Кирило - мефодиевское общество

Той негайно відправив доповідну записку київському губернатору Бібікову. 17 березня 1847 р. губернатор направив повідомлення про донос Петрова до Третього Відділення. Того ж дня шеф жандармів граф Орлов повідомив про це царя і отримав наказ заарештувати Гулака.

На момент доносу Гулак уже проживав у Санкт-Петербурзі і служив у канцелярії ради університету. Арешт відбувся у його помешканні. У Гулака вилучили вже згадувану каблучку. Під час обшуку він попросився до туалету, де спробував викинути рукопис. Але слідчі знайшли його: це був “Закон божий”. Серед паперів Гулака знайшли листи колишнього вчителя петербурзької гімназії Куліша, колишніх студентів Київського університету Білозерського і Маркевича. На допитах Гулак мовчав. Його помістили до камери-одиночки Олексіївського равеліну.

20 березня 1847 року Петров у Києві робить повторний донос. Повідомляє, що студент Маркевич також читав рукопис Гулака “Закон божий” і висловлювався позитивно щодо його змісту. Почалися арешти інших членів товариства. Коли жандарми прийшли до Костомарова, той сам пред’явив каблучку з написом. У квітні в Києві арештували Т. Шевченка і відправили до Петербургу з усіма паперами та малюнками. У записах поета не знайшли жодних доказів його участі у таємному товаристві. Тоді чиновники Третього Відділення звернули увагу на зміст віршів Шевченка, особливо на «Сон». Затримали й інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства[44].

Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов представив Миколі І доповідь у справі, яку нарекли справою “Україно-слов’янського товариства”[45]. Все призвело до вироків різної тяжкості, які отримали усі учасники товариства.

Після викриття Товариства на слідстві Микола Гулак намагався взяти на себе максимальну відповідальність, вигороджуючи товаришів. За вироком отримав найважче покарання - 3 роки ув’язнення в одиночній камері Шлісельбурзької фортеці і подальше заслання на 5 років в Перм. Після відбуття заслання, працював певний час на півдні України, а з 60-х років XIX сторіччя - на Кавказі. Займався педагогічною діяльністю, автор ряду праць з історії, філології, філософії, математики, історії літератури, перекладів з грузинської та азербайджанської мов. Довів місцеве походження славнозвісної поеми "Витязь в тигровій шкурі". Помер 1899 року в м. Єлизаветполі (Гянджа, Азербайджан).

Микола Костомаров за участь в Кирило-Мефодіївському товаристві був засуджений на один рік ув’язнення в Петропавлівський фортеці та заслання до Саратова. 1859 він повертається з заслання до Санкт-Петербурга відомим вченим і обирається професором тамтешнього університету. З 1862 року М. Костомаров залишає викладання і повністю присвячує себе науковій та організаційно-просвітницькій діяльності. Помер М. Костомаров 19 квітня 1885 року[46].

У березні 1847 року заарештовують і Тараса Шевченка в числі причетних до діяльності Кирило-Мефодіївського товариства та засуджують до заслання в солдати без права вислуги та суворою забороною писати і малювати. Тривалі клопотання друзів про пом’якшення вироку увінчались успіхом 1857 року, коли поет був звільнений. Однак десять років солдатчини серйозно підірвали здоров’я Т. Шевченка і 10 березня 1861 року він помирає у своїй кімнаті-майстерні в Академії так і не здійснивши особистої мрії — повернутись в Україну. "Повернення" відбулось лише 22 травня 1861 року, коли тіло поета було перевезено із Смоленського цвинтаря в Петербурзі і поховано на Чернечій горі в Каневі[47].

Т. Шевченко був засуджений на 25 років солдатчини у зв’язку з викриттям діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, хоча безпосередня участь поета в його роботі є предметом наукових дискусій і не має однозначного вирішення. Досить поширеною в радянському шевченкознавстві була думка про те, що Т. Шевченко формально не належав до Товариства (що, начебто, підтверджують матеріали карної справи). Він співчував деяким ідеям братчиків, але вони не посвячували його у всі свої справи, оберігаючи "як декабристи Пушкіна". Крім того, наголошувалось на тому, що погляди Т. Шевченка були значно радикальнішими, "революційно-демократичнішими", ніж позиція головних натхненників Товариства - Костомарова, Білозерського, Куліша[48].

