Берестейська унія

1)   збереження  обряду;

2)  заборона  католикам забирати  православні   церкви;

3)   заборона   переходити   на  латинський   обряд;

4)  зрівняння   православного  духовенства  в  правах  із  католицьким;

5)  повідомлення  в  справі унії патріархів;

6)   повідомлення   про  те  Москви   й   Молдавії;

7)   поліпшення  внутрішніх справ  Православної Церкви;

8)   відкриття   шкіл  для  православного   духовенства   [c.389-391;8].

Але,  нажаль,  ці  «артикули» князя  К.Острозького  були зігноровані  і  не  проголошені  на Соборі.

Острозький   довго   не  знав   про  переговори,   а   коли ,врешті про   них  довідався,   то  був   дуже  обурений,   що  таку   велику,   всенародну  справу,   робилося   потайки.   Володимирський  єпископ  Іпатій  Потій,   що був його  приятелем,   з  сльозами,   на   колінах,  благав  князя приєднатися до  унії,   але князь   залишився   непохитним   і   попередив,   що  буде  боротися   проти   унії,   проведеної  в   такий   спосіб.   Вимоги    князя Острозького  скликати  собор,   щоб  обговорити  справу у  унії, Потій  та  Терлецький  передали  королеві,   але він,   не   рахуючись  із  соборноправністю  Православної Церкви,   рішуче відмовив,   мотивуючи тим,   що лише  владики без мирян можуть  рішати  справу злуки.   Король боявся,   що   на   соборі   з’явиться   сильна   опозиція   і   наказав   делегатам їхати негайно  до  Риму.

    Не  діставши  згоди  на  скликання  собору,   кн.   Острозький видав   «Окружник»   проти  унії,   особливо   проти  тактики   владик.   «Окружник»   справив   велика   враження.   В   той   же   час кн.   Острозький   вирядив   посланцівів   на   з’їзд   протестантів, що  зібрався  в Торуні,   запрошуючи їх  взяти участь  в   протиунійному  соборі.

     27 березня   1594 року  в Сокалі  під час собору  єпископи Терлецький,   Балабан,   Збруйський  і   Копистенський   знову підписали  декларацію  за  унію,  до  якої згодом приєдналися   всі   руські   єпископи,   крім  одного.   2   грудня підготовлено  ще  одну декларацію у  Новогрудку,   яка  служила   робочою директивою  для представників,   що їздили на  обговорення  питания  унії до Сігізмунда   ІІІ.   Цей  документ  розглядав скарги  єпископів на  східних патріархів, містив   критику   на   часті  зміщення   патріархів,   їх   інтриги між  собою  і   недбалість до  розвитку  церкви.   А також   виражав  бажання увійти  в союз  із  Римською  Церквою    Зазначалися  умови,   на  яких можна  було  б укласти   унію. Просилося   короля  гарантувати непорушність  руських церков  і   єпархій,  літургії,   обряду,   звичаїв,  зокрема  строго  календаря,   «так,   щоб вони   на   віки   вічні   ні   в   чому   і   ніким не  були   порушені».   Згідно  з  меморандумом   руські єпархії,   церкви,  монастирі,   володіння,   парафії та  духовенство  підпадали  за  давнім  звичаєм  під  владу  та   юрисдикцію  руських єпископів.   Ієрархам  належало  право     надавати  церковні   посади   і бенефіції.   Щоб досягти соціального   паритету  з   римо-католицькими   ієрархами, руські   єпископи   просили  забезпечити  їм  місце   в   сеймі. Грудневий  меморандум   1594 року окреслив  основні     проблеми  руської ієрархії.   Згодом  ці  питання  були  оформлені у  33   пункти   «Статей   Унії»   і   були   прийняті   сімома   руськими   єпископами,   що  брали участь   в   останньому  доунійному  Берестейському синоді   в червні   1595  року.   В наступні   місяці   Гедеон  Балабан,   ініцітатор  таємних планів унії,   і   Михайло   Копистенський,   які   скріпили   підписом більшість  її  декларацій   відсторонилися   від  унійної ініціативи.   П’ятеро  єпископів,   що  залишилися,   заходилися далі   вести   Руську   Церкву  до  унії  з   Римським   Престолом.

Восени   1595   року  делегати   владик  —   єпископи   Потій   і Терлецький   прибули до   Риму   і   на   аудієнції  у   папи   Климента  VIII   склали   визнання   віри   і   визнали   його   примат.

