История и традиции немецкого национальног образования в Украине

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність даного дослідження  обумовлена необхідністю глибокого і всебічного осмислення проблем історії культури всіх народів, що проживають на теренах України, виробленням практичних рекомендацій по формуванню національно-культурних програм, розробки відповідних законодавчих і нормативних актів. При цьому, особливе значення має історичний досвід 20-х – 30-х років ХХст., який, при всій його критичній оцінці, не втратив свого значення на сучасному етапі розбудови незалежної української держави.

Особливої уваги потребує вивчення основних форм і методів  діяльності органів політичного  керівництва та виконавчої влади, наукових закладів, громадських організацій  по створенню системи освіти національних меншин, зокрема німецької, яка сприяла забезпеченню культурних  запитів  одного з найчисленніших етносів, що пов’язав свою долю з Україною.

Успадкувавши кращі  традиції європейської освіти XVIII-XIX століть, німецькі національні школи навіть в період радянізації навчальних закладів вигідно вирізнялись в порівнянні не лише з українськими школами, а й з аналогічними закладами інших національних меншин. Йдеться, в першу чергу, про увагу до них з боку німецької інтелігенції, церкви, численних національних громадських інституцій, тісний зв’язок педагогічних колективів і учнів з своєю історичною батьківщиною.

На жаль, період згортання  політики коренізації, масових незаконних репресій щодо німецького населення  звели нанівець набутий цінний досвід, дискредитували його в очах педагогічної  громадськості. Лише в умовах  державної незалежності України, піднесення її як демократичної, правової держави досвід, набутий в 20-х – 30-х роках ХХ ст., стає у нагоді, служить основою для формування національно-культурної політики на сучасному етапі. Свідченням цього стало прийняття в червні 1992 р. Верховною Радою України закону “Про національні меншини в Україні”, який  гарантував     “…всім національним меншинам права на національно-культурну автономію:  користування і навчання рідною мовою, чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах” [5]. Зазначений законодавчий акт повністю відповідає міжнародним документам, зокрема Рамковій конвенції Ради Європи про захист національних меншин[9], резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 19 грудня 1997 р., які розглядають   питання   організації   навчання   рідною  мовою як  одну   з основних   вимог забезпечення прав національних меншин.

Демократичний підхід української  держави до організації освіти для  національних меншин викликав зацікавленість цілого ряду міжнародних організацій. Свій вагомий внесок в розбудову німецької національної освіти зробили Європейський союз, Рада Європи, Німецька служба академічних обмінів, Інститут Гете, Фонд Фулбрайта. Одночасно з цим, ним було прийнято рішення про субсидіювання літніх курсів з питань німецької історії, культури і права для українських фахівців, організацію яких взяв на себе Тюбінгенський університет. Важливою є також ініціатива провідних вчених Австрії, Німеччини, Швейцарії по створенню Віртуального глобального університету (Virtual Global University), який відкриє можливості доступу до основ німецької історії та культури для населення Східної Європи в т.ч. й України. Характерно, що вона спирається на тривалі і усталені традиції. Так, ще  в 1835 р. в Гейдельбергський університет було прийнято 84 студенти з Росії, серед них  вихідці й з України[14].

Цілком очевидно, що формування Всеукраїнських і міжнародних програм  по організації системи німецької  національної освіти виходить з наявного досвіду набутого, серед іншого, в Україні в 20-30-х роках ХХст. Його узагальнення значною мірою сприятиме піднесенню освіти в цілому і німецької зокрема.

Об’єктом дослідження є діяльність органів політичного керівництва, державних органів влади та управління, НКО УСРР і підпорядкованих йому установ народної освіти по формуванню системи німецької національної освіти, досвід окремих педагогічних колективів, вищих навчальних закладів, шкіл, внесок непересічних особистостей з числа німецької наукової та творчої інтелігенції, що залишили  помітний слід в історії та культурі України 20-30-х років ХХст.

Предметом дослідження є шляхи, форми і методи становлення системи німецької національної освіти в Україні, які в досліджуваний період пройшли декілька етапів свого розвитку.

Метою роботи є вивчення, аналіз та висвітлення досвіду організації системи німецької національної освіти, набутого в період здійснення політики коренізації, його проекція на вирішення аналогічних проблем в умовах сьогодення.

Методологічну основу праці  становлять головні принципи історичного пізнання – об’єктивність та історизм. В роботі застосовані проблемно-хронологічний, історико-статистичний, порівняльний та структурно-системний методи дослідження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I

ІСТОРІЯ, ТРАДИЦІЇ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ НІМЕЦЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Німецька національна  школа в Україні пройшла нелегкий, складний і суперечливий шлях який визначався і спадами, і підйомами, реальними здобутками і втратами.

