История и традиции немецкого национальног образования в Украине

Позицію Центральної  Ради прилюдно задекларував М.С. Грушевський, який заявив: "Ми добуваємо державне право для української землі не для того, щоб панувати над національними меншостями України. Ми домагаємося для неї широкої автономії не для того, щоб тільки для себе використовувати її права. Повнота національного життя, котрої ми добиваємося для українського народу, не повинна затопляти інших народностей і обмежувати їх змагання до свобідного розвитку своєї культурної і національної стихії. [3.–С.2]

На створення такої  шкільної освіти, яка б задовольняла потреби всіх національних меншин, що проживають в Україні, була зорієнтована передова українська педагогічна думка.

У ІІІ Універсалі Центральної Ради стверджувалися і права національних меншин.

Закон Української Центральної  Ради про національно-персональну  автономію було схвалено 9 січня 1918 р. Як справедливо твердять сучасні дослідники, чи не вперше в світовій практиці, завдання забезпечення національно-культурних та інших запитів національних меншин було поставлено як один з визначальних напрямів державної політики в галузі етнічних процесів.[12 – С.9-10] У відповідності з ним росіянам, євреям, полякам національно-персональна автономія надавалася зазначеним законодавчим актом. Що ж стосується німців, білорусів, чехів, молдован, татар, греків, болгар, то останні могли скористатися правом національно-персональної автономії в разі надходження до Генерального суду заяви, підписаної не менш як 10 тис. громадян УНР "без різниці полу і віри, необмежених по суду в своїх політичних правах, що заявляють про належність свою до даної нації...". [10 – С.99-101]

Становлення національно-персональної автономії обумовило необхідність перебудови системи керівництва  освітою для національних меншин.

Певні кроки по створенню  національних шкіл, попри скасування Закону Центральної Ради про національно-персональну автономію, робились урядом гетьмана П. Скоропадського. Однак, в переважній більшості своїй, вони носили частковий, половинчастий характер.

Спроби повернутися до вироблених за доби Центральної Ради принципів  були здійснені в період Директорії. Зокрема, на противагу жорсткого принципу централізації керівництва освітою, запровадженого режимом гетьмана Скоропадського, практична реалізація всіх пов'язаних з нею справ поступово передавалася місцевим органам у складі представників територіального самоврядування, учительських спілок, комісарів народної освіти. Запрацювали також шкільні ради, що засновувались при земствах. Як переконуємось, таким чином забезпечувалось поєднання в справі розвитку шкільництва самоврядних начал з державницькими. [8 – С.84]

В руслі заходів по демократизації суспільного життя, в т.ч. системи освіти, вироблених в період української революції, значною слід розглядати активізацію діяльності німецького населення України за реалізацію своїх прав і свобод. 

Особливо гостро питання  реалізації прав і свобод німецького населення постало в період австро-німецької окупації України 1918 р. та встановленням режиму гетьмана Скоропадського. Підтримка окупаційних військ, і особливо гетьмана, певною мірою сприяла розв'язанню їх національно-культурних потреб. Наявна статистика свідчить про зростання кількості німецьких національних шкіл, як у великих адміністративних центрах, так і колоніях. Крім того робилися спроби різного роду реформування німецької національної освіти. Наприклад, в травні 1918 р., загальні збори парафіян євангелійсько-лютеранської церкви Одеси ухвалили рішення націоналізувати реальне училище св. Павла, що належало їм, і створити на його базі своєрідний навчальний комплекс, в який повинні були увійти:

1. Німецька народна школа св. Павла (Deutche Vjlkschule zu St. Paula).

2. Німецька реальна чоловіча гімназія св. Павла з підготовчими класами (Deutche Reform – Pealgumnasium zu St. Paula).

3. Жіночий ліцей св. Павла з торговими класами (Deutche Luseumzu St. Paula).

В зв'язку з запланованою реформою програма початкової освіти в народній школі, яка розраховувалась на 5 років, передбачала навчання дітей колоністів та їх однолітків німецького підданства основам граматики, арифметики, отримання загального уявлення щодо існуючого внутрішнього і зовнішнього становища в Європі в цілому та Україні зокрема. Освіта, отримана в одинадцятикласній чоловічій реальній гімназії відкривала можливості її випускникам до вступу в університети як України, так і Німеччини. Жіночий ліцей також був наділений цим правом і, як правило, готував вчителів для навчальних закладів. Вважалось, що вказаний навчальний комплекс перебуватиме у віданні Міністерства народної освіти України та Міністерства закордонних справ Німеччини і фінансуватиметься за рахунок обох цих країн. [15.]