Папа   урочисто   прийняв  українську   Православну   Церкву   з збереженням її обряду,   а також вказував,   що  до  цієї   унії стосуються  також  постанови  Флорентійського  Собору.

    Ще  важливіше,  що  разом  із  визнанням  двох  делегацій,  Церкви   руського  обряду,   від свого імені та   від   імені всієї Єрархії було  визнанням  святої православної  віри». Потім  папа  на  прохання  послів  надіслав  багато листів  високим   польським   чиновникам   і   посадникам   на   чолі   з   Королем,   з вимогою про докладення   всіх  сил для   проведення в  життя  артикулів  про  з’єднання  Єрархії руського   обряду. Вістки  про унію  викликали  в Україні  хвилювання.   На  сеймах   Волинського,   Київського,   Брацлавського   і   Руського воєводств  шляхта  доручила депутатам заявити протест проти   самовільного   вчинку  владик.   Очолив   протиунійну   коаліцію   князь Острозький,   який  робив масу  спроб,   щоб привернути   на   свій   бік   кого-небудь  з  єпископів.   Йому    вдалося  привернути  на  свій  бік Гедеона   Балабана   і   Копистинського,   які були  залежні від князя.   Вів Острозький   і      агітацію  серед  шляхти,  особливо  серед тої,   що  ще  не  перейшла   на   Католицтво,   а тим більше  серед послів  з України   і   Білорусі   вірних   руській   церкві.   Для   підсилення агітації  князь   зложив  до   публічних   книг  свою   протиунійну заяву,   з   виразним  закликом  до  боротьби   проти   з’єднання Церков.   У заяві   він  домагався  навіть  королівськсго   суду над  владиками  [c.469;9].  

      В  міжчасі,   внаслідок   прохань  православних,   виїхав  до Литви протосінклер  Царгородського патріарха  Никифор,  що декілька  раз був  намісником кількох  патріархів.   Він  був  заарештований   по  дорозі,    але втік   не  без  допомоги   кн.   Острозького.   (Треба   зазначити що   Никифор   не  мав   священичих  свячень,   а   був   лише   ар-хидияконом).

   На  6  жовтня   1596  року був  призначений  Собор  у  Бересті.   Никифор запросив  на  нього Кирила  Люкаріса,  протосінклера  Александрійського  патріарха,   кількох  грецьких єпископів   і  митрополита  Білгородського.   3  українськими владиками,   з  яких  не  прибуло лише двоє,   з’явились  католицькі   єпископи:   Львівський   — Осніковський,   Луцький   — Мацейовський  та  Холмський —   Гомолицький,   четверо видніших   єзуїтських   проповідників:   крім  того   воєводи: Троцький   —  Микола        Радзівіл        Сирітка,   канцлер Сапіга, Берестейський  староста  Холецький.   Які  були  як   спостерігачі    на  соборі,   і для підтримання порядку в місті.

      Всупереч   властям  і   заявою  перед  королем  князь   Острозький   привів   з   собою  до   Берестя   військо  3000  вояків.   Уклав  він   і  спілку  з  протестантами,   що  були   в   Бересті. На  боці   православних  були  два єпископи  -   Гедеон Львівський   і   Михайло   Перемиський,   протосінклер   -   митрополит  Лука,   архимандрити,   ігумени,   понад 200  осіб  білого духовенства   і   воєводи:   Київський   -   кн.   К.Острозький,   Волинський  кн.   Ол. Острозький  каштелян,   Новгородський   - Полубенський,  депутати  шляхти  воєводств:   Київського  - 3,   Руського  -  3,   Перемиської землі -  3,   Волинського - 10,   Брацлавського -  2,   Пинського повіту  -   1,  Трибуналу Литовського  -  2,   багато  шляхти  і  міщан  без  мандатів. Всі   вони  зібралися  в  молитовному  протестантському  будинку   Райковського   під  охороною   військ  Острозького.   Прихильники  унії зібралися  в  церкві  св.   Миколая.   Православні засідали   за   грецьким  звичаєм:   Миряни   і   духовні   окремо.     До  уніатів  було  вислано  3  прохання  з  пропозицією приєднатися   особливо  до  митрополита   Рогози,  але   він відповів   відмовою  на  послання  Никифора:   «Всі,   хто   приходить  до   нас,   від   Патріарха   в   характері   Екзарха,   приходить  до  мене,   а  не  я  до  нього;  бо  в  проводі  Ієрархії стою  я   як її  настоятель.  Тому також той,   хто  тепер  прибув  і  називає  себе синклером  і  Екзархом,  нехай  прийде до  мене.   Бо  брама мого дому  і цієї гостинниці,   як   бачите,   відкрита   кожному,   хто до  мене   приходить   і   стоїть   отворот.   Але я не  вірю,   що  ви  є патріаршим екзархом,   і радше  обманцем  і  шпигуном,  якого  всі  мають у  підозрі»   [485;9].

