Мова нашого народу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

 

                     КИЇВСЬКИЙ  МІЖНАРОДНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

 

                             ЦИВІЛЬНОЇ  АВІАЦІЇ

 

 

 

                                   РЕФЕРАТ

 

                                  на тему:

                            "Мова нашого народу"

 

 

 

                            Виконала: студентка 306 навчальної  групи

 

                                         Антонець Ірина Сергіївна

 

 

 

                                 Київ – 2000

 

 

 

                                       … На москалів не вважайте, нехай вони

                                       собі  пишуть  по-своєму,  а   ми   по-

                                       своєму. У їх народ і слово,  і  у  нас

                                       народ і слово.  А  чиє   краще,  нехай

                                       судять люди.

                                                              Тарас Шевченко

 

 

    Спробуйте відповісти  на таке запитання:  що  таке  культура?  Це  слово

входить у найнесподіваніші сполучення:  давня  культура,  новітня  культура,

культура поведінки, культура думки, культура праці, культура  мови,  городня

культура, вирощена культура і т.д. А ще ж є культурний шар  (в  археології),

культурна людина, культурна політика і  т.ін.  Отже,  культурою  є  все,  що

створила людина для забезпечення своїх матеріальних і духовних потреб.  Тому

серед  тих  багатьох  значень,  які  має  слово  культура,  виділяються  два

головних: матеріальна культура і  духовна культура.

    Мова теж створена  людиною для потреб  спілкування   і  для  утворення  в

пам’яті людства банку  даних  колективного  досвіду  у  пізнанні  світу.  Та

зрештою й сама людина є продуктом  своєї  діяльності,  адже  як  справедливо

зазначав Ф.Енгельс, “спочатку  праця; а потім і  разом  з  нею  членоподільна

мова стали двома найголовнішими стимулами,  під  впливом  яких  мозок  мавпи

поступово перетворився в людський мозок. Оскільки в основі  культури  лежить

спільне прагнення людства до перетворення навколишнього середовища  в  сферу

життєдіяльності, у засіб розвитку людського суспільства,  то  слід  визнати,

що немає і не може бути природної  мови, первинною функцією якої  не  було  б

обслуговування  процесу  творення  культури.  Отже,  мова  –  один  з  видів

культури, покликаний разом із працею творити всі інші види культури.  Більше

того,  мова  є  не  тільки  засобом  творення  культури,  але  й,  що  треба

підкреслити, одним із її складових  компонентів. На  думку  Є.М.Верещагіна  і

В.Г.Костомарова,  “національна  мова  входить  у  поняття  національної,  бо

природні умови, географічне  положення,  рівень  і  спеціалізація  народного

господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва –  всі  великі  й

малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього  народу”.

    Незаперечною аксіомою  є те,  що  мова  є  своєрідним  генетичним  кодом

нації, складовою частиною і засобом  творення національної культури.  Світова

наука  має  аргументовані  докази  того,  що  українська  мова  є   одна   з

найстаріших і найяскравіших мов  за своєю мелодійністю та виразністю.

    Говорити про мову  протиукраїнських племен можна  лише гіпотетично.  Адже

писемних пам’яток, які дійшли до  нас,  ще  не  достатньо  для  повноцінного

дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи  виникнення  і  первісного

розвитку  української,  як  і  взагалі  будь-якої  іншої  мови,   встановити

неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших  індо-

європейських мов. Про це свідчить і наявність  архаїчної  лексики,  і  деякі

фонетичні та морфологічні риси,  які  зберегла  наша  мова  протягом  віків.

Давність української мови доводили ряд  вітчизняних  та  зарубіжних  учених:

Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський  та

ін. Ще у 1879 р. польський вчений-лінгвіст Михайло Красуський у своїй  праці

"Давність української  мови"  наголошував,  що  українська  мова  не  тільки

старіша від усіх слов’янських, а  й від санскритської,  грецької,  латинської

та інших арійських.

    Про давність української  мови свідчать і  реліктові   фольклорні  твори,

особиво  календарно-обрядові  пісні.  Наприклад,   український   мовознавець

Олександр Потебня стверджував, що веснянка "А ми  просо  сіяли"  існувала  в

Україні вже у І тисячолітті  до  н.е.  Невже  вона  співалась  якоюсь  іншою

мовою? А колядки про сотворіння світу птахами (тобто  ще  з  дохристиянських

часів) навряд чи перекладалися з  якоїсь давнішої мови  на  українську,  адже

християни не мали в тому потреби.

