Берестейська унія

   Усе  це  -  практичні кроки до  реальної унії,   програма  й заходи   якої,  так і не були  розроблені,  а уривчасті дані   про зазначені     події надали  виключно  політичного характеру пропонованим  на  сьогодні їх оцінках.

   Середина  XII  століття - Ліонський собор   1245  року за участю  архієпископа  Петра Акеровича з Русі.   Місія   Плано-де-Корпіні,   переговори   на   Волині   та  лист   папи   Інокентія IV про  церковну єдність задля спільної боротьби  проти монголів.   Заснування Латинської колонії й   церкви  в   Києві. Ідея  церковної унії під егідою  Риму  яскраво прослідковується  в листуванні  папи   Інокентія   IV та  Данила  Галицького -  Посольство єпископа Альберта  й двох домініканців  у   Галичину.   Схильність до унії Ярослава  Суздальського (переговори  з Плано-де-Карпіні),   проба   Рима схилити до унії Олександра  Невського (папські листи   1248 р.).   Посольство  до  Інокентія IV від Данила   Галицького очолене   ігуменом   Григорієм   і   визнання   князем  зверхності папи   і   матірної римської церкви  в  червні   1247  року. Місійні   завдання  єпископа Альберта.   Церковна  унія   1247 року  Галицько-Волинської держави  з  Римом  -  унійні   рухи та  переговори   1248  року папи з патріархом Мануїлом  I та  Нікейським Дукою  Ватацесом  про  єдність  церкви.   Коронація  Данила   Галицького   1253  року.

   В   цей   час ми  бачимо збіг  паралельного  розвитку унійної  ідеї  у   вселенській   церкві  та   окремих   регіонах, зокрема, на  українських землях. В обох  випадках  ініціює обговорення проблеми  церковного  поєднання Рим. [c.12-13;13].

   Після  занепаду  Київської Русі  та  Галицько-Волинського князівства,  руські  землі в XIV на  початку XV ст.   поступово  попадають  у  залежність  від могутніх  сусідніх держав, якими були Литва,   Польща  та  Московське  князівство.   Таким   чином територія   Київської митрополії  в   пізньому  середньовіччі   була   поділена   між Литвою,   Московщиною   й Польщею.   В   інтересах кожної з цих трьох держав  було наполягати   перед Царгородським патріархатом  на  своєму розв'язанні   питання щодо  осідку та  сфери повноважень Київської митрополії.   1299  р.   митрополит Максим  (1283-1309)   покинув Київ   і   осів  у   Володимирі,   на   Клязьмі. Давнє осереддя   Київської Русі,   разом з Києвом  -  осідком руських митрополитів,  що лежало якраз на  північ  від кордону між лісовою і степовою зонами Східноєвропейської рівнини наражалося на часті напади кочовиків із безкраїх південних просторів. Хоча вже попередник Максима, Кирило IІ (1242/7-1281),   час від часу   жив у північних містах, переселення Максима в російські землі створило  прецедент для його  наступника  митрополита   Петра (1308-1326), який   1326   р.   переніс   митрополичу резиденцію  до  Москви і   в  духівниці заповів своїм наступникам на  престолі осісти  там.   Надалі,  аж до  поділу митрополії,   в середині XV  ст.,   київські   митрополити  здебільшого   перебували   в Московщині.   Дещо  пізніше,   в  XVI  ст.,   в міру  розростання Московського  князівства    Йде  переорієнтація  еліти  та переїзду  митрополитів  до   Північно-Східної  Русі,   що   було, водночас,   як  наслідком занепаду  Руської держави  й суспільно-економічних  інституцій  в  Україні  та  Білорусії, так  і   причиною  подальшого  політичного та  культурного знесилення   руських  (україно-білоруських  земель). Впродовж   XIV ст.   (1386),  особливо  перед  прийняттям  унії,  литовські   князі   намагались вплинути  на  патріархів   Царгороду, щоб  ті   призначали  митрополитів  з осідком  у   Великому   князівстві  литовському.  Але це  не  вдалось.   Москва   користувалася   прихильністю  Царгороду, і патріарх  загалом підтримував   політику  єдиної митрополії для   всіх   православних  східних слов'ян. Як  наслідок, майже все XIV і   перша  половина ХV ст. Православна Церква  на  території Великого Князівства Литовського номінально підпорядковувалася митрополитові в Московщині. Цей стан  справ завдав  удару по  литовських  політичних амбіціях  і породив пізніше обурення  серед державно-церковної еліти   Великого Князівства.

