Державніі перетворення Росії за часів правління Івана Грозного

Реформа оподаткування мала декілька напрямів. Перша реформа боляче вдарила по монастирях. В 1548-1549 рр. почалась, а в 1550-1551 рр. була проведена відміна фінансових виплат на рахунок сплати основних аналогів і різноманітних проїзних і торгівельних мит – основного джерела прибутку монастирів.

В «Судебнику» 1550 р. тархани, тобто звільнення від сплати частини  або всіх виплат на рахунок держави, були відмінені, а в травні 1551 р. була проведена перереєстрація всіх жалуваних  грамот з приміткою. Була встановлена  єдина міра визначення прибутковості  – «соха» - земельна одиниця. Було введено  нові податки: «пищальные деньги», «полоняные». Не тільки вводять нові податки, але  й набагато збільшують розмір старих. Наприклад, відбувається збільшення ставок одного з головних поземельнихподатків, «ямських грошей».

Урядовці вирішили в централізованому порядку використати нові можливості селян у виплаті податків. Не дивлячись  на чіткий напрям збільшення податкового  тиску, збідніле дворянство змусило казну зробити великі поступки на користь військового дворянства. «Отныне служилые люди платили гораздо меньшие налоги со своих земель, чем крестьяне с Севера и монастыри. Налоговые льготы должны были приостановить ...разорение мелкопоместных дворян, составлявших ядро русской армии». [2.11.:173]

За характером податкових змін можна зробити висновок, що вони були спрямовані на збільшення прибутків держави. Відбувається різке і помітне зростання грошового податкового тиску. Ці перетворення відрізнялись комплексністю і конструктивністю. В результаті реформ влада домоглась єдності в податковій сфері. І ще раз можна наголосити про явний продворянський характер перетворень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.7 Реформи в армії

З Казанською війною також  біла пов’язана реформа в армії, котра почалась в 1556 р. В результаті декількох невдалих походів стадо  зрозуміло, що старий спосіб організації  армії вже не здатен приносити  успіхів в нових умовах ведення  бою.

По-перше, було змінено сам  спосіб набору до армії, починають проводити  заходи, щоб зацікавити якомога більшу кількість людей: « ...установив службу не только с поместьев, но и с вотчин боярских, так что владелец ста  четвертей угожей земли должен был  идти в поход на коне и доспехе, или вместо себя выслать человека, или внести уложенную за то цену в казну... Иоанн назначил всем денежное жалованье во время похода и двойное  боярским детям, которые выставляли лишних ратников сверх определенного  законом числа». [2.4.: 545]

Військо вже комплектували  не тільки з руських воїнів. До другої половини XVI століття до війська були залучені козаки, що жили на Дону. Використовувались вони в основному для несення прикордонної служби. «...усмиренные народы казанские давали нам ратников; а князья черкесские приезжали служить царю с многолюдными конными дружинами». [2.4.:545]

Створивши таку систему комплектування, Іван Грозний отримує міцну базу для подальших змін в структурі  армії. Ядром війська стає кінне  дворянське ополчення.

З’являється новий постійний  вид війська – стрілецьке. (див  додаток 3) Воно формувалось в якості постійного контингенту піхоти (почасти  кінноти), озброєні вогнепальною зброєю. Вони забезпечувались колективно землею, міськими дворами, які не оподатковувались, невеликими грошовими виплатами, зберігали стрільці і право на дрібну торгівлю і ремесла.

Модернізація і хороші умови для існування стрільців у другій половині XVI століття перетворили постійне стрілецьке військо на найміцнішу бойову силу Російської держави.

Завдяки змінам, проведеним в армії, її озброєння набуло своєрідного  «єдиного обличчя». Кожен воїн мав  на озброєнні залізний шолом, панцир або кольчугу, шаблю, лук і стріли.

До змін в армії додається  поява артилерії. Збільшується артилерійський парк, обслуговуючі гармати, гарматники були виділені в особливу групу служивих людей.

Спірним питанням в реформі  армії є питання чисельності  війська. Перший полюс його представляє  Скринніков. Він вважає, що армія  за Івана Грозного була невелика: «В походе 1562 года полевая армия насчитывала 18 тысяч детей боярских. Их сопровождало до 20-30 тысяч их холопов». [2.11.:246]

Більшість вчених дотримується думки, що військо до кінця XVI століття нараховувало не менше 100 тисяч осіб. Цю точку зору може підтвердити Карамзін: «Имев под Казанью 150000, Иоанн чрез несколько лет мог выводить в поле уже до трехсот тысяч всадников и пеших». [2.4.:545]

Я вважаю, що чисельність  війська дорівнювала або хоча б була близька до 100 тисяч чоловік, оскільки декілька десятків тисяч воїнів не могли представляти велику армію, а той період часу характеризується великими військовими перемогами.

