Берестейська унія

   Найбільш  значимим  в  справі  оборони   Православної  Церкви  мала  релігійна  полеміка  і  участь  в  якій  взяло  чимало видатних,  талановитих авторів.   Ця  полеміка  велася  з  завзяттям,   твори   поширювалися   переважно   в   рукописах   і   вони   викликали  захоплення  читачів.  Тим  часом  православні втрачали  свої храми,   церковні  маєтки,   які   переходили  до уніатських   владик.

  Справу   православних  та  уніатів   розглядалось  майже  щороку  на  Сеймі   і  сенаті.   Важливим  було те,   що  король врешті  був змушений  визнати,   що  український народ поділився   на   дві   частини,   і   що  уніати   не  можуть   репрезентувати   всього  народу.   Розрив  церкви  надвоє  був не лише  церковною,   але  і  національною  трагедією.   Почалась застосовуватись  боротьба,   що   послаблювала   національні сили  українського   і   білоруського  народів   і   вичерпувати   їх замість  того,   щоб   ці   сили   використати   для  утвердження одної  своєї  церкви   і   для   зросту  національно-політичного утвердження  українського та  білоруського  народів  [c.503;9].

   На  тлі   цих   подій   поглиблювалася  денаціоналізація   української  шляхти:   нащадки  знатних  родів  переходили  на  католицтво  або унію.   1608  р.   помер  князь  К.Острозький   і  серед української  шляхти  вже  не було  нікого,   хто  міг би  очолити антиунійний  табір.   Бо  діти  князя  перейшли   на  католицтво. В   перший   час  після  Берестейської унії,  уніати   відчули   глибоке   розчарування:   вони   сподівалися   на   допомогу   і співпрацю  латинського  духовенства   Польщі,   на   що   нібито вказувало   його  ставлення  до  Собору  в   Бересті,   насправді ж  зустріли   відкриту  ворожість.   Вже  в   королівському універсалі   15   грудня   1596  р.   немає   згадки   про   право уніатських  єпископів  засідати  в  Сенаті,   незважаючи   на   те, що  в  цьому  питанні  папа  звертався  до  короля.   Релігійна боротьба   підкопувала  силу  народу;   полемічна  література роз'ятрювала  пристрасті.   Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської церкви,  пише Вінтер [c.73-74;1]: «православні   ненавиділи  уніатів   за   зраду,   а   Римо-Католицька   (Польська)   Церква   не  вважала  їх  за   повноцінних   громадян,   бо  вирішальним  для   неї  було   питання   національності. Поляки   прагнули   такого  об’єднання   Церков,   щоб   православні   цілковито   відмовилися   від  своїх  догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська  церква   стала тільки   «терпимою»   в   Польщі, як  терпимою   була   Православна. Польський   історик  єпископ  Ліковський  пише, що польське  духовенство, замість  притягати  до  себе  уніатів,  

їх  лише  принижувало.   Але , внаслідок  цього,  Українська  Католицька   Церква   не  зв’язалася  з   польським  урядом   і   стала  головним  забором української народності   проти  полонізації,   писав  Д.Дорошенко  [c.178-179;5].

    Парадоксом  унії стало те,   що  роздвоєння   в   надрах   народу  спричинило   величезне  зростання   національної свідомості.   Православні   громадяни   Речі   Посполитої,   протягом довгого часу боронячи  свої права від унії  розпочали одночасно   боротьбу  з   польським панством,   шукаючи   для себе  заступництва   в   Москві   -   звернулися   по  допомогу ззовні.   Ще  один  парадокс  унії полягав  в  тому,   що  всупереч  прагненню її творців,   які  хотіли  гарантувати  свою   незалежність  від  Московського  патріархату,   наслідки  її,  насправді,були  цілком  протилежними.   Православні підпорядковувалися  Москві,   і   то   не  лише  ті,   що   перейшли  (досить  неохоче)   на її бік,  а  і  ті,   що  залишилися   в Речі   Посполитій:   згідно  з  польсько-російськими  угодами. Їх  було  передано,   по  суті,   під  московський  протекторат. Усі   цілі,   поставлені   ініціаторами  унії  наприкінці   XVI   ст.  не тільки   не  були   досягнуті   упродовж  усього   наступного століття,   висліди  були  абсолютно  протилежні  сподіваним.

    Безперечно,   Берестейське  церковне  з’єднання   1596  було   всесвітньо   історичною  подією   в   житті   Церкви.   Воно дало   початок   виникненню   церковної  структури,   яка   започаткувала  процеси  становлення  і розроблення   церковного правопорядку  на  юридичних  зразках  Сходу  і  Заходу,   формування  нової  церковної самосвідомості,   усвідомлення      і збереження  церковної ідентичності  [c.24;2].