Формування німецької  національної шкільної освіти в Україні нерозривно пов'язане з процесом німецької колонізації, зростанням місця і ролі німецького населення в суспільно-політичному житті Російської імперії. Характерно, що перші згадки про німців в Україні датуються    вже     кінцем  

Х століття.

На початку XVIII століття широка хвиля німецької колонізації розгорнулася на Закарпатті. Так, з вихідців  верхньоавстрійського Зальцкамергута (Ішл, Лангбад, Гайзерн) було засновано поселення Німецька Мокра (Deutsh Mokra) (зараз Руська Мокра), де поступово налагоджувалось економічне життя. [11. – С.5]

В другій половині XVIII ст., до складу Росії відійшли значні території  на півдні України, які в силу цілком зрозумілих причин вимагали свого заселення  і освоєння. При відсутності необхідних матеріальних ресурсів російське самодержавство стало залучати іноземних колоністів.

Причини колонізації  були дуже різними. Одних на переселення штовхнула економічна криза, інших-переслідування з боку католиків. В Росію переселенців приваблювала гарантія віротерпимості, суттєві пільги в економічній сфері, військовій службі.

Цілком очевидно, що в  процесі переселення колоністи  перенесли на нові освоєні території  традиції німецької школи, яка на відміну від інших європейських країн мала свої специфічні особливості.  Відомо, що в середні віки німецькі школи, що перебували під опікою монастирів, єпископських і соборних церков мали своє основне завдання виховувати духовенство. Тому освіта, яку давали юнацтву парафіяльні священики і паламарі, зводилась виключно до вчення про віру. Навіть діти представників світських станів, які потрапляли в монастир лише на певний, визначений термін навчання не мали ніяких виключень. Вони повинні були вивчати те ж саме, що і майбутні монахи й священики та перебувати в тому  ж  режимі.

Тривалий час навчання сільських дітей у відповідності з вимогами церковних статутів XVI ст. здійснювалось священиками, причетниками і паламарями, чиї зусилля в даному напрямку не мали ніякої усталеної системи. Зокрема, навчання проводилися один раз на тиждень і далеко не завжди відповідало елементарним вимогам. Приблизно з початку XVII ст., причетники і паламарі починають називатись шкільними вчителями, а в середині XVII ст. зазначене поняття стало універсальним.

Вся подальша історія  німецької народної школи визначалася  її обережними і не завжди успішними спробами вийти з під контролю церкви.

Разом з тим, незважаючи на наявні протиріччя, протягом XVI—XVIII століть в Німеччині склалася цілком розвинута система освіти, яка вважалася однією з найкращих  в Європі. Усвідомлення місця і ролі освіти в суспільному житті, повагу до неї, німецькі колоністи принесли з собою в Російську імперію.

В становленні німецької  шкільної освіти в Україні можна  виділити кілька етапів. Перший це друга половина XVIII — початок XIX ст., коли німецькі колоністи як лютерани, меноніти, так і католики, внаслідок скрутної економічної ситуації, пов'язаної з освоєнням нових територій, не мали змоги створити  матеріально-технічні умови для функціонування шкіл, забезпечити їх пристосованими приміщеннями. За приміщення школи слугували маленькі та бідні халупки, книг було дуже мало і кожен учень ніс в школу ту книгу, яку йому змогли розшукати батьки, колонії не мали спеціально навчених вчителів, а їх роботу виконували люди, які вміли писати і читати, але ні на що інше не були здатні.

Подібна ситуація привела  до того, що організація шкільної освіти поступово переходила до найбільш освічених  і авторитетних в колоніях протестантських  пасторів, менонітських духовних вчителів і наставників-проповідників.

На другому етапі – друга половина ХІХ ст., економічне зміцнення колоній, вплинуло і на загальний стан шкільної справи. Наявні архівні документи засвідчують, що на середину XIX ст. переважна більшість німецьких і менонітських колоній вже мали свої кам'яні школи, які значною мірою відображали їх стабільність і добробут. Причому, ряд авторів звертали свою увагу на таку характерну деталь. Як правило, меноніти та лютерани, здійснивши переселення, відразу бралися за будівництво школи і будинку для вчителя, а вже потім — культових споруд. Католики ж, навпаки, віддавали перевагу спочатку будівництву костьолу, а вже потім школи. Останнє, на їх думку демонструвало високий рівень вимог до освіти у протестантів, їх нерозривний зв'язок з канонічними вимогами. [16.]

Як правило, будівництво школи, її наступне утримання в німецьких і менонітських колоніях здійснювалось за рахунок громади. Лише в окремих випадках від держави надходила незначна допомога у вигляді будівельних матеріалів або бюджетних виплат.