В результаті реформ була створена міцна боєздатна армія, здатна протистояти  сильному і міцному противнику. Армія XVI століття набагато перевищувала армію  Московського князівства XV століття, а  створивши таку міцну армію, Іван Грозний отримав право більше вимагати від неї, що збільшувало  її боєздатність.

 

 

 

 

 

 

3.8 Зміни в земельному законодавстві. Обрана «тисяча»

Центральним питанням внутрішньої  політики 50-их років є земельне. Характер земельної політики середини XVI століття визначився вже в першому великому заході в області земельного питання. Цим заходом було «испомещение»  наказом від 3 жовтня 1550 р. дворянської  тисячі біля Москви, на основі чого планувалось  збудувати новий «Государев двор»  не за територіальним принципом, а за ознаками знатності і службової  вдачі. «Реформа выдвинула чиновный принцип, в основе которого лежали такие  признаки, как знатность и служебное  преуспевание». [2.11.:165]

До цієї «тисячі» (усього 1078 дворян, за іншими даними 1070) були зараховані дворяни, які не мали власної землі  поруч з Москвою що ускладнювало їхню службу при дворі. Цей крок дозволив урядові завжди мати під рукою  людей, яких можна було призначати воєводами  в полки, головами в сотні, відправляти  з дипломатичними дорученнями до сусідніх країн. (див. додаток 4)

В процесі реалізації наказу від 3 жовтня 1550 р. була укладена так звана Тисячна книга, яка вміщувала в собі списки всіх дітей боярських, що увійшли до складу тисячі.

До списку кращих слуг були занесені імена удільних князів –  Бєльського, Мстиславського і Глинського, а також добра половина Боярської  думи. Удільні правителі перетворювались  на державних поміщиків, яким наказ  давав право за необхідності мешкати  не в своїх столицях, а в підмосковному  помісті, щоб бути готовими до посилки  за призначенням.

Ці перетворення мали б  повернути єдність селянського стану. Але реформа наштовхнулась на деякі труднощі. Для наділення дворян землею потребувалось не менше 118 тисяч чвертей ріллі, а такої кількості землі у казни не було на той час. І тому реформа з самого початку здійснювалася лише частково. Для мешканців Новгороду землі взагалі не вистачило. Таким чином через віддаленість Новгорода від Москви його поміщики практично не могли слугувати столиці. (див. додаток 5)

Розміри підмосковних наділів  дітям боярським визначались  у 200, 150 і 100 чвертей землі в залежності від того, до якої з трьох статей (на які була розбита «тисяча») відноситься  цей син боярський. Документ цей  встановлював порядок поповнення «тисячі» в разі смерті когось з її членів.

В ході реалізації реформи  деяким поміщикам землі не вистачило, але сам цей процес був заходом величезного масштабу в галузі земельних відносин. В результаті дворяни-поміщики отримали в свої руки більше 100 тисяч чвертей ріллі з відповідноюкількістю луків і лісів.

Одним з важливих кроків Івана Грозного є присуд від 11 травня 1551 р. Значення його полягає в тому, що він формулює основні принципи політики уряду Івана Грозного по відношенню до двох категорій феодального  землеволодіння: монастирського і княжого. Акт цей встановлював ряд заходів, спрямованих проти посилення  таких землевласників. По-перше, заборонялась купівлямонастирями та іншими представниками церковного землеволодіння земель без попередньої доповіді про це цареві.

Другий пункт розповсюджував обов’язковість доповіді про земельні вкладення в монастир.

Третє положення цього  документу встановлювало особливі обмеження для землевласників ряду місцевостей, в першу чергу для  князів. Будь-яке порушення цього  правила вело до позбавлення землі.

Узявши на себе зобов’язаність забезпечити дворян помісними землями, держава надалі мала б постійно турбуватись  про поповнення земельного фонду. Тому, регулюючи питання монастирського землеволодіння, документ від 11 травня 1551 р. одночасно включав в себе ряд пунктів, спрямованих на ліквідацію величезної кількості монастирських  землеволодінь, що виникли в період боярського правління. Тут і маємо  змогу прослідкувати основний політичний мотив, який виявляється в усіх заходах 50-их років, - інтереси дворянства. Саме з цієї причини влада повернулась  до проекту часткової секуляризації  церковних земель. Всі ці заходи мали на меті запобігти подальшому зростанню монастирського землеволодіння. «...они (епископы и монастыри) могли бы сей куплей присвоить себе наконец большую часть недвижимых имений в России, ко вреду общества и собственной их нравственности». [2.4.:483]

Але переоцінювати результати земельних реформ не треба, бо система  обмежень вступала в силу тільки в  тому випадку, якщо виникала загроза  виходу землі зі служби. «При наличии  наследников и при нормальном течении службы князья из состава  Государева двора имели право  и на выкуп родовых земель, и  на первоочередное право получение  земель из поместного фонда, пополнявшегося за счет конфискованных вотчин». [2.11.:168]

Проведення цієї реформи, яка виражали інтереси держави і  дворянства, була необхідною для обмеження  влади церкви і встановлення контролю над землею. Метою цього законодавства  була не консервація тих відносин, які вже склались, а розширення фонду земельної власності, що слугував основою нової військово-служивої системи Московської держави.

