отже, мова є одним  із  головних  засобів,  за  допомогою  яких  створюється

соціальний механізм успадкування культури від  покоління,  тобто  вироблення

тієї культурної традиції, про яку  вже йшлося.  Однак  ми  пам’ятаємо,  що  в

духовній культурі мова є не тільки організатором  праці  (як,  наприклад,  у

танці, живопису, архітектурі і  т.ін.), але й матеріалом культури. І  якщо  в

першому випадку вона, як і будь-який інший вид культури, є окремим  об’єктом

розвитку, то в другому  виступає  як  складова  часина  об’єкта  –  матеріал

художньої літератури. Тому не можна  бути справжнім  літературознавцем,  коли

не  знаєш  структурної  організації  мови:  фахівець,  який  знає  матеріалу

досліджуваного об’єкта, мало  що  може  сказати  і  про  його  форму  і  про

невіддільний від неї зміст.

    Звичайно,  розуміння   мови  як  специфічного   загальнолюдського   виду

культури і сприйняття її як матеріалу  одного  з  видів  культури  відкидають

будь-яку  можливість  приписувати  мові   здатність   служити   визначальним

чинником у розвитку культури взагалі, як це робив відомий  німецький  учений

В.Гумбольдт  і  особливо  його  сучасні  послідовники  –  неогумбольдтіанці.

Головна помилка авторів,  які  дотримуються  цієї  ідеалістичної  концепції,

полягає в тому, що вони розглядають  мову не як  засіб  і  матеріал  розвитку

культури, а як єдиний фактор розвитку мислення.  Тому-то  вони  й  поширюють

хибну ідею про те, ніби мова визначає певний –  вищий  чи  нижчий  –  рівень

мислення народів, а звідси вже  рукою подати до справжнього расизму.

    Культура,  –  це  робота,  фізична  й  інтелектуальна.  Робота  –   вид