На посаду вчителя запрошували як своїх, найбільш освічених колоністів, так і емігрантів з Німеччини. Нерідко і німці, і меноніти направляли на навчання до Німеччини, Швейцарії талановиту молодь, яка, отримавши необхідну освіту, поверталася до колоній. На жаль, підбір вчителя в своєму ідеальному варіанті здійснювався в надзвичайно рідких випадках. В більшості своїй вчителі так і не відповідали встановленому рівню.

Істотне зростання  кількості  німецьких шкіл, яких на 1841рік  налічувалось в Україні 189, відсутність резерву  вчительства обумовила необхідність організації т.з. центральних дворічних училищ або училищ підвищеного типу, які б давали змогу як забезпечити підготовку вчителів, так і відкривали б можливість здібній молоді продовжити освіту в навчальних закладах вищого ступеню.

На межі XIX і XX ст. у південноукраїнських німецьких колоніях, за підрахунками Б.В.Чирка, існувало понад 20 центральних училищ. Зокрема, в Херсонській губернії вони діяли в колоніях Маріїнське, Гофунгсталь, Ландау, Нейгальбштадт, Александркроне, Гнаденфельд, Нейзац, Шенфельд та ін. Напередодні Першої світові війни в цих навчальних закладах було 2219 учнів. [11 – С.27]

Поступово складалася і  сама система німецьких шкіл. Зокрема, восьмирічну школу до конфірмації  відвідували хлопці й дівчата  віком від 7 до 14 років. За встановленими правилами навчальний рік повністю орієнтувався на проведення сільськогосподарських робіт і тривав з початку вересня до початку, або середини травня. Крім того, у відповідності з прийнятими в 1841 р. правилами, жорстко регламентувалося відвідування навчальних закладів. Вони зобов'язували батьків забезпечувати навчання своїх дітей у відповідності з встановленими термінами, вести облік відвідувань. Причому, невиконання цих правил каралося штрафами, які передавалися до шкільної каси і використовувалися на придбання підручників, заохочення кращих учнів тощо.

Суттєвим чинником, який стримував навчальний процес була відсутність  програм, які здебільшого визначались  кожним окремим вчителем. Разом з  тим, серед основних дисциплін в  початкових німецьких школах вважалися основи арифметики, читання, письмо, географія, закон Божий, катехізис, німецька мова, біблійна і церковна історія. До 1866 р. викладання російської мови було необов'язковим.

Не відзначалися своєю  різноманітністю і методи навчання, основними з яких було механічне заучування текстів та їх безкінечне повторювання, що призводило до вкрай негативних результатів. Ось як описує методику навчання в німецькій колоністській школі середини XIX ст. один із сучасників: "Німецькі школи представляють собою прекрасний зразок застиглої Німеччини XVII ст. Всі діти при обов'язковому навчанні повинні там висиджувати 8 років, впродовж яких вони вивчаються читати лише механічно, не будучи в змозі переповісти і двох рядків. Письмо з точки зору почерку дуже хороше, але почніть в самому старшому класі диктувати і учні не в змозі запам'ятати фрази і зв'язати двох слів.

Арифметика проводиться  чисто механічно і закінчується першими чотирма діями. Підручники використовуються видання 1795 року. Вчителі  взяті з писарів і кістерів, підготовка їх дуже слабка, практикуються тілесні покарання. Разом з тим, розширення реформ в другій половині XIX ст. наштовхувалось на істотні труднощі. [15.]

Зокрема, суттєво змінилася  політика Російської імперії щодо колоністів. На перший план стали мотиви обрусіння і злиття з російським народом усіх інших націй. Свого апогею така політика досягла в роки Першої світової війни і супроводжувалась комплексом репресивних заходів, зокрема масовими депортаціями німецького населення.

Було б невірно думати, що німецьке населення повністю змирилося з існуючим становищем. В боротьбу за свої права активно включилися меноніти, які на своїй нараді 29 березня 1917 р. в Молочанську Катеринославської губернії поставили серед першорядних питань завдання відновлення і налагодження національної шкільної освіти.

Нові перспективи для  організації освіти для національних меншин відкрила Українська революція 1917р. Зокрема,  пов'язані з цим  питання знайшли своє відображення в програмних документах Центральної  Ради, яка проголосила принцип рівності всіх націй на території України. Так, у повідомленні про скликання Українського національного з'їзду вказувалось, що "права національних меншин та їх забезпечення" в його роботі займуть одне з найбільш пріоритетних місць.

Характерно, що ідея забезпечення прав і свобод національних меншин, включаючи право на освіту рідною мовою, знаходила підтримку практично всіх наявних в Україні політичних сил.