Кирило - мефодиевское общество

9

КИРИЛО – МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО

ЗМІСТ

ВСТУП              3-9

РОЗДІЛ 1. Причини, передумови створення

Кирило-Мефодіївського товариства              10-15

РОЗДІЛ 2. Основні ідейні засади товариства              16-26

РОЗДІЛ 3. Розпуск Кирило-Мефодіївського товариства.

Доля його учасників              27-32

Висновки              33-35

Список використанИХ ДЖЕРЕЛ ТА літератури              36-39

ДОДАТКИ              40-43

ВСТУП

Перша половина XIX ст. для історії держави та права України була періодом відсутності української національної державності і включення земель України як адміністративних одиниць з напівколоніальною адміністрацією до складу Російської та Австрійської імперій. Все це супроводжувалося наступом на її права, нівелюванням її особливостей та державницької пам’яті. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ'я, народності. Поява пропагандистського гасла "народності" означала не що інше як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин.

Всі ці утиски надали поштовх початку національного відродження, зростанню політичної активності громадськості. Вершиною розвитку політичної думки першої половини ХІХ ст. стала доктрина Кирило-Мефодіївського товариства.

Актуальність курсової роботи. Актуальністю дослідження даної проблеми є те, що довгий період великий масив історичних праць про Кирило-Мефодіївське товариство був практично невідомий, оскільки радянська історіографія в силу ідеологічних причин, обминала їх. Сучасні умови створили можливість для всебічного і об’єктивного аналізу всього обсягу літератури присвячений товариству. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства є унікальним і важливим феноменом української історії, який потребує уважного й об’єктивного вивчення, що у свою чергу вимагає ознайомлення з досвідом попередніх поколінь дослідників цієї проблеми.

Об’єктом дослідження в курсовій роботі є Кирило-Мефодіївське товариство від часу заснування до його розпуску.

Предметом даного дослідження є діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, передумови його створення та основні етапи існування, документи та ідейні засади товариства, для його членів; процес розпуску та історичні наслідки існування такого виду організації.

Мета роботи. Метою курсової роботи є всебічне дослідження діяльності Кирило-Мефодіївського товариства і з’ясування того факту, чому воно вважається визначною подією в українській історії, аналіз основних причин виникнення такої організації в Україні, її діяльність і тих умов при яких товариство могло існувати лише таємно. Також важливою ланкою дослідження є те, які ідеологічні й політичні напрямки лягли в основу програми Кирило-Мефодіївського товариства, та якими братчики бачили шляхи розвитку українського народу та слов'янських держав.

В контексті заданої мети перед нами поставлені наступні завдання:

                   розкрити причини, передумови створення Кирило-Мефодіївського товариства;

                   описати основні етапи існування організації;

                   охарактеризувати основні ідейні засади діяльності товариства;

                   проаналізувати причини розпуску Кирило-Мефодіївського товариства та розкрити подальшу долю його учасників.

Хронологічні межі даного дослідження охоплюють період від початку заснування товариства до його розпуску включно.

У курсовій роботі використані наступні методи дослідження - аналіз, узагальнення, порівняння й синтез інформації, опрацьованих історичних матеріалів, наукових робіт і документів.

Кирило-мефодіївська проблематика – одна з важливих складових частин славістики. Майже півтора століття тому Йосиф Добровський визнав її наріжним завданням слов’янознавства, привернувши увагу як до постатей Кирила і Мефодія, так і до їх життя та діяльності, а особливо – до значущості зробленої справи. З того часу жоден поважний учений-славіст не обминав кирило-мефодіївського питання своєю увагою. Пояснюється це не тільки заплутаністю багатьох аспектів проблеми, відсутністю достатніх археографічних джерел, що підтримує постійний інтерес до цієї теми, стимулює постійний пошук, політ думки до самих непередбачених гіпотез, а й сенкретичною притягальністю її для людського розуму, який намагається осягнути не розкриті сторінки історичного минулого.

Джерельною базою для написання курсової роботи стали наступні емпіричні дані: програмний документ Кирило-Мефодіївського братства під назвою «Закон Божий» (Книга буття українського народу)», автором якого був Микола Костомаров. Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу — рятувати слов´янство; щоденник П. Куліша; документи і матеріали Кирило-Мефодіївського товариства у 3-х томах.