   Київська   митрополія  залишалася   неподільною й підвладною  Царгороду до  середини ХV ст.   Тодішнє скрутне   становище Візантійської імперії,   стимулювало   нові   спроби   досягти   примирення   між східним   і   західним   християнством.   Флорентійська унія  1439 р.,  схвалена  візантійським імператором,   патріархом  Царгородським  і  всіма  делегатами  (крім  митрополита  Єфеського Марка  й   ченця   Григорія -  майбутнього патріарха Геннадія  II Схоларія),  здавалося, на  короткий  час розв'язала основні догматичні  та  обрядові  відмінності   між  Сходом   й   Заходом. Були  з'ясовані  догмати  про походження  Святого Духа  та  про  примат папи.   В особі  Ісидора,  митрополита   Київського,  Флорентійська       унія  мала  єдиного  з  найпалкіших  прихильників,   що  ревно  намагався  вплинути  на грецьку делегацію у Флоренції,  щоб та  прийняла унію. Повертаючись до Москви  через  Краків,   Перемишль,  Холм, Львів,   Київ,   везучи  ідею унії та  рішення  ферраро-флорентійського собору,  він скрізь сповіщав  новину про відновлення добрих  відносин  між Сходом  і   Заходом.   В березні   1441   р.   на   Кремлівському соборі   він провів відправу,  де  вшанував  папу,  а потім патріархів  та  прочитав  звернення папи  Євгенія IV щодо ухвал  собору. В  Москві  унія  не  було  прийнята,  митрополита  ув'язнили (Згодом  Ісидор зміг утекти  з в'язниці),   і до   1448  року митрополія  залишалася  необсадженою.   Новий митрополит Йона   виступив  проти унії.   Зі  згоди польського  короля   Кази-мира   IV  його  духовна  влада  поширювалася   і  на  православні єпархії у  Великому князівстві Литовському. У   1458  р. в    Римі   Ісидор,   папа  Пій  II  та  Царгородський патріарх  Григорій  Мамма висвятили на   10 єпархії України   й   Білорусії митрополита київського  Григорія  Болгариновича.   Відбувся поділ   Київської митрополії на Литовську й  Московську.   Григорій  Болгаринович  одночасно підтримував зв'язки  з Римом і   Константинополем. Однак унія, як  у   вселенському так і   в локально-регіональному масштабі, доконаною й розвинутою  не  була. 3  падінням  Константинополя й запануванням  там антиунійного   напряму  (патріарх   Геннадій   II Схолярій), рішення Флорентійського собору  були  зневажені.

   Середина,   друга  половина XVI  ст.   -  відродження  унійної ідеї  як у  вселенському так  і  в  регіональному  масштабі. Справу  унії  було   порушено   на  Тридентському  соборі (1544-1563   рр.)   за  участю   греків-прихильників   унії.   В   Україні   ця   ідея  дістала  нове  поширення  й  дискутувалася  у зв'язку з  Люблінською державною унією   1569  року,   створенням   Речі   Посполитої.   Головним   прозелітом  унійної ідеї у світовому  контексті  виступила  римська  курія. У  Римі  була  відкрита   Грецька  конгрегація  (1573)  та  заснована  грецька  колегія  (1577),  одночасно  католицька релігійна  місія  зарезидіювала  в  Константинополі. Католицька   церква  підтримала  розвиток унійної ідеї, на  терені   Речі   Посполитої.   Думка  про доконечну  потребу об'єднання  християнських  церков  поширилася  в публіцистиці  (Станіслав  Ольховський,   Бенедикт  Гермеса, Петро  Скарга).   Відроджуються  й  поширюються   ідеї та  ухвали  Ферраро-флорентійського  собору.   Дискутується   питання   про   рівність  двох   частин   християнства,   чи   про   конечність  об'єднання   на   підставі   примату  однієї.   Католицька  церква  вживає заходів  до  втілення  власної програми локальної унії у  Східній Європі  (відкриттю  колегій,   шкіл, видання богословської літератури, спроби переконування православного єпископату та магнатів, тощо. Запровадження нового календаря папою  Григорієм XIII   1582  р.   і   потвердженого його Стефаном  Баторієм,  викликали сутички католиків   і   православних.   Отже,  унійна   ідея   була   видозмінена   -   Римо-католицька   церква   виступила   не  за об’єднання,   а  за  приєднання  православ'я  в  Україні  до  католицтва.   3  іншого  боку,  свою  програму уній  виношували православні  кола,  зокрема,  князь Констянтин Василь Острозький.   Він  заявляв  про можливість унії на  українських  землях  навіть  без  згоди  патріарха.   Одночасно  виникла  думка про   перенесення  осідку  Константинопольського  патріарха до  Києва,   що  сприяло б можливості  здійснення  унії церков.