      Справа  була  тяжка:  об'єднати  ці  дві  частини  собору  було неможливо  -  насамперед  через участь  протосинклера   Никифора  та   інших  греків,   яких  король  наказав  арештувати   і яких   охороняв   кн.   Острозький.   Не   погодилися приєднатися   і  православні  до  католицької частини  собору, незважаючи  на  вмовляння  королівських  послів.   Так    постало  два  собори.

   9  жовтня   1596  р.   Никифор   з  хрестом  і  Євангелією   в     руках   проголосив,   як  екзарх   патріарха,   декрет,   яким   позбавив  митрополита   Рогозу та  п'ятьох  владик -   Володимирського,   Луцького,   Толоцького,   Холмського  та   Пінського їх  сану за  самовільне  піддання  папі. Цей  декрет підписали  духовні  члени  Собору,   і  надіслали  митрополитові   Рогозі.   В     окремій грамоті Никифор   повідомляючи     духовенство  про анафему,  дав знати,   що  вона  не торкається  отців,   які  є під владою владик,  але   вірні Патріархові.   Світські  звернулися  до  короля  з  проханням позбавити   уніатів   церковних  діб,   якими  володіти  могли тільки  православні.  Також  вони  дякували  королю,  що  вислав   послів   на  їх  собор  і  заявили,   що  не могли  сповнити  його  бажання  унії  через  те,   що   не  можуть   робити  це  без патріархів.

   Вкінці  складено універсал,  де списано  події на  соборі  і учасники   зобов'язалися  не  визнавати  влади   і   юрисдикції владик-уніатів,   ставити   спротив   будь-яким  їх  діям.

   Собор уніатів  розпочав  свої засідання  8 жовтня  де  затверджено  декларацію унії,  яку підписали  митрополит п'ять  владик  і  три  архімандрити.   На  другий  день відбулась святкова  відправа  і публічне  проголошення  унії. На  єпископів Балабана   і Копистецького і все духовенство, що  брало участь  у Православному соборі   кинуто, ганьбу і заборонено  займати будь-які посади.

   На  проголошення  унії Православний Собор  відповів   протестом,  бо,   мовляв,  вчинили її без  відома  православних кілька  владик.   Але  гродські  суди,  крім  Володимирського, відмовилися  вписувати  протестацію.   Акти  переслано  до патріархату  і  патріарх  Мелетій  Пігас  затвердив  усі   постанови   собору.   Управління   Церквою,   де  обрано   нових єпископів,   він  доручив   екзархам:   Гедеонові   Балабанові   і протосінклерові  Кирилові Люкарісові  та  князеві  К.Острозькому.

   Король  затвердив  ухвали  Уніатського  собору  і   привітав його  своїм листом,  а  ухвали  Православного  визнав  неправильними.   Так Україна  розділилась  на  2  частини:   Православну  і  уніатську.   Почалася  полеміка, який  Собор  можна вважати   правосильним.

     Уряд  вважав  таким  Уніатський  собор,   хоч  православні  закидали,   що  владики,   над  якими  була  влада  патріарха,   самовільно   вирішили   приєднатися   до   іншої  церкви   і   змінили канони.   Але  зовсім   недавно,   так  подібно  вчинили   в Москві,   коли   посадили   Патріарха  в   в'язницю   і  силою  змусили  визнати   Патріархат  в  Москві  і  висвятити  свого Патріарха.   Князь  Острозький   і   його   прихильники   чудово знали   про   цей   не   канонічний   вчинок.   Проте   робили   закиди уніатам,   не зробивши  цього Москві. В  практиці   православних  участь  мирян  у Соборі  була цілком  правильна  -  тому Собор  вважався  правосильним Проте  уряд  визнав  лише Уніатський  собор,   відкинувши притензії  православних,   мотивуючи   це  тим,   що  уніати   також  грецького  обряду.                                                                                                                                     

