Кирило - мефодиевское общество

У другій частині Статуту — "Головних правилах товариства" — розкриваються його головні принципи організації братства, а також тактичні цілі на шляху утворення майбутнього союзу слов’янських народів. Так у сьомому пункті зазначалось, що оскільки "в теперішній час слов’янські племена сповідують різні віросповідання і мають упередження одне до одного, то товариство буде старатись про знищення всякої письмової та релігійної ворожості між ними і розповсюджувати ідею про можливість примирення розбіжностей в християнських церквах"[27]. Це, на думку його авторів, повинно було сприяти зближенню слов’ян та встановлення між ними справді братерських, дружніх і рівноправних відносин.

У сфері суспільних відносин Статут особливу увагу звертав на необхідність ліквідації соціальної нерівності та її особливо потворного прояву — кріпацтва. Восьмий пункт "Головних правил" відзначав, як одну з цілей братства те, що "Товариство буде старатись заздалегідь про викорінення рабства і всякого приниження нижчих класів, рівним чином і про повсюдне розповсюдження грамотності"[28].

Просвітництво широких народних мас визнавалось головним засобом досягнення мети, яке ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського товариства. Ця, здавалось би далека від політики, культурно-просвітницька діяльність викликала значні підозри у царських слідчих. Вони ретельно підшивали до справ заарештованих братчиків проекти облаштування народних шкіл, нарівні з революційними прокламаціями та патріотичними художніми творами.

Будучи у своїй масі ревними християнами, автори Статуту Кирило-Мефодіївського товариства особливо наголошували на моральності своїх дій та дотриманні духу християнського віровчення. У дев’ятому пункті "Головних правил" спеціально зазначалось про те, що "Як все товариство в цілому, так і кожен його член повинні свої дії узгоджувати з євангельськими правилами любові, покірливості і терпіння; правило ж "Мета освячує засіб" товариство визнає безбожним"[29].

Відозва "Брати українці", відображаючи в цілому ідеї відбиті в Статуті Кирило-Мефодіївського товариства, дає більш уточнене трактування основоположних ідей діяльності братства.

Так, зокрема, повторюючи думку про те, що з’єднання слов’ян в один союз є їхнім історичним призначенням, відозва чітко наголошує на тому, що це утворення повинно мати міждержавний характер, не позбавляючи жоден з народів, що до нього ввійдуть, статусу державно-самостійного: "...так, щоб кожен народ зкомпонував свою Реч Посполиту і управлявся несмісимо з другими, так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну..."[30]. Союзним органам делегувались права вирішувати виключно ті справи, які мали загальне для всіх членів об’єднання значення: "Щоб був один сейм або рада слов’янська, де б сходились депутати оду всіх Речей Посполитих і там розважали б і порішали такі діла, котрі б належали до цілого союза слов’янського". На чолі союзу мав стояти керівник обраний на певний і цілком визначений термін: "Щоб в кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим союзом був правитель вибраний на года" і влада, таким чином, не могла б перетворитись у спадкову.

Особлива увага у цій відозві зверталась на необхідність ліквідації станів та станових привілеїв, забезпеченні громадянської ("посполитої") рівності та свобод. Реальним проявом цієї рівності повинен був стати доступ до всіх державних посад в слов’янськім союзі та республіках що ввійдуть до нього не за "родом і достатком", а "по розуму і просвіченості народними виборами".

Невелика за обсягом відозва "Брати великоросіяни і поляки" проникнута закликом до двох слов’янських народів з якими історія найбільш тісно пов’язала долю української нації подолати історичну ненависть та суперечності в ім’я майбутнього об’єднання всієї Слов’янщини на засадах свободи та рівності громадян і народів[31].

У цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в національному, так і в соціальному відношенні, характер з наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації: "Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і в основному революційною. Найголовніші вимоги її зводилися до ліквідації кріпосництва і самодержавства, визволення і об’єднання слов’янських народів у республіканську демократію, запровадження загальної народної освіти. Однак здійснення програми ліберальна більшість кирило-мефодіївців намічала мирним шляхом. Лише найрадикальніша частина членів товариства (Шевченко, Гулак та ін.) дотримувалась революційних методів боротьби"[32].