За участь у таємному товаристві П. Куліш був ув’язнений на чотири місяці до Петропавловської фортеці, а пізніше засланий спочатку до Вологди, а потім до Тули. Після повернення із заслання П. Куліш активно включився в громадсько-культурну, літературну та наукову роботу: організував вихід альманаху "Хата", спільно з В. Білозерським — журналу "Основа", опублікував цілий ряд наукових розвідок та літературних творів, здійснив спільно з І. Пулюєм переклад Святого письма українською мовою. Помер П. Куліш 2 лютого 1897 року.

Олександр Навроцький засуджений до ув’язнення півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.

Представники органів влади, слідчі та чиновники, які здійснювали суд над членами Кирило-Мефодіївського товариства: Орлов О. Ф. (шеф жандармів і начальник Третього відділу, наближений до імператора, граф); Дубельт Л. В (генерал-лейтенант, керуючий Третім відділом); Бібіков Д. Г. (київський військовий губернатор, київський подільський і волинський генерал-губернатор, герой Вітчизняної війни); Уваров С. С. (міністр народної освіти, граф); Траскін О. С. (куратор Київського учбового округу, генерал-майор); Юзефович М. В. (помічник куратора Київського учбового округу) та інші[49].

Висновки до розділу 3

У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства, що тільки набирала оберти, була викрита, а члени заарештовані.

Перш за все доводиться констатувати, що велику роль у викритті товариства відіграв, як не дивно, Микола Гулак. Бажання долучити нових учасників та якнайширше розповсюдити прогресивні ідеї переважили над обережністю. Саме він вирішив посвятити Петрова у таємниці товариства.

Після викриття всіх братчиків засудили на різні терміни ув’язнення. Після відбуття покарання, доля у кожного склалася по різному, проте було покладено край Кирило-Мефодіївській ідеології.

Висновки

У січні 1846 р. в Києві виникла таємна суспільно-політична організація – Кирило-Мефодіївське товаритство. Спочатку ця організація сформувалась навколо групи молодих людей, які разом зі студентами-товаришами відвідували лекції проф. Миколи Костомарова зі слов’янської міфології. Вивчення народної творчості українців та інших слов’янських народів наштовхнуло Костомарова на ідею слов’янської єдності.

Організаторами Кирило-Мефодіївського братства стали представники інтелігенції: М. І.Костомаров, М. І.Гулак, В. М.Білозерський. Згодом до нього увійшли письменник Пантелеймон Куліш, студенти Київського університету О. В.Маркевич, О. О.Навроцький, Г. В.Андрузький, О. Д.Тулуб та інші. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г.Шевченко.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була синтезом ідей трьох рухів: українського автономістичного, польського демократичного, російського декабристського в Україні. Вони виробили програмні документи, до яких входили: «Статут і правила товариства», написані Білозерським, а також «Книга буття українського народу», або «Закон Божий», автором якої був Костомаров. В останньому документі розвивається ідея про те, що український народ завдяки своїй волелюбності та демократичності звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму. Програма Кирило-Мефодіївського братства вироблялась у гострих дискусіях. Це, насамперед, виходило з того, що П. Куліш наголошував на національному, М. Костомаров – на загальнолюдському і християнському, а Т. Шевченко – на соціальному елементі. Кожний з цих елементів знайшов своє відображення в «Книзі буття...».

Основними завданнями, які ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського братства, були: ліквідація кріпацтва і скасування станів, поширення освіти серед народних мас, об’єднання всіх слов’янських народів в одну рівноправну федерацію, в якій кожний народ мав би свою державність.

Українському народові відводилась провідна роль в організації всіх слов’ян на визвольну боротьбу. Центром всієї федерації мав стати Київ. У членів товариства були розбіжності щодо тактики, а саме: Костомаров і Куліш вважали шляхом практичного втілення в життя програми поступові реформи, а Шевченко і Гулак – збройне повстання та повалення самодержавства.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри, бо було розгромлене вже навесні 1847 р. за доносом студента Олексія Петрова. Членів товариства заарештували і після слідства заслали в різні місця, заборонивши повертатись на Україну і працювати на ниві народної освіти. Суворе покарання братчиків мало стати пересторогою для тих, хто б намагався піти далі їхнім шляхом. Шевченка віддали в солдати на 10 років.