Таким чином, в період національно-визвольних змагань українського народу були здійснені певні кроки по задоволенню національно-культурних потреб німецького населення України, які в числі іншого передбачали розгортання мережі національних шкіл, створення умов для їх функціонування.

Прекрасно усвідомлюючи, що досягнути порозуміння в такій багатонаціональній країні можна лише на основі залучення на свою сторону всіх націй і народностей, що проживали на території колишньої Російської імперії, більшовицька партія проголосила розв'язання національного питання одним з першорядних своїх завдань.

Необхідність проведення роботи серед національних меншин поставила  на порядок денний питання про  створення державних органів, наділених  певними повноваженнями і готовими охопити всі її напрямки. Щодо цього, в партійно-державному керівництві України не було єдиної думки. Розв'язуючи питання створення державних органів зорієнтованих на роботу серед національних меншин партійно-державне керівництво України вивчало і впроваджувало в життя досвід Радянської Росії. З цією метою ще в 1920 році було сформоване спеціальне представництво УСРР при Народному комісаріаті національностей РСФРР під головуванням Ю. Коцюбинського. Не маючи конкретних достовірних відомостей про його діяльність, зазначимо, що ряд аналітичних довідок, законодавчих і нормативних документів надходили в Україну і, як правило, впливали на формування в УСРР відповідних рішень.

На 1925 рік в Україні функціонувало 7 національних німецьких районів. Серед  них: Молочанський, Пришибський райони (Мелітопольська округа), Люксембургський (Маріупольська), Високопільський (Херсонська), Фрідріх-Енгельський та Гросс-Лібен-Тельський (Одеська), Ландауський (Миколаївська). Надалі планувалось утворити німецькі райони в Запорізькій, Криворізькій, Житомирській окрузі. Незважаючи на те, що втілення в життя накреслених планів дещо розтягнулося, кількість німецьких національних адміністративно-територіальних одиниць протягом 20-х років істотно зростала.

В жовтні 1921 року було оприлюднено "Положення про організацію освітньої справи національних меншостей, що живуть на території УСРР". Воно передбачало створення при Наркомосі України стрункої і розгалуженої системи органів, які б опікувались питаннями культурно-освітньої роботи серед національних меншин. Розгляд і розв'язання всього пов'язаного з цим комплексом проблем покладалось на Раду по освіті національностей при НКО УСРР, якій підпорядковувались Національне бюро по освіті серед національних меншостей, місцеві органи на рівні губерній, міст і повітів.

Винятково важливо, що робота по організації шкільної освіти серед  національних меншин в 20-х роках  здійснювалась на тлі серйозної  за своїм змістом дослідницької  роботи, яка не лише дозволяла з'ясувати  стан справ на місцях, а й реально впливала на прийняті рішення. Так, ще в березні 1919 року, спеціально уповноважена ЦК КП(б)У комісія провела обстеження більше 200 колоній Півдня України, в результаті чого були з'ясовані не лише настрої населення, його економічне становище, а й ставлення до перших кроків радянської влади в сфері національної політики, нових підходів до формування мережі національних шкіл.

В 1921 році Народний комісаріат освіти України поставив завдання перед губернськими і повітовими органами наросвіти провести обстеження регіонів компактного проживання національних меншин і дати відповідь на такі основні питання:

“- національний склад, статистика і тенденція;

- стан наросвіти, схема, кількість  співробітників по відділам; кількість  відповідальних і комуністів, кількість  співробітників знаючих українську мову, зв'язок з профспілками, жінвідділами, армією, комсомолоді, комнезаможними, зацікавленими, радянськими органами, положення в ряді других відділів виконкому, зв'язок вверх і вниз;

- кількість і стан установ  соцвиху, профосвіти, політосвіти, губпостачання (кількість вчителів і учнів, харчування і фінансування, постачання інвентарем, топливне питання, зв'язок з зацікавленими органами і організаціями і їх підмога, соціальний склад учнів, мова навчання, стан спілки робосвіти);

- професіональні установи, стан  наросвіти (які, кількість, стан, взаємовідношення з наросвітою)”. 

