Мова нашого народу

віку".

    Олександр  Шахматов  –  один  з  небагатьох  російських  вчених,   який

відстоював права української  мови ще у 1905  р.  У  1916  р.  він  присвятив

дослідженню української  мови  працю  "Короткий  нарис  історії  малоруської

(української)  мови".  Агатангел   Кримський  –  український   енциклопедист,

мовознавець, дослідник української  та східних культур, поет,  переслідуваний

і відлучений  від  наукової  праці  в  30-х  роках  і  вивезений  в  ешелоні

заарештованих  у  1942  р.  до  Казахстану,  де  і  помер.  Його   праці   з

українського мовознавства цінні  для нас, сучасних українців,  котрі  будують

свою незалежну державу, насамперед своєю правдивістю,  науковою  виваженістю

та сумлінністю.

    У своїй праці "Українська  мова, звідкіля вона взялася і  як розвивалася"

(1922) Агатангел Кримський дослідив  українські  мовні  риси  Х   –  ХІ  ст..

(Ізборник Святослава, 1073 р.), простежив   розвиток  південно  руської   мови

XIV ст., яка вже була близькою  до сучасної української мови,  а  також  мову

літературних творів XV – XIX ст. в  її  розвитку.  Вчений  також  вказав  на

необхідність  об'єднання   обох   літературних   мов   (наддніпрянської   та

наддністрянської) на основі української  мови центральної України.

    Риси української мови  чітко  помітні  у  давньоруських   пам’ятках.  Це

насамперед українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі,  дивуємося,

ліпший,  яруга,  туга,  гримлять,  полоняник,  повінь,  баня  (рос.  "купол"

церкви) та ін.

    Для уважного читача  давньоруських пам’яток відкривається  ряд фонетичних

рис української мови:  німая,  сім’я,  стіни  (пор.  з  рос.  немая,  семья,

стены); перехід Е в О після  шиплячих: жона, чоловік, нічого,  замість  жена,

человек, ничего; кінцева літера В  у дієсловах там, де в російській  мові  Л;

ходив, косив,  брав.  Ці  явища  академік  А.Кримський  знайшов  у  збірнику

Святослава 1073  р.  Досить  часто  в  пам’ятках  староруського  письменства

зустрічаються такі суто українські мовні явища як чергування приголосних  Г-

З, К-Ц, Х-С в давальному відмінку: дорозі, дівці, кожусі (пор. рос.  дороге,

девке, кожухе). Або споконвічні  українські  форми  займенників:  тобі,  собі

(рос. тебе, себе) тощо.

    Багатий матеріал для   дослідників  дає  така  граматична  категорія  як

дієслово. Тут знаходимо стільки  українських форм, що самий лише  перелік  їх

переконливо  засвідчує:   південноруські   пам’ятки   писалися   літописцями

українського походження. Це м’яке  закінчення  3-ої  особи:  носить,  косить

(пор. рос. носит, косит) або  зникнення флексії -ть: є (замість   есть),  бере

(замість береть), буде (замість   будеть).  Цікаво,  що  в  українській   мові

збереглась більш архаїчна форма  майбутнього  часу  порівняно  з  російською:

знатиму, читатиму, робитиму (пор. буду  знать).  У  давнину  ця  форма  мала

такий вигляд: знати + имамъ  (де  имамъ  –  допоміжне  слово,  яке  загубило

початкове И і видозмінилося  в сучасну українську форму).  Дуже  давня  також

кінцівка  –МО  в  дієсловах:  знаємо,  ходимо  (пор.  рос.  знаем,   ходим).

Агатангел  Кримський  стверджує:   "...   порівняльно-історичні   міркування

показують, що оце –МО далеко старіше  навіть від доби Київської  держави".  У

своїй праці "Українська мова, звідкіля вона взялася і  як  розвивалася"  він

робить висновок: "Мова  Наддніпрянщини  і  Червоної  Русі  часів  Володимира

Святого та Ярослава Мудрого  має  здебільшого  вже  всі  сучасні  малоруські

особливості". Про сучасну російську  мову він писав: "Північ  витворила  свої

власні язикові риси, чужі для  Півдня".

    Для вивчення історії  мови велике значення має   лексикографія  –  галузь

мовознавства,  яка  займається  укладанням  словників  та  вивченням  їхньої

історії. Перші лексикографічні  спроби були вже за часів Київської  Русі.  Так

"Повість врем’яних літ"  має кілька  місць,  які  можна   назвати  тлумаченням

імен:  пояснення  імені  Феодосій,  назви  міста   Переяслав.   У   Збірнику

Святослава  є  цілий  розділ,  де  подано  пояснення  незрозумілих  слів   з

Євангелія та інших книг. На сторінках  церковних книг трапляється чимало  так

званих  "проізвольників"  –  записів,  зроблених  тими,  хто,  читаючи,  сам

вписував на  полях  пояснення  слів,  незрозумілих  іншим  читачам.  Все  це

свідчить про те, що потреба у  словниках  існувала  ще  за  часів  Київської

Русі.

