История и традиции немецкого национальног образования в Украине

Новий удар проти Одеського  німецького педагогічного інституту, німецьких середніх спеціальних навчальних закладів, шкіл було нанесено в 1933 році, коли під сумнів була взята сама ідея освіти для національних меншин в Україні.

Кадрові зміни супроводжувались вихолощенням навчальних програм, їх повною уніфікацією, внаслідок чого національні школи втрачали свою самобутність, зорієнтованість на вивчення мови, культури, традицій своєї історичної батьківщини.

Під суворий контроль бралося навчання в Україні дітей  робітників та інженерно-технічних  працівників із-за кордону. Рекомендувалося підібрати для контингенту таких дітей найбільш кваліфікованих учителів, а також активістів з числа комсомольців і піонерів, що вільно володіли іноземними мовами.  На підставі цього можемо ствердити, що владні структури опікувались не стільки необхідністю належної організації навчального процесу, скільки проведенням відповідної ідеологічної роботи серед дітей іноземців.

Характерно, що різного  роду політичні рішення приймалися на тлі жорстких і невиправданих  політичних репресій проти німецького вчительства, що стало чи не єдиним хранителем багатовікових традицій німецького народу в Україні. Вже в 1921 р. в Запорізькій губернії була, за тогочасною термінологією, викрита і ліквідована петлюрівська організація з центром у Молочанську. Причому, нікого не здивувало, що до її складу входила переважно інтелігенція з числа німецьких колоністів.

Особливо гострого характеру  політичні репресії набули в 30-х  роках. Так, чимало фахівців позбулися улюбленої роботи в ході реалізації постанови політбюро ЦК КП(б)У від 23 грудня 1930 р. “Про переміщення спеціалістів (антирадянський елемент) з прикордонної смуги”, яка передбачала переміщення всіх, чиї світоглядні переконання не вкладалися в “прокрустове ложе” радянської ідеології, вглиб країни.

Ситуацію значно ускладнила допомога німецькому населенню України з боку уряду Німеччини, яка розглядалася партійно-державним керівництвом СРСР та УСРР як встановлення тісних зв’язків українських німців з своєю історичною батьківщиною. Націоналістичні фашистські організації через свою агентуру і навіть консулів, скориставшись труднощами на Україні в 32-у і на початку 33-го рр., повели скаженну агітацію серед селян і колгоспників Спартаківського, Зельцьського, Молочанського, Пулинського та інших районів Київської, Одеської та Дніпропетровської областей шляхом надання допомоги “голодуючим”. Грошовими переказами через “Торгсин” і через консулів фашисти намагалися залучити на свій бік якомога більше німців”.

За дорученням керівництва  наркоматів внутрішніх справ СРСР та України в республіці протягом другої половини 30-х років, було сфабриковано ряд кримінальних справ на представників німецької інтелігенції, таких як “Союз німців на Україні”, “Німці-тевтонці” та інші. Внаслідок їх реалізації лише в Одеській та Дніпропетровській областях було репресовано за неповними даними близько 80% педагогів вузів, технікумів, шкіл. Зокрема, в Одеській області за грати потрапило 19 директорів і понад 50 вчителів німецьких шкіл. Всього ж, протягом 1937-1938 рр. в Україні було репресовано 21 229 громадян німецької національності, з яких 10 706 засуджено до вищої міри покарання

“Викриття” протягом 30-х років численних “німецьких націоналістичних організацій” дали вищому політичному керівництву країни та республіки додаткову аргументацію для обмеження діяльності німецьких навчальних закладів. Передбачалася  реорганізація 888 національних шкіл, з яких 543 німецькі, 120 німецько-польсько-російські, 15 німецько-російські, 6 німецько-українсько-російські, 4 німецько-українсько-єврейські, 3 німецько-єврейські. Протягом 1938 р. була вжита низка заходів, які мали найнегативніші наслідки в наступні десятиріччя. Як показали соціологічні дослідження в 1955 році, лише 75% німців володіли рідною мовою, в 1979 р. цей відсоток зменшився до позначки 43% .