Широким обстеженням передувало заповнення опитувальних листів. Характерним в  цьому плані є такий документ по школі в с. Кічкас Хортицького  району Запорізької округи. В ньому поставлені основні питання щодо загальної кількості міського населення, його національного складу, кількості учнів за віком і статтю, наявністю і кількістю груп, мови навчання, бюджету закладу, стану приміщень та багато інших. Загалом опитувальний лист включав в себе 19 питань, які стосувались різних сторін діяльності школи. Важливо, що опитувальні листи, як своєрідна форма контролю за роботою шкіл, збереглися, хоча і в дещо  видозміненому вигляді, в другій половині 20-х рр.

 В першій половині 1924 року з ініціативи ЦКНМ і Раднацмену при НКО УСРР було проведено обстеження німецьких колоній в Катеринославській і Донецькій губерніях. Його результати зацікавлено обговорювались на засідання ЦКНМ при ВУЦВКу, яка серед іншого визначила першочерговість завдання в галузі організації німецької шкільної освіти. В другій половині 1924 р. було проведено обстеження німецьких колоній Волині. Причому, як і в першому випадку, місцеве населення висловлювало сподівання на конкретну практичну допомогу в організації шкіл з боку держави.

Важливі результати були досягнуті  в ході вивчення в 1925—1926 рр., стану  німецьких колоній в Запорізькій окрузі. Вони, зокрема, показали, що переважна більшість німецьких національних шкіл функціонує самостійно, без будь-якого зв'язку з органами народної освіти. Останнім було доручено звернути особливу увагу на німецькі національні школи, забезпечення їх необхідними кадрами, науково-методичними матеріалами. Одночасно з цим ЦКНМ поставила конкретне завдання - в найкоротші терміни подолати ті негативні наслідки в здійсненні національно-культурної роботи серед німців, яка на її думку перебувала не на належному рівні.

Для проведення вказаних експедицій залучалися не лише працівники ЦКНМ та Раднацмену НКО, а й студенти вузів  і технікумів. Так, в  кінці 20-х років для проведення експедицій виділялися кошти Хортицькому німецькому педагогічному технікуму, який, в свою чергу, мав надати в розпорядження органів державної влади та управління не лише обґрунтовані висновки, а й практичні рекомендації. На необхідність систематичних досліджень німецьких колоній, їх історії, побуту, сучасного стану націлював органи народної освіти і місцеві парторганізації Волинський губвиконком, який своєю постановою, прийнятою в 1925 р., визнав одним з першочергових  завдань “…вивчення економічного, соціального і побутового стану німецького села, хутора, колонії.”

Перманентні обстеження німецьких колоній, які проводились в 20-х роках, глибокий та всебічний аналіз стану справ шкільної освіти, виявили цілий ряд больових моментів, які необхідно було вирішувати спільними зусиллями як держави, так і громадськості. Йшлося, в першу чергу, про матеріально-технічне забезпечення організації і функціонування німецьких національних шкіл. Складне економічне становище, відсутність повноцінного державного фінансування обумовлювали необхідність пошуку всіх можливих форм і методів  розв'язання цієї проблеми. Вже на початку  20-х років Наркомос України відверто визнав неможливість утримання шкіл за рахунок держави і звернувся до населення за конкретною реальною допомогою з цього приводу. Він зобов'язав місцеві владні структури, комітети незаможних селян закликати все місцеве сільське населення до широкої самодіяльності і залучити до активної участі в справі матеріально-технічного забезпечення органів освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, утримання персоналу. [16.]

Комітети допомоги школі, сформовані на початку 20-х років, практично  утримували школи і пізніше трансформувалися у батьківські комітети. Цілком зрозуміло, що згадані кроки отримали досить неоднозначну оцінку населення, яке і без того перебувало в умовах зубожіння. Однак, в німецьких колоніях вони знайшли свою підтримку, оскільки німецькі національні школи, вчительство, в силу своєї традиції, завжди утримувались за рахунок громад.

Залучення батьківських коштів, яке розглядалося як вимушений захід, позитивно вплинуло на стан шкільної освіти в цілому і шкільної освіти для національних меншин зокрема. Причому, органи народної освіти відзначали високу активність комітетів допомоги школі в німецьких колоніях. Так, на кошти батьків було споруджено приміщення нової Терсянської школи Запорізької округи, яке було якнайкраще функціонально пристосоване для здійснення навчального процесу.