    У Новгородському списку  Кормчої книги зберігся словник  "Р?чъ жидовскаго

языка преложена на роускоую, неразоумно на  разоумъ",  де  так  пояснювалися

давньоєврейські  імена:  Сара  –  приди,  Ревекка  –   радость,   Рахіль   –

прис?щеніє; а також деякі географічні  назви та деякі грецькі  імена.  Всього

тут пояснено 174 слова, а в XV ст. переписувачі додали ще 350  слів.  Другим

відомим в Україні словником  був  словник  1431  р.  під  назвою  "Тл?кованіє

неудобъ познаваемомъ  въ  писаныхъ  речемъ…",  в  якому  пояснювались  слова

грецької, сербської, болгарської  та словенської мов.

    Українці розвинули свою  мову на ґрунті місцевих племінних  об’єднань,  а

не з  якоїсь  давньоруської  спільності.  Українці  –  безпосередні  нащадки

населення Київської Русі, а, отже, і мова їхня успадкована від  старої  мови

полян,  древлян,  волинян,  сіверян,  бужан,  уличів,  тиверців   та   інших

давньоруських племен.

    Найдавніші іноземні  мандрівники, що перебували в  Україні і в  Московії,

бачили відмінність цих мов: "Русинський народ щодо  мови  відмінний  як  від

росіян, так і від поляків,  уже  за  давніх  віків"  (Франтішек  Галацький);

"Українці – стародавній народ,  а  мова  їхня  багатша   і  всеосяжніша,  ніж

перська, китайська, монгольська і  всілякі інші. Вона має  риси,  подібні  до

московської...  всі  вони  однаково  задовольняються  двадцятьма   дев’ятьма

літерами" (Ельвія Челебі, 1657); "Українці  –  це  нащадки  Київської  Русі"

(Мальт-Брюн, 1807); "Можна, отже, малоруську  мову  вважати  зовсім  окремою

мовою, а не тільки діалектом великоруської  мови" (Шафарик).

    Ось як красномовно  пише про це  Делямар  (1869):  "Історія  не  повинна

забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо  рутинами,  звався

руським, або русинами, і його земля  звалася Руссю і Рутенією, а  той  народ,

який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх  земля  –  Московією.  В

кінці минулого століття всі у Франції  і  в  Європі  добре  вміли  відрізняти

Русь від Московії".

    Питанням  порівняльної  лексикографії  української   та  російської  мов

займалися  як  російські,  так  і  зарубіжні  вчені.   Наприклад,   професор

Оксфордського університету Карл Абель  виділяв дві гілки руської  народності:

слов’яноруси (українці) і фіноруси (московіти). Він пише,  що  в  кінці  XIX

ст. тільки в європейській  частині  Росії  жило  40  млн.  фінно-татарського

населення і лише 15 млн. чисто  слов’янського  .  тому  процес  ослов’янення

Московії затягнувся більше як на 500 років. Причини –  величезні  території,

прилив фінно-угорських і татарських етнічних  елементів.  За  Петра  І  було

заборонено говорити, що в Сибіру та в  Азіатських  землях  живуть  не  чисті

великоруси, фінно-угри, татари та інші народи.

    Але офіційною мовою  стала мова великоруська, яка   формувалась  на  базі

церковнослов’янської  (як  давньої   офіційної   мови   князівсько-боярської

верхівки), і яка до того ж була значною  мірою  спотворена  фонетично,  адже

місцеві угрофіннські риси й досі  відчутні  в  російській  мові,  наприклад,

"цокання", "акання", проривний  Ґ, "ковтання" голосних, що особливо  поширене

в Московській обл.  Крім  того,  фінноруси  (за  Карлом  Абелем),  приймаючи

слов’янську мову, не сприйняли слов’янського  способу мислення;  вони  надали

іншого відтінку слов’яноруським  словам, які в звуковому оформленні  лишилися

майже без змін.

    Наприклад: українське  лихий – злий,  поганий,  у   московітів  лихой  –

смелый, удалой; українське лаяти –  сварити, у московитів  лаять  –  гавкати;

українське дитина,  у  московитів  детина  –  здоровий  чоловік;  українське

запам’ятати, – у московитів запамятствовать  – забути;  українське  вродливий

–  красивый,  а  в  росіян  це  уродливый.   І   таких   прикладів   повного

переосмислення слів можна навести  безліч.

    Карл Абель робить  висновок про первісну  давність  української  мови  і

дочірність великоруської мови стосовно української.