Історіографія курсового дослідження. Поява перших публікацій про Кирило-Мефодіївське товариство великою мірою пов’язана з мемуарною діяльністю М.І.Костомарова і П.О.Куліша. Написати свої спогади про товариство їх змусили чутки, невірні звістки, перекручені подробиці цієї секретної справи, що у великій кількості ходили серед інтелектуальних кіл Російської імперії, а також публікації в закордонній пресі, які відбивали зміст цих неясних чуток. Реабілітація кирило-мефодіївців за часів Олександра ІІ дала їм можливість висловити своє ставлення до суті таємного товариства 1845-1847рр. Як правило, М. Костомаров і П. Куліш, арешт і засудження яких стало найбільшою трагедією їхнього життя, у своїх свідченнях намагалися довести, що були покарані несправедливо. М. Костомаров, який в історіографії визнається одним із засновників і керівників Кирило-Мефодіївського товариства, взагалі заперечував сам факт існування організованого товариства, визнаючи лише нечіткі бажання його заснувати та збори друзів для обговорення українських і загальнослов’янських проблем. Самі ці збори не були таємними, адже їх учасники не намагалися приховувати своє знайомство і зустрічі. Ці твердження М. Костомарова майже повністю збігаються з його свідченнями під час допитів у ІІІ відділенні, де він заперечував існування товариства і навіть забороняв друзям називати їхнє коло “товариством”.[1]

П.О.Куліш, який більшу частину часу існування Кирило-Мефодіївського товариства перебував у Петербурзі і не був безпосереднім учасником зборів, хоча й підтримував постіний листовий зв’язок з кирило-мефодіївцями, визнавав існування невеличкого українського патріотичного гуртка, для означення якого він вперше у літературі використав поняття “Кирило-Мефодіївське братство” (1868) та “Кирило-Мефодіївське товариство” (“общество”) (1876), а також запровадив в науковий обіг термін “братчики” для означення кирило-мефодіївців. Однак, до цього нечисленного гуртка українських патріотів П.Куліш не відносив ні себе, ні Т.Г.Шевченка[2]. Хоча інколи сам П. Куліш зараховував себе до кирило-мефодіївців[3].

Слід зазначити, що згадки М.І.Костомарова і П.О.Куліша про Кирило-Мефодіївське товариство здебільшого почали з’являтися через два-три десятиріччя після його розгрому, коли деякі факти ними були забуті і деякі події переоцінені. Необхідно також брати до уваги, в яких умовах створювалися їхні спогади про товариство: становище у громадському світі П. Куліша і М. Костомарова, тиск цензури, особисті взаємини (наприклад, найзапекліші відмежування П.О.Куліша від участі в Кирило-Мефодіївському товаристві, негативні відгуки про Шевченка припадають на час його розходження з друзями – М.І.Костомаровим і В.М.Білозерським). Розбіжності і протиріччя у свідченнях кирило-мефодіївців стали передумовою для виникнення розходжень у тлумаченні сутності товариства в історіографії.

Свої свідчення про товариство залишили і «негативні» герої цієї історії – М.В.Юзефович та О.М.Петров, які визнавали факт існування таємного товариства і знов таки мали на меті певне виправдання своїх дій[4].

Початок науковому дослідженню Кирило-Мефодіївського товариства дали праці М. П. Драгоманова. Вони започаткували його наукову історіографію. Обмеженість джерельної бази не дала вченому всебічно дослідити історію та ідеологію кирило-мефодіївців. Однак завдяки М. Драгоманову інтерес до товариства й до українського суспільно-політичного руху дуже посилився. Разом з тим, М.П. Драгоманов дав початок формуванню української національної історіографії Кирило-Мефодіївського товариства.

У міжвоєнний період, в зарубіжній українській історіографії Кирило-Мефодіївського товариства, особливо треба відзначати праці Дмитра Дорошенка. Хоча в науковій спадщині Д. Дорошенка ми не знайдемо жодного дослідження власне Кирило-Мефодіївського товариства, але історик завжди цікавився цією проблемою й звертався до неї неодноразово в багатьох працях. Так, історія товариства розглядається в книжках «П. О. Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність» (1918) і «М. І. Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність» (1920).

Крізь призму біографії Великого Кобзаря Кирило-Мефодіївське товариство розглядається в роботі видатного українського історика-шевченкознавця П. І. Зайцева. Автор уважно досліджує одне з найважливіших джерел з історії Кирило-Мефодіївського товариства «Книгу буття українського народу». Зайцев зауважує, що довгий час історики дивилися на товариство, «яко зтоваришення якихсь «борців за мрії», наївних юнаків - ідеалістів, в роботі яких не було нічого революційного»[5]. Таким чином, згідно із поглядами Зайцева, Кирило-Мефодіївське товариство постає як організація українських революціонерів-демократів, які прагнуть політичної незалежності України.