Хоча у вище означених програмних документах братства організація майбутнього союзу слов’янських народів не розглядалась детально, все ж варто відзначити, що особливу роль в ньому відводилась Україні і Києву. Останній розглядався в ряді творів членів товариства саме як столиця планованого слов’янського союзу, місце розташування його головних керівних органів.

Києвоцентричні погляди учасників Кирило-Мефодіївського товариства можна розглянути як своєрідне продовження у XIX сторіччі ідеї Києва "Другого Єрусалиму", що лягла в основу державницьких прагнень гетьманської доби і, навіть, більш давньої — "Андріївської легенди" софійських книжників Києворуської держави [33].

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що викликала значний резонанс в тогочасній Україні по обидва боки російсько-австрійського кордону, політичні ідеї та культурницька праця його учасників стали етапною віхою у становленні української політичної думки, своєрідним каталізатором процесів, що дозволили нації вийти з духовної кризи пов’язаної з крахом Гетьманщини та ознаменували новий етап у боротьбі за самостійне державно-політичне існування.

Як зазначають М. Тараненко і В. Шевчук "Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства мала велике значення, причому з кількох міркувань. Зокрема, створення братства було першою, хоча і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який вважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація Товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, безупинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату"[34].

Широка робота по забезпеченню ідейних засад національного відродження, розпочата учасниками товариства після заслання, відобразила і, в значній мірі вплинула на становлення в українському основних парадигм у формуванні програм діяльності по забезпеченню Україні та українцям умов збереження власної ідентичності. Відомий історик Д. Дорошенко підкреслював, що "... ідейне значіння братства було величезне. Можна сказати, що його ідеї й його програма надовго зазначили головні напрямні лінії українського національного відродження"[35].

Тоді як традиція окремого політичного розвитку в Україні існувала тривалий час, сучасний націоналізм — доктрина, за якою люди спільної культури повинні скласти незалежну державу — з’явися на цій території досить пізно. Уважний дослідник побачить, що перші активні прояви націоналізму серед груп освіченої інтелігенції в Україні можна спостерегти вже на початку дев’ятнадцятого сторіччя і в середині того сторіччя Тарас Шевченко, найбільше ім’я в українській літературі, надав поетичної експресії націоналістичним прагненням. Це вже значно пізніше, були сформовані виразно політичні організації, що прагнули реалізувати в Україні націоналістичну ідеологію[36].

Т. Шевченку вдалось у своїй політичній поезії, що мала величезний вплив на молоде покоління українців, поєднати соціальний та національно-визвольний, державницький моменти, протистояння яких призводило в минулому до несконсолідованості української нації та її поразок у вирішенні цих самих соціального та національно-визвольного питань. М. Костомаров, створивши концепцію українського історично-політичного месіанізму, звернув увагу на особливості менталітету нації та їх вплив на її історичну долю. Він поставив проблему необхідності врахування ментальних рис при створенні політичних програм, зробивши висновок про те, що українцям необхідно тривалий час розвиватись в рамках чужої державності, яку варто спробувати пристосувати до власних потреб, щоб виховати "державницький дух"[37]. П. Куліш, намагаючись продовжити місію Т. Шевченка та розвиваючи де-факто ідеї М. Костомарова, гостро поставив проблему формування власної національної еліти як з представників старих, русифікованих та полонізованих еліт, так і з інших соціальних верств шляхом цілеспрямованого виховання національного духу та державницького мислення [38].

Значення товариства в розвитку української політичної думки полягає в тому, що воно не лише продовжило традицію, але й забезпечило модернізацію політичного мислення у відповідності з тогочасним рівнем політичної думки Західної Європи. Саме тому І. Лисяк-Рудницький писав: "В ідеології Кирило-Методіївського братства 1846-1847 років бачимо синтезу трьох попередніх течій: романтичного етнографізму й культурництва харків’ян; традицій козацького державництва й політичного автономізму лівобережного дворянства; врешті, модерних західноєвропейських ідей лібералізму й демократизму, що їх першими носіями на українських землях були декабристи. Кирило-методіївська програма стала плятформою українського руху впродовж наступних десятиліть. Пряма лінія розвитку веде від Кирило-Методіївського братства до Центральної Ради 1917 року".[39]

Висновки до розділу 2

Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать "Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія, відозви "Брати українці" та "Братья великороссияне и поляки", "Книги буття українського народу"[40], а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації.