    Такої ж думки дотримуватися  і академік Микола Марр. У   праці  "Скифский

язык" він писав, що українська мова належить до "окаючої" групи  мов,  як  і

скіфська мова.

    У Російській імперії  завжди порушувався закон рівноправності  мов.  Мова

переможниця (російська) платить  за  свою  перемогу  дорого:  це  не  тільки

агресивність підкорених нею народів, але й свідоме і  несвідоме  спотворення

ними "панівної" мови.

    Філологи  відзначають,  що  російська  мова  у   "післяжовтневі"   роки

перестала поповнюватися термінами  філософського,  політичного,  економічного

словника інших мов, як це  було  наприкінці  XIX  ст.  Заборонялося  вживати

складні звороти мови з метою  максимально наблизити її  до  мови  простолюду.

Поетичне слово поглиналося  словом прозаїчним. Отже, російська  мова  свідомо

нівелювалася, скорочувалася, елементаризувалася;  культивувалася  трафаретна

газетна мова, мова постанов, звітів,  рішень;  команд,  доносів.  Витворився

загальносоюзний спрощений для  вжитку лексикон.

    Різниця  в  історичному   розвитку  двох  мов  у   тому,   що   російська

насаджувалася законодавчо зверху вниз, а українська, навпаки, знизу,  з  уст

народу, підносилася вгору письменниками,  які  надавали  їй  високого  рівня

досконалості.

    Ідеологічна наша домінанта  визначалася століттями і ґрунтується  вона на

високих національних цінностях, що вирізняли  нашу націю з-поміж  всіх  інших

і поширювались на величезних  наших  етнічних  просторах.  Наша  національна

свідомість   формувалась   на   філософії,   яка   мала   в   своїй   основі

життєстверджувальну ідею Софії –  Мудрості,  що  була  поставлена  в  центрі

нашого  златоверхого  Києва,  героїчній  і  трагічній  історії,   релігійній

зорієнтованості на  неодмінне  воскресіння.  Саме  тому  наш  народ  найменш

перейнятий фаталістичною ідеєю  кінця світу і  це  надає  нашій  національній

думці особливого забарвлення. Адже наші національні ідеї неперехідні.

    Українська мова –  національне надбання українського  суспільства,  вона

повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика  як  одна  із

складових частин державної має  бути спрямована на забезпечення  оптимального

функціонування  української  мови   в   усіх   сферах   життя   українського

суспільства,  їх  подальшого  розвитку  та   взаємодії.   Українська   мова,

виконуючи інтеграційну функцію, є  важливим чинником  зміцнення  державності,

забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.

    Тарас Шевченко був  переконаний, що поки жива мова  в устах народу,  доти

живий і народ, що нема насильства  більш  нестерпного,  як  те,  яке  прагне

відняти  народу спадщину, створену численними поколіннями його  предків.  Ці

Кобзареві думки перегукуються  з роздумами визначного педагога К.Ушинського:

    "Відберіть у народу  все – і він усе може повернути;  але відберіть  мову

– і він ніколи вже більш не створить її;  вимерла  мова  в  устах  народу  –

вимер і народ. Та якщо  людська  душа  здригається  перед  убивством  однієї

недовговічної людини, то що ж повинна  почувати  вона,  зазіхаючи  на  життя

багатовікової особистості народу?"

    Отже, будучи творінням  людини, мова весь час перебуває  під її  впливом.

Традиції нормування мови існують, мабуть, стільки,  скільки  існує  людство.

Кожна  мова  засвідчує  в  своєму  складі  слова,  які  “оцінюють”  характер

мовлення:  промовляти  “говорити  чітко,  урочисто”,  мовити  “користуватися

мовою”, ректи “урочисто  виголошувати  істини”,  говорити  “здійснювати  акт

говоріння”, белькотати “говорити  плутано, невиразно”, лебедіти  “говорити  з

почуттям любові до  співбесідника”  і  т.д.  В  розвинутому  в  кожній  мові

синонімічному гнізді дієслів мовлення  криється  уявлення  людини  про  мову

вироблену й невироблену, “високу” й “низьку”. А ще, звичайно, про  мову  свою

і чужу, зрозумілу  і  незрозумілу.  Ще  й  досі  в  багатьох  великих  селах

України,  особливо  на  Чернігівщині  й  Житомирщині,  у  різних  кутках   є

відмінності  і  в  назвах  предметів,  і  у  вимові   слів.   Прислухаються,

наприклад, “ікаючи”  мешканці  села  Кобинці  до  мови  свого  ж  таки,  але

“ухаючого”  кутка  Мальківки  (Малькувки)   і   складають   про   них   таку

характеристичну примовку: На Малькувці  грун кушку  вбив;  за  хвуст,  та  на