Одним з найкращих досліджень історіографії Кирило-Мефодіївського товариства є стаття відомого історика Г.Я.Сергієнка “Історіографія Кирило – Мефодіївського товариства” (1971). Це найповніший аналіз історіографії з цієї проблеми, у якому охоплено величезний обсяг літератури. Характерною рисою цієї роботи є тенденційний підхід до проблеми, притаманний загалом всій радянській історичній науці, широке використання ідеологічних штампів. Але, головною заслугою Г.Я.Сергієнка є те, що він окреслив основний масив праць з історії товариства[6]. Особливий внесок в історіографію Кирило-Мефодіївського товариства зробив Володимир Міяковський. Його творчий доробок містить більше десятка праць, присвячених виключно товариству чи його окремим діячам. У 1920-х рр. В. Міяковський активно видавав статті про кирило-мефодіївців. Вік зробив дуже багато для висвітлення фактичної діяльності товариства, дав аналіз ролі його окремих членів. Історію Кирило-Мефодіївського товариства не обходять увагою видатні історики Дмитро Чижевський та Наталія Полонська-Василенко. Якщо для Д.Чижевського – це «романтично-християнське» товариство, то Н. Полонська-Василенко вбачає в ньому велику політичну програму.[7][8]

Фактично у працях кожного історика чи політолога, що вивчає становище української політичної думки у даному періоді, відводиться одне з головних місць політико-правовим ідеям Кирило-Мефодіївського товариства. Оминути дане утворення у контексті становлення української політичної думки неможливо. Діяльність братства достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Михайла Возняка та ін.

Для написання цієї роботи автором використовувались роботи таких вчених: Сергієнко Г.Я., Грушевський М. С., Дорошенко Д., Драгоманов М.П., Зайончковский П.А., Зайцев П., Міяковський В. та багато інших. Їх глибокий аналіз допоміг мені краще зрозуміти становище політичної думки в Україні в даний період та дозволив зробити висновки стосовно позитивних і негативних сторін першої політичної організації української інтелігенції.

Структура курсового дослідження. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

Обсяг курсової роботи – сорок три сторінки друкованого тексту.

РОЗДІЛ 1

Причини, передумови створення Кирило-Мефодіївського товариства

Після розгрому декабристського руху та офіційної заборони масонства на території Російської імперії настав час реакції, пов’язаний з іменем царя Миколи І. Для України він відзначився подальшим наступом на її права, нівелюванням її особливостей та державницької пам’яті. Як відзначав Г. Сергієнко, у цей час продовжувався "наступ самодержавства на рештки автономії України". У 1835 році Київ позбавлено традиційного Магдебурзького права — магістрат перетворено у міську думу, залежну від місцевих властей. Урядовими постановами припинено чинність в південно-західних і литовських губерніях Литовського статуту і доповнюючих його сеймових конституцій та поширено на ці області закони Російської імперії. 4 березня 1843 р. Литовський статут втратив силу в Чернігівській та Полтавській губерніях.[9]

Певним струсом, що активізував громадську думку в Україні стало польське антиросійське повстання 1831 року, що охопило також і частину Правобережжя. Головнокомандувач російських військ фельдмаршал Остен Сакен закликав українських селян доносити на своїх панів, які взяли участь у повстанні чи навіть арештовувати їх, обіцяючи в обмін свободу. Російський уряд дав розпорядження Малоросійському генерал-губернатору князю М. Рєпніну сформувати козацькі полки для придушення повстання.

У той же час, деякі з представників польської правобережної шляхти, багато з яких належали до спольщених українських аристократичних родів, під впливом популярних в тогочасній Європі ідей Й. Гердера та романтизму почали захоплюватись історією і героїчним минулим свого краю. Наслідком розвитку настроїв місцевого патріотизму стало формування в польській літературі так званої "української школи"[10], представники якої оспівували героїчне минуле козацької доби. Козакофільські настрої приводили до таких явищ, як, наприклад, реорганізація поміщиком Ржевуцьким маєтку в козацькому дусі, а Тимко Падура, переодягаючись бандуристом, намагався поширювати революційні ідеї серед українського селянства співаючи по селах власні твори, написані українською мовою та стилізовані під козацькі думи. Козакофільська шляхта пропагувала ідеї українського відродження та відновлення козацтва в рамках відбудови Речі Посполитої.