Проте ідеї братства глибоко ввійшли в світогляд тогочасної інтелігенції, створили грунт для наступних поколінь українських діячів. Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства, цього українського відповідника національних організацій, що виникли по всій Європі (“Молода Італія”, “Молода Німеччина”, “Молода Польща” тощо), полягало в тому, що воно органічно поєднало національні та демократичні ідеї. Вироблена кирило-мефодіївцями ідея слов’янської єдності з центром у Києві протистояла концепції централізованої слов’янської імперії з центром у Петербурзі.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства і історія його існування пройшла червоною ниткою крізь століття до наших днів. Демократичні засади організації та її ідейні основи актуальні і в сьогоденні. Діяльність товариства стала важливою віхою в історії українського націотворення, тому його історичне значення не применшується з часом, а проблема дослідження є актуальною і потрібною.

Процес і вирок над членами братства засвідчили, що перша несмілива спроба створити українську організацію зазнала цілковитої поразки. Цей прецедент також виявив, що уряд Російської імперії не врахував всієї сили розвитку українського національного руху. І хоча режим знищив братство, мовний і літературний потенціал української культури, сформульований Шевченком та іншими братчиками, за сприятливої політичної ситуації зміг відродитися як інструмент життєздатного національного руху.

Список використаних джерел та літератури

І. Джерела:

1.        Костомаров М.І. Закон Божий (книга буття українського народу).-К.: Либiдь.-1991.- 40с.

2.        Куліш П. О. Щоденник. – К., 1993. – 87 с.

3.        Кирило-мефодіївське товариство. Документи і матеріали у 3 т. – К.,1990.

ІІ. Монографії, статті, посібники:

1.        Антонович М. [Рец.] // Укр. історик. - 1988. - Рік 25 (97.- 100). - Рец. на кн.: Сергієнко Г.Я. Шевченко і Київ. Історико-біографічний нарис. -К.: Дніпро, 1987. – 87 с.

2.        Бойко М.П. Кирило-Мефодіївське товариство: філософські та культурологічні ідеї національної самосвідомості та державотворення. – Дніпродзержинськ, Вид. ДДТУ, 2006. – 452с.

3.        Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. Т.І. — К., 1990. - 348 с.

4.      Возняк М. Кирило-Мефодіївське товариство. — Львів, 1921. — 238 с.

5.        Гончарук П. С. Історичні погляди кирило-мефодіївців. – К., Видавництво Київського славістичного ун-ту, 2002. – 180 с.

6.        Горєлов М.Є. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. — К., 1996.-156 с.

7.        Гошовська В.А. Становлення української соціал-демократичної думки кінця ХІХ-початку XX століття: Проблема світогляду, національних особливостей, теоретичного осмислення на сторінках преси. — Xарків, 1997. — 422 с.

8.        Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ ХХ ст . 2-е видання. - Київ, 2000

9.        Грушевський М. С. На порозі нової України: Гадки і мрії. — К., 1991. - 128 с.

10.   Грушевський М. С. З ідеології кирило-мефодіївців // Україна: Науковий трьох місячник українознавства.-1914. - Кн. 1.- С. 78-83.

11.   Дорошенко Д. М.І. Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність. - К., 1920. – 184 с.

12.   Дорошенко Д. П.О. Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність.-К., 1918. – 163 с.

13.   Драгоманов М.П. Пропащий час. Українці під московським царством (1654-1876) // Драгоманов М.П. Вибране. — К., 1991. — С.559-574.

14.   Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М.П. Вибране. — К., 1991. — С.461-558.

15.   Зайончковский П.А. Кирило-Мефодиевское общество (1846-1847). — М., 1959. - 172 с.

16.   Зайцев П. «Книги Битія» як документ і твір [Текст] / П. Зайцев // Наше минуле. – 1918. – № 1. – 32 с.

17.   Козак Стефан. Українська змова і месіанізм: Кирило-Мефодіївське Братство / Микола Лесюк (пер.з пол.і ред.). – Івано-Франківськ: Плай, 2004. – 253с.

18.   Козак С. Біблія і «Книги буття українського народу» [Текст] / С. Козак // Дзвін. – 1994. – № 5. – С. 103–107.

19.   Кузьміна З.М. Шевченко і Андрузький // Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. – К., 1957. – С.144-160.

20.   Лисяк-Рудницький І. Каразин і початки українського національного відродження // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. — Т.1. — К., 1994. — С. 203-220.