    Багато  наукових  дискусій  викликає  також   питання   про   існування

писемності  в  українських   землях.   Археологічні   знахідки   засвідчують

наявність писемних знаків на глиняному  посуді, пряслицях, зброї тощо, ще  за

трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи  ієрогліфічне  письмо  –  певної

відповіді дослідження поки що не дали.

    Свою  писемність  мали  племена  трипільської,   катакомбної   культури

бронзової доби, зарубинецької та черняхівської  культур.  Стародавні  автори

свідчать, що це було грецьке або  руське  письмо.  Так  іранський  письменник

Марваруді констатує, що у "хазар  є також письмо, що походить від  руського",

і що воно схоже на грецьке.

    Дослідженнями найдавніших  систем  письма  в  Україні   займалися  Микола

Суслопаров, Валентин Даниленко та ін. Проте ще не  встановлений зв’язок  між

трипільськими  і  скіфо-сарматськими  та  ранніми  слов’янськими   знаковими

системами.

    Висловлюється припущення,  що  писемність  на  території   України  мала

кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор’я  користувалася  абеткою,

ідентичною грецькій або  римській  (латиниці),  а  східні  райони  (особливо

скіфо  сармати)  мали  свою  оригінальну  писемність,  відому  в  науці   як

сарматські знаки, що були схожі  на вірменські й грузинські письмена.

    Те,  що  пам’яток  стародавньої  писемності  обмаль,   можна   пояснити

тогочасним  способом  писання:  повсякденні  записи  вірогідно  робилися  на

навощених дерев’яних дощечках  або  на  бересті  –  матеріалі,  який  погано

зберігається. Проте, знаходять чимало писарських  інструментів,  так  званих

стилів. Добре збереглися графіто, накреслені  на  свіжій,  ще  не  обпаленій

глині. Горщики з написами часто  мають  вигляд  речей  повсякденного  вжитку,

простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження.  Деякі  з

цих графічних зображень  вважають  за  тавра  або  тамги  (знаки  власності)

майстрів.

    Чимало  дискусій  у   науковому  світі  викликала   діяльність  Кирила  і

Мефодія, з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки.  Ґрунтовне

дослідження  абетки,  яку  умовно  названа  кирилицею,  зробив   український

філолог, відомий  також  як  Митрополит  Іларіон.  Його  праця  "Слов’янське

письмо перед Костянтином" переконливо  доводить  правдивість  оповіді  ченця

Храбра, який писав, що Євангеліє і  Псалтир "руськими письменами писані".  Ця

подія датується зимою 860-861 рр. Якщо це вже сформована писемність,  то  що

ж тоді створив Кирило? Це питання  не дає  спокою  вченим  ось  уже  протягом

кількох століть.

    Коротку історію досліджень  цієї проблеми подає Михайло   Брайчевський  у

праці "Походження слов’янської писемності".

    Збереглося "Житіє Кирила", написане, як вважають, його братом  Мефодієм.

З нього дізнаємося, що просвітницька  місія  Кирила  полягала  насамперед  у

проповіді християнства серед слов’ян. Це були часи,  коли  християнство  вже

відчувало теологічні суперечності між  Римом і Константинополем.

    Діяльність місіонерів, які проповідували християнство  латинською мовою,

успіху   не   мала.   Тоді   Моравський   князь   Ростислав   звернувся   до

Константинопольського патріарха  з проханням надіслати  проповідників,  котрі

б знали слов’янські мови. В  цей час Кирило повернувся  з  хозарської  місії,

де намовив кагана охрестити  всіх  бажаючих.  Такий  успіх,  а  також  знання

слов’янських мов  стали  вирішальними  при  виборі  кандидатури  Кирила  для

проповіді  християнства  серед  слов’ян,   а   також   перекладу   для   них

богослужебних книжок.

    Після кількох походів  Аскольда на греків  у  Київській   Русі  було  вже

чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов  і  християнські  книги,

написані по-руськи. Якою ж абеткою  вони писалися?