    Оглядаючись   на   майже  400 літню   історію  унії,   можна   сказати,   що   вона   не  справдила   надій  багатьох   ватиканських  політиків, які, подібно  до   папи  Урбана  VIII   вбачали   в   унії засіб  просування  католицизму  на  Схід. Унії було   суджено зупинити   цей  рух, хоч  сама  греко-католицька  церква   пройшла   довгий   і   непростий   шлях   «латинізації». 3   іншого  боку, зупинивши   організаційний   наступ   католицизму  на  Схід, унія  відкрила  шлях  до  поширення  на  Схід   і, передусім, українському, західних   інтелектуальних   впливів, загальнокультурних  впливів, надбань  європейської цивілізації. Вже   в   перші  десятиліття   існування   греко-католицької  церкви  десятки її  майбутніх   керівників   відбули  вишкіл   у   навчальних  закладах   Риму, Відня, Оломоуца, принісши  в  Україну  плоди  західної вченості   і   піднявши рівень  політичних  писань. Православні  мусили  реагувати   і не  лише  як  І. Вишенський, ховаючись  в  патріархальне  минуле  та   засуджуючи   єзуїтську  вченість, а   й   так   як   це   робив Петро  Могила, засновник   Києво-Могилянської  колегії. Впродовж  XVII  ст. відбулася адаптація на  місцевому східнослов’янському, православному   ґрунті   ідей західноєвропейського  походження  і  не  випадково, що пізніше вже в XVIII  ст., саме українські   ієрархи та  книжники   принесли   європейські   ідеї у  петрівську   Росію.

    Ще  раз,   переосмислюючи  історію  Берестейської унії   і  бачачи її  позитивні сторони і наслідки,   варта бачити   і   все те  зле,   що   принесла   вона   для  України. Український   народ, що   помалу   втрачав   свою   провідну   верству,   в   ході   унії ще  поділився  на  дві  майже не  примиренні  частини.   Цей розкол   наніс  великого удару  нації,   який  відчувається    і по   сьогодні.

Берестейська   унія   виникла,   як  захисна   реакція   на   дошкульне   подразнення   з  боку  польського   католицизму  та ігнорування   інтересів  українців  Констатинополя,   переросла згодом  на  міцний  форпост збереження  української національної церкви   і  обряду,   як  перед  польським  наступом,   так   і   перед  московським.

Незважаючи   на   ту  трагедію,   що  сталася   в   Україні  після 
після унії,   Берестейське  з’єднання   все-таки   мало   велике  значення  для  західної частини  українського  народу,   бо  породило  церкву,   котрій  через  кілька  століть  судилось  стати його духовним  провідником.   На  різних етапах  своєї історії  вона   мала   різну  «пропускну»   здатність   гальмувати  чи  пропускати  через  себе  західні  впливи  на  Схід. 

   В  другій  половині  XX століття  унія  довгий  час  залишалась одним   з   не багатьох   чинників,   що   нагадував   нам   про «європейськість»  нашого  народу.  А це було  вкрай важливо.

   Крім  того,   вивчаючи  унію   і   події,   що  з   нею   пов'язані, треба  не лише  констатувати  факти,  але  і  робити   певні  висновки,   що  так зараз  нам  всім  потрібні.   Увесь  досвід унійних  змагань  ХІ-ХVІ   століть   нині   показує,   що   за   умов значного   партійно-політичного,   ідейного   і   релігійного   розколу  в  Україні  декларована  екуменічна   ідея  єдності  церков   не  може бути  досягнута.  Тепер в усіх  сферах політичного   й духовного життя   панують   відцентрові сили та  конфронтація.   Однак історія одночасно засвідчила,   що унійна   ідея   є однією  з фундаментальних   на   терені релігійно-духовному   і,   безперечно,   має  досить   перспективне  майбуття.   Кожен,   хто  змагає  до  єдності   народу,   повинен   усвідомити,   що  до   неї  не  зійти   пішки   земними   дорогами.   Потрібні   і   крила   високої християнської  духовності.

   Впродовж  історії,   розділеної Української Церкви,  їй  доводилось   опиратися   сильному  гравітаційному  впливові   Риму, Варшави та  Москви.   Ми  будемо  приречені   на   вічно слабосилий   і   малоефективний   захист,   якщо   не  запалимо  великий   вогонь   віри  в   себе  вдома,   що   надасть   гравітаційної потуги   нам самим.   Тоді  наші  церкви  стануть національно-орієнтованими.   І   не так важливо,  буде  це Львів,   чи   Київ, важливо,    щоб джерелом тої сили  була  Україна. 
 
 
 
 
 
 
 

Додаток  №1

Єпископ  Гедеон  Балабан

Додаток  № 2

Сигізмунд ІІІ

Додаток  № 3

Патріарх  Єремія

Список  використаної  літератури: 

1. Вінтер  Є.  Візантія  і  Рим  в  боротьбі  за  Україну. -Прага,  1945, с. 150.

3. Гарасим.  Берестейське  церковне  з’єднання.  --  Львів,  1994,  с. 32.
4. Гудзяк  Б.  Західна  історіографія  і  Берестейська  Унія//Богослов’я,  1990.  --  т. 54.
5. Гудзяк  Б.  Історія відокремлення // Ковчег.  --  Львів,  1993,  ч. 1.
6. Дорошенко  Д.  Нарис  історії  України,  т. 1.  --  Київ,  1991.
7. Іванишин  В.  Українська  Церква  і  процес  національного  відродження.  --  Дрогобич,  1980.

7.  Мончак  І.  Берестейська  ідея  Київської  Церкви//Богословія,  1988.  т. 52.

8. Полонська  Н.  Історія  України,  т. 1.  --  Київ,  1993.
9. Стахів  М.  Христова  Церква  в  Україні.  --  Львів,  1993.
10. Федорів  Ю.  Історія  Церкви  в  Україні  --  Люблін,  1991.
11. Хома  І.  Київська  Митрополія  в  берестейськім  періоді//УКУ.  Рим,  1979.
12. Історія  християнської  Церкви  на  Україні.  --  Київ,  1992.
13. Причини  і  наслідки  Берестейської  Унії // Пам’ятки  України.  --  1992.  №2-3.