3.9 Опричнина

Видатний російський історик  В. О. Ключевський якось підмітив стосовно опричнини: «Учреджение это  всегда казалось странным как тем, кто  страдал от него, так и тем, кто  его исследовал». Дійсно, усього сім  років існувала опричнина, але так багато вчених працювало над нею, над виясненням її причин і цілей. В цілому, всі думки істориків можна звести до двох взаємовиключних тверджень: 1) опричнина була обумовлена особистими якостями царя Івана і не мала якогось політичного обґрунтування (В. О. Ключевський, С. Б. Веселовський, І. Я. Фроянов), 2) опричнина була добре продуманим політичним кроком Івана Грозного і була спрямована проти тих соціальних груп, котрі протистояли його самодержавству. Остання точка зору, в свою чергу, також роздвоюється. Одні дослідники вважають, що метою опричнини було скинення боярсько-княжої економічної і політичної міці (С. М. Соловйов, С. Ф. Платонов, Р. Г. Скринніков). Інша група (О. О. Зимин, В. Б. Кобрін) доводять, що опричнина «цілилась» в останки удільно-княжої старовини (Старицький, князь Володимир), а також спрямовувалась проти сепаратистських прагнень Новгорода і протистояння церкви як міцної недержавної організації. Жодне з цих положень не доведене остаточно, тому суперечки продовжуються.

Можливо, причини опричнини  треба шукати не у боротьбі з певними  соціальними групами, а в реакції, яка намагалась посилитись через  владу на альтернативу державного розвитку, представлену виборними органами.

Але нам треба знати  не стільки думки дослідників, скільки  хід самого опричного «дійства».

3 грудня цар несподівано  для багатьох виїхав з Москви  разом з сім’єю в супроводі  підібраних бояр і дворян. Узяв  він з собою казну і великі  святині. Після відвідання Троїте-Сергієва  монастиря він направився до  своєї літньої резиденції –  до Олександрівської слободи  (нині м. Олександрів в 100 км  на північний схід від Москви). Звідси на початку січня 1565 р. Іван Грозний відсилає до  Москви дві грамоти. В першій, адресованій боярам, духовенству  і служивим людям, він звинувачує їх у зраді і проворстві зрадам, а у другій цар заявляє московським посадським людям, що він гнівається на них і «опалы никоторые нет». Грамоти царя зачитали на Червоній площі і викликали вони велике обурення серед населення. Московський народ вимагав, щоб царя вмовили повернутись на престол, погрожуючи, що сам народ знищить державних лиходіїв і зрадників.

Через декілька днів Іван Грозний  прийняв в Олександрійській слободі  делегацію духовенства і боярства і погодився повернутись на престол  за умови, «что ему своих изменников, которые измены ему, государю, делали и в чем ему, государю, были непослушны, на тех опала своя класти, а иных казнити и животы их и статки иматп, а учинити ему на своем государстве  себе опричнину, двор ему учинить себе и весь обиход особный». [2.11.:108]

Опричнина не була якоюсь новою  справою, бо так здавна називався  наділ, який цар видавав вдові  «опричь», окрім іншої землі. Однак  в даному випадку опричнина була власним наділом царя. Інша частина  держави почала називатись земщиною, управління якою здійснювала Боярська дума. Політичним і адміністративним центром опричнини став «особливий двір» зі своєю боярською думою і приказами, частково переведеними з земщини. В опричнині існувала власна казна. Спочатку до опричнини була прийнята тисяча (до кінця опричнини – вже 6 тисяч) в основному служивих людей, але були і представники старих княжих і боярських родів. Для опричників вводилась особлива форма: до ший своїх коней вони прив’язували собачі голови, а біля колчана зі стрілами вони тримали мітлу. Це означало, що опричник має гризти «государевых изменников» і вимітати зраду. (див. додаток 6)

Здебільшого вважається, що в складі опричнини були території, де панувало князівсько-боярське землевпорядкування. Виселення звідти великих землевласників на землі земщини таким чином  підривало їхню економічну базу і послаблювало їхні позиції і політичній боротьбі. Однак останнім часом стає ясно, що землі, які увійшли до складу опричнини, були заселені в основному служивими людьми (дворянами), або іншими вірними слугами правителя (західні землі), або чорносошними (Помор’я). опрична частина була виділена і в Москві. Причому частина землевласників просто перейшла в опричнину. Безумовно, не обійшлося і без виселень. Але їхні масштаби не слід перебільшувати, до того ж постраждалі землі були швидко повернені власникам. Опричнина не змінила структури великої власності на землю, боярське і княже землеволодіння по суті пережило опричнину. Хоча неможливо сказати, що жертвами хворобливих підозр царя ставали в основному бояри. Йому постійно виділись змови проти нього, і дуже часто голови невинних людей десятками злітали з пліч.