    Якщо поглянути навіть  на сучасну українську  абетку,  то  очевидно,  що

більшість її літер схожі на  грецькі,  але  є  кілька  цілком  слов’янських.

Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у "Житії"  повідомляється

про створення ним абсолютно  нового алфавіту.  Слід  зауважити,  що  поряд  з

кирилицею і одночасно з нею  існувала інша  абетка,  яка  відома  під  назвою

глаголиці і мала не звичайний  характер  завитків.  Їй  вчені  не  знаходять

аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця  є  штучним  витвором

однієї людини,  на  відміну  від  кирилиці,  яка  має  природний  органічний

характер і давніші прототипи.

    Отже,  дослідники  (Іван  Огієнко,  Михайло   Брайчевський,   Олександр

Мельничук та інші) вважають, що Кирило  створив  саме  глаголицю  –  штучний

алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов  загального  визнання  через

свою ускладненість. Назва ж  "кирилиця"  закріпилась  за  нашою  та  деякими

іншими слов’янськими абетками (напр. болгарською) ще з  давніх  часів  через

плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера.

    Існування ж цієї абетки  ще до Кирила  доведено  знахідками  графіто  на

стінах Софії Київської; літери  визнано  протокирилицею.  Дослідженнями  цих

написів займається  Сергій  Висоцький,  який,  крім  текстів,  відкрив  саму

абетку, записану, мабуть, давнім книжником  для пам’яті. Адже йому,  напевно,

доводилось працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні,  які

були написані такою азбукою.

    Чим же відрізнялася  ця абетка від  пізнішого   варіанту  кирилиці?  Вона

простіша – має 27 літер, серед  яких 23 грецьких і 4 слов’янські  (Б,  Ж,  Ш,

Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому  варіанті  мала  38  літер,  а  в

пізнішому – 43. частина  цих  букв  просто  дублювала  вже  наявні,  тому  в

пізніших руських книгах такі знаки  як юси,  глухі  голосні,  омега  та  інші

поступово зникали як зайві.

    Звичайно, багато незручностей  для дослідників старої  української   мови

створило саме запровадження церковнослов'янської  мови  як  літературної.  Це

не була природна мова, якою розмовляв  народ. Проте  становище  не  таке  вже

безнадійне, як це здається на перший погляд. Орфографія, а часом  і  лексика

стародавніх книжок може ще подарувати сумлінним дослідникам стільки  цікавих

відхилень  від  норм  церковнослов’янської  мови!  І   саме   такі   помилки

літописців, витягнутими на поверхню з  українського  мовного  моря,  з  того

середовища, в якому жив, до якого  належав автор цих помилок.

    Історія кожної  мови  вивчається  в  нерозривному  зв’язку  з  історією

народу,  який  є  носієм  цієї  мови,  її  творцем.  Отже,  і   періодизація

української  літературної  мови  тісно  пов’язана  з  Істрією   українського

народу.

    Довгий час серед мовознавців  точилася гостра полеміка щодо  періодизації

історії української мови. Чимало запропонованих схем періодизації  виявилися

спірними, адже вони ґрунтувалися  на  принципі  зміни  суспільних  формацій:

мова феодалізму, мова капіталізму, мова соціалізму.  Така  схема,  звичайно,

не могла відобразити всіх етапів  розвитку  української  літературної  мови,

оскільки сама по собі зміна формацій не відбила ні на звуковій  системі,  ні

на  граматичній  будові  української  мови.  Українська   літературна   мова

розвивається  і  збагачується  насамперед  за   допомогою   нової   лексики,

вироблення чітких граматичних  і правописних правил, розширення  літературних

стилів, засобів вираження думки  тощо.

    Нині  потребує  перегляду   і  така  ортодоксальна  формула,  як   єдина

"давньоруська" мова, спільна  для "трьох братніх народів".

    Ця  ідеологічна  догма   нав’язувалися  всім,   без   винятку   науковим

інститутам саме за радянської доби і  мала  слугувати  імперським  інтересам

СРСР. Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще  на  початку  цієї

доби, ігнорувалися або проголошувалися  шкідливими.  Так,  академіки  Олексій

Шахматов та Агатангел Кримський  писали: "Спільноруська прамова  розпалася  на

окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VIII чи на початку  IX