     На   відміну  від  сподівань  зачинателів  унії,   вона   не   внесла спокою  і   не  поєднала  Церков.   Навпаки,   крім  двох: православної і  католицької з’явилася  третя      уніатська.   На  боці уніатської були  митрополит,   п’ять  єпископів,   визнані  польським  урядом,  а  головне,  могутня  рука  папи.   На  боці   православних       два  єпископи,   багато  чорного  і  білого  духовенства  і   -  народ.   Іх зверхник,   Царгородський   патріарх,      не був  у стані  боронити їх.  Спроби  православних звернутися  до  короля  за  посередництвом  соймиків  та   соймів нічого  не  дали.   Уніатська  Церква  залишалася  в  очах  уряду єдиною  правовою Українською церквою. Тяжкий  стан  Православної Церкви  погіршував   внутрішній двоподіл  і  владики,  частина  шляхти та  міщан  пішли  з унією,   але  більшість  духовенства,   шляхти   з   кн.   Острозьким,   більшість  міщан  та  брацтв,   шляхти,   а  головне    та нова  сила,   що  організувалася за Дніпровими   порогами   - козацтво  -  залишилися  при  Православній  вірі.

     Чисельно  менші  -  уніати  розгортали  колосальну енергію, зміцнюючи  свої позиції та  приєднуючи  нових  прихильників.   Хворого  митрополита  Михайла   Рогозу  замінив  1600  року  єпископ   Володимирський,   талановитий   Іпатій   Потій, що  був   до  того   Володимирським  старостою,   людина   з   великими   зв’язками,   добрий   промовець   і   дипломат.   Роки  
1595-1613  -  це  «Потієва  доба».   Характеризував  його  о.Б.Курилас.   Твердою  рукою він  взяв  керівництво  митрополією  і  провадив  справу до своєї смерті в 1613р. «Не  з  Рогозою,  а зі  мною маєте діло»,  -  писав Потій 1600 р.   до  слуцького кліру,   який  не  слухав  його  [c.390-392;8].

   На  цей  час  православне духовенство не мало  рівного митрополитові   Потієві,  але мало  князя  К.Острозького,   який останні   роки   свого  життя   присвятив  боротьбі   з   унією   та обороні   Православної Церкви.   Шукаючи підтримки,   князь Острозький  зближався  з  кальвіністами.   В   1959  р.   у   Вільні відбулася  Генеральна  Конференція,  на  якій  він  заступав православну  шляхту,   а   князь  М.Радзівіл   -   кальвіністичну. Але  з  того   нічого   не   вийшло.   Віленська   Генеральна   Конференція  на  тому  і  закінчилась,  бо духовні кола  православної  Церкви  поставились  вороже до  кальвіністів   і   вимагали благословения  патріарха.  А патріарх благословення  не дав.   Отже,   князь Острозький  продовжував  проводити, нібито  православну акцію проти унії,   але  вже  протестантськими   руками   й  їх  голосами  в Сеймі   в   Варшаві.   Кілька разів   князь  і   контрольовані  ним  посли  погрожували зірвати  Сойм,  бо  мали  можливість   як  провідники  неунійної української і  білоруської шляхти,  але далі  погроз не  йшли.   Князь  завжди  уникав  серйозної ділової дискуії з  прихильниками  унії,  щоб дійти  до  якогось  національного порозуміння.   Він  всю  свою  церковну  справу  України   передавав   польському   шляхетському  Сеймові   і   сенату  та   королеві,   стараючись  отримати  там якісь привілеї  чи   закони, що  вказувало  на  його угодову  поставу до  Польщі.   Він   не бажав  йти  поза  рамки  лояльності  опозиції і  тому зразу не  дибився   проведень своїх   вимог,   щоб усунути   державною   силою   Польської  Корони  унійних  Єпископів   з  їхніх  катедр,   а  щоб замість  них  король  іменував  для  висвячення інших.   Пробував   і   неодноразово  князь Острозький  застосувати  проти уніатських  владик  і фізичні   напади,   що  часто могли  призвести до смерті.  Так у  Вільні  на  єпископа Іпатія   Потія   напав   напасник   і,   замахнувшись   шаблею,    був би   розрубав   йому   голову,   але   владика   заслонився  пастирською  палицею,   по  якій   шабля зіслизнула   і   тільки   рубонула   його   по   руці.   До  фізичних   розправ   додавалися   тягота по судах.   [c.490;9].