Найголовніша ідея об’єднання слов’янських народів проходила "червоною ниткою" через всі програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства і була тим вихідним пунктом на якому грунтувалися всі подальші теоретичні розробки.

Широка робота по забезпеченню ідейних засад національного відродження, розпочата учасниками товариства після заслання, відобразила і, в значній мірі вплинула на становлення в українському основних парадигм у формуванні програм діяльності по забезпеченню Україні та українцям умов збереження власної ідентичності.

РОЗДІЛ 3

Розпуск Кирило-Мефодіївського товариства. Доля його учасників

У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства, що тільки набирала оберти, була викрита, а члени заарештовані.

У більшості літературних джерел події, що фактично привела до краху першої політичної організації в Україні, присвячено мало інформації. Спробуємо розглянути дану ситуацію детальніше.

Перш за все доводиться констатувати, що велику роль у викритті товариства відіграв, як не дивно, Микола Гулак. Бажання долучити нових учасників та якнайширше розповсюдити прогресивні ідеї переважили над обережністю. Саме він вирішив посвятити Петрова у таємниці товариства.

Дев’ятнадцятирічний Олексій Петров був студентом юридичного факультету Київського університету св. Володимира[41]. Батько Петрова, жандармський офіцер Михайло, помер рано. Напівсироті постійно не вистачало грошей, часом він голодував, й тому мав доволі жалюгідний вигляд. Вірогідно, це стало однією з причин, чому Микола Гулак довірив таємницю товариства Петрову. Зокрема, показав Петрову золоту каблучку, на внутрішньому боці якої були слова: «В ім’я св. Кирила і Мефодія». Крім того, Гулак розповів Петрову про засади й цілі товариства, прочитав «Закон Божий» і навіть дозволив його переписати. Згодом цей документ став одним з основних доказів обвинувачення. Що не дивно, адже там містилися несумісні з імперською ідеологією думки. Наприклад, § 97: “І пропала Україна – але так тільки здається”; § 100: “Лежить в могилі Україна – але не вмерла”[42].

28 лютого 1847 р. Олексій Петров з’явився до заступника куратора Київського навчального округу Михайла Юзефовича і зробив усний донос на членів братства. Сам Юзефович, котрий знав Костомарова, Куліша, був їхнім покровителем, тому зажадав від Петрова письмового доносу, сподіваючись, що той побоїться його зробити. Проте Петров не зламався і незабаром повернувся з детальним описом всього, що він довідався про товариство. Юзефович порадив студенту звернутися особисто до опікуна київського навчального округу – генерал-майора Траскіна (він знав, як важко потрапити до нього на прийом, тим паче звичайному студенту). Та Петров подолав усі труднощі і донос таки опинився на столі Траскіна.

Ось наступний його донос:

«№ 198. 1847 р., березня 3. Донос студента О. М. Петрова попечителю Київського учбового округу О. С. Траскіну про існування в Києві таємного політичного товариства — «Кирило-Мефодіївського братства»

«Повернувшись від поміщика Ханыкова 1-го листопада, у якого викладав уроки синові, я зупинився на один день у мого родича, професора математики в духовній академії Подгурского і не бажаючи утрудняти його собою, я того ж дня підшукав собі квартиру на старому Києві в будинку протоієрея Андріївської церкви Завадского : окрім мене, в цьому будинку знаходилися ще два мешканці, обоє службовці в канцелярії генерал-губернатора Бибикова; прізвище найближчого мого сусіда було Микола Іванович Гулак.

Займаючись досить пізно увечері, я часто чув у Гулака збори людей і міркування про предмети тих, що стосуються до держави, пройняті абсолютно ідеєю свободи; - оригінальність думок що тут викладаються про різні галузі державного управління, заманювала мене; внаслідок чого я почав обертати більш і більш за увагу на подібні сходбища і розмови; помічаючи такі збори досить часто і бачить, що предмети суперечок завжди були одне і ті ж : я з достоверностию міг укласти, що вони в основі своєму повинні були мати мету визначену.» [43]