Принципово нові можливості для організації та функціонування німецьких національних шкіл відкрилися лише в кінці 80-х років. Питання про мови в Українській державі знайшли своє відображення в Декларації про державний суверенітет України, схваленій 16 липня 1990 року. В ній Україна виступила гарантом: “…всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку”. [5. – С.3-8]

Важливо, що питання розвитку національних мов, культур в Україні  постійно перебувають в полі зору вищого органу законодавчої влади.

Проголошення державної  незалежності України ознаменувало прийняття в листопаді 1991 р. Декларації прав національностей України, в  якій визнавалося: “Українська держава  гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації...”. [4.]

 Цілком очевидно, що  реалізація завдань поставлених  на новому етапі розвитку держави,  вимагає осмислення і творчого використання того великого, як позитивного, так і негативного досвіду набутого в 20-30-х роках.

Отже, наведені матеріали  дають можливість зробити такі основні  висновки:

- не дивлячись на  свою зовнішню привабливість,  здійснення політики коренізації щодо німецької національної меншини в Україні носило яскраво виражений класовий характер, було зорієнтоване на атеїзацію німецького населення, його відрив від історичної батьківщини;

- в кінці 20-х –  30-х років німецька національна  освіта, як в Україні, так і в СРСР в цілому переживала глибоку кризу, яка супроводжувалась скороченням мережі німецьких шкіл, обмеженням можливостей для організації навчального процесу в Одеському німецькому педагогічному інституті, середніх спеціальних закладах, шельмуванням і компрометацією національних педагогічних кадрів, масовими політичними репресіями серед німецького вчительства;

- аналіз архівно-слідчих  справ свідчить про те, що саме  німецькі навчальні заклади знаходились  під жорсткою опікою радянських  спецслужб, які розглядали їх як потенційні осередки для проведення антирадянської, контрреволюційної діяльності;

- ліквідація системи  німецької національної освіти  призвела до найнегативніших  наслідків, які сприяли відлученню  від пластів власної історії  та культури однієї з найчисельніших національних меншин, що проживала на теренах України;

- лише в умовах проголошення  державної незалежності України  були здійснені конкретні практичні  кроки, спрямовані на відродження  системи національної освіти  в Україні, що засвідчило схвалення цілого ряду законодавчих і нормативних документів.

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

На основі даного матеріалу  можна зробити висновки, що в 20-30-х роках XX ст. в Україні склався певний досвід   формування   і               функціонування   німецької   національної   освіти.

Вагомий внесок в реалізацію зазначених питань зробили  уряди Центральної Ради,  гетьмана Скоропадського, Директорія.  Незважаючи на складність ситуації, яка панувала в Україні в період національно-визвольних змагань українського  народу,  було  проголошено  право  кожної з  національних меншин опановувати рідну мову, культуру, наблизитись до своєї історичної батьківщини.

Суттєвими прогалинами  в розв'язанні національного питання в  колишній  Російській  імперії значною  мірою  скористалась  Радянська влада, яка, враховуючи минулий досвід, проголосила політику коренізації, що ставила за мету привернути до себе численні національні групи, які протягом   кількох   віків   проживали   на   її   території.   З   винятковими труднощами здійснювалась політика коренізації на теренах України, і в першу   чергу,   серед   німецького   населення.   Розбіжність   в   світогляді, уподобаннях, способі життя, релігійних традиціях склали певну основу для неприйняття рішень вищого політичного керівництва країни і республіки.

Конкретні факти доводять, що протягом першої половини  1920-х  років німецька   національна   освіта   базувалася    на   тих   основах,   які   були започатковані   протягом  другої половини  XVIII -  початку XX  століть. Йдеться,  в  першу  чергу,  про  нерозривний  зв'язок  шкільних установ  з релігійними     громадами,     використання     підручників     і     посібників, оприлюднених    в    кінці    XIX    сторіччя.    Важливою    рисою    німецької національної    освіти    протягом    тривалого    часу    було    і    залишалось самоврядування,  оскільки національні  школи в першій половині   1920-х років здебільшого фінансувались за рахунок громадських коштів німецьких колоній   та   окремих   меценатів. 

В другій половині 1920-х років яскраво спостерігається відхід від політики коренізації, який виявився в цілому   ряді   нормативних   актів   Народного   комісаріату   освіти   УСРР. Останні,   незважаючи   на   відсутність   бюджетних   коштів,   категорично забороняли участь німецьких громад в матеріально-технічному забезпеченні навчальних закладів. Все це призвело до ліквідації десятків німецьких національних шкіл, які були позбавлені підтримки з боку держави.

Суттєва складність в  організації навчального процесу  в німецьких національних школах, педагогічних курсах (технікумах), Одеському німецькому педагогічному інституті полягала у відсутності необхідних підручників, посібників, навчальних приладь. Можна твердити, що жодна з державних програм, обумовлених рішеннями ЦК КП(б)У, Раднаркому України щодо цього так і не були виконані. Залишились незавершеними проекти кооперації союзних республік у виданні підручників і посібників для німецьких навчальних закладів. Надзвичайно складна ситуація в кінці 20-х - на початку 30-х років, в період згортання політики коренізації, масовий терор, що розгорнувся в СРСР, в першу чергу торкнулися німецького населення. Звинувачення в контрреволюційній діяльності, формуванні підпільних організацій і груп сфабриковані органами НКВС, не просто порушували систему німецької національної освіти, а й звели її нанівець. Досліджені оперативні та архівно-слідчі справи доводять, що в кінці 20-х - першій половині 30-х років XX ст. була практично винищена німецька інтелігенція, яка формувала світоглядні переконання в зазначеної національної меншини. Вказані заходи повністю й беззаперечно грунтувалися на рішеннях ЦК ВКП(б) та КП(б)У, які не лише санкціонували проведення масових операцій проти німецького населення, а й формували громадську думку, спрямовану проти народу, який вніс важливий внесок в історію і культуру нашої держави. Лише сьогодні, в умовах державної незалежності України робляться спроби відродити німецьку історію і культуру, інтегрувати її в соціально-культурні процеси, які відбуваються в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Авдієнко М.О. Народня освіта на Україні. – Харків: ЦСУ, 1927. – 59с.
2. Глинский А.Б. Национальные меньшинства на Украине. – Харьков-Киев, 1931. – 61с.
3. Грушевський М. Народностям України. // Нова Рада. — 1992.
4. Декларація прав національностей України // Голос України. – 1991. – 2 листопада.
5. Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. – К., 1990. – С.3-8.
6. Закон України “Про національні меншини в Україні”.//Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 36. – Ст.529.
7. Куля Ф. Німецькі школи на Закарпатті.— Ужгород, 1998 р.— 65с.
8. Нариси історії Українського шкільництва (1905—1933). Навчальний посібник. За ред. О.В. Сухомлинської. — Київ: Заповіт,1996. — 94с.
9. Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин. // Збірка договорів Ради Європи: Українська версія. – К.:Парламентське видавництво,2000. – 654с.
10. Українська Центральна Рада  документи і матеріали. В 2-х т. Т. 2. Київ:Наукова думка, 1997. — 422с.
11. Чирко Б. Німці в Україні. // Відродження. - 1997. — № 1. — С. 27.
12. Ю.Устименко В., Чирко Б. Закон Української Центральної Ради  про національно-персональну автономію (9 січня 1918 р.). // Етнічний довідник. В 3-х ч. — Ч. III. Етнополітика в Україні. — Київ,1997. — С. 9-12.
13. H/Bahman. Durch die deutschen Kolonien des Beretaner Gebietes. Charkov: Deutsche Bauerbibliothek, 1929. – 63 c.
14. Information. // Die Welt/ - 2001. - № 33. – 15-21 серпня.
15. Nemirowskyj M.J. Die Schulbildung in der Ukraine / Osteuropa Institute in Breslau.- Berlin, 1926.- 35S.-( Das Heutige Rubland; H.9).
16. V.Smirmuski. Volkskundliche Forschungen in den deutschen – Kolonien der Sovjetunion. – Berlin, 1930. – 45 c.