   3   початку  90-х  років  XVI   ст.   унійна   ідея   українських   земель  дістала   втілення  в  3 основних  програмах:   римо-католицької,  з  ідеєю  приєднання  православ'я;   князя   Острозького  з  ідеєю  канонічно-рівноправного  об'єднання   ;   православної  ієрархії -  сепаратне об'єднання церков   у  межі Речі   Посполитої на  компромісних  засадах і без участі патріарха.

   Усі   3   напрями   вносили до  загальної ідеї  унії  політичні   й конфесійні   інтереси,   що  збіднювало  й препарувало її. Проте наявністю унійних програм,   які виходили  з різних релігійних     і   політичних   кіл,   свідчать   про життєву   потребу нового   розвитку  унійних  змагань   в  Україні   кінця   XVI.   ст. Це  було  можливе,   безперечно,  лише  за  умов  державно-політичної спільності,   і якщо державна  була,   то  про релігійно-політичну толерантність   говорити   було   годі.  Ця обставина,   певна   річ,   поклала   свій   відбиток.   Здорова    ідея унії  церков   потонула   в   політиці.   [c.13-14;13]

   Основна   ідея  Берестя  -  об'єднати  церкви,   стала  нажаль драмою  роз'єднання,   виникненню  нових  церковних інституцій,   що  спричинило  розкол  Київської  Православної, Церкви   й   народу  і   призвело до  завзятої та  довготривалої внутрішньої боротьби.   Цей факт  заставляє задуматися над   причинами того   церковно-релігійного   явища,   яке   породило  нову  Церкву,   існування якої годі  заперечити.   Церковні   історики   й   дослідники  сходяться   у тому,   що  торкається  основної причини виникнення  Берестейської унії, але розходяться в деталях.  Дехто,  силою історіософічного осмислення,   переоцінки,   намагається   у сьогоденні   знаходити   причини,   які   спричинили   виникнення певного   явища,   у  минулому  (яким   і   було   Берестя).   Наприклад,   для   Василя   Іванишина  сила   ідеї Унії  у  тому,  що вона:   «Виникла  не з вузько релігійних  інтересів,   а з необхідності   національного захисту.   Відстоювати національні інтереси   народу,  запобігати,   його  колонізації,   українській Церкві   допомагав   східний обряд,   від   русифікації її  захищало   прилучення   до   Вселенської Церкви   -   католицизм. Тому  вся   історія Української Греко-католицької Церкви - це боротьба  за  національну самобутність  і  національне відродження  народу  [c.77-78;6].

   В.Іванишин   оцінює   роль   Церкви   з   позиції  національного  відродження   українського   народу,   не   враховуючи   зовсім суттєвих еклезіальних елементів.   Він  називає її національною,  але  згодом  пояснює,   що  вона  є  чимось іншим   як  партія   чи  товариство   і  твориться   на   християнській  основі.   [c.83;6].  

   Визначення  причин  виникнення  такого церковного  явища,  яким  була  Унія,   залежить  від того яким   насправді   явищем   вона  була:   революційним   чи   еволюційним.   Якщо  другим,   то  слід   постановити   запитання про те,   який  вплив на її виникнення  мала Флорентійська унія   1439  р.,   що  закінчилась  повним  неуспіхом  саме  через те,   що  була  надто заполітизована.   Чи  був  це вплив історичний,  богословський,  чи теж  канонічний,  що  визначав  би  характер  Берестейської Унії? Дослідженням  цього питання   займався   польський   вчений   Галецький   [c.7-9;2].    

   Причинами,   які   мали   посередній   вплив   на   виникнення   Берестейської унії, були:   падіння Константинополя   1453  р.,   та  конфронтація,   що  стала реакцією  на  наступ  реформації,   яку започаткував Тридентійський Собор (1545-1564).

   Падіння   Константинополя  підірвало  престиж   і   юридичну правосильність  Патріархату, а вслід за  тим почалось падіння   його  морального  авторитету.   Наступ   реформації  спричинив реформу в церкві  і посилив місійну діяльність  Латинської церкви.  Так виникла ідея  церковної унії   заклик до  об'єднання Церков.   Розколи,   що  послаблювали Церкву,   викликали  бажання   злагоди.   Виникло   побоювання щодо  об'єднання   протестантів   із  православними.   Бажання латинських єпископів підпорядкувати  східних християн своїй   юрисдикції,   було  додатковим   поштовхом   до  того, щоб   проводити діяльність   на  Сході   [c.5;11]. 

     Професор  Серчик відзначає,   що  Берестейська  Унія  була  ніби   контрреформаційною  акцією,   блискуче  підготовленою  і   вдало проведеною. Але  організатори  злегковажили  можливою  опозицією   щодо   неї. На   думку  автора, якби   в   тодішній  Польсько-Литовській  державі  було більше толерантності  до Православної  церкви, не  було  б  стільки   проблем, які  зродилися  через  виникнення  Берестейської Унії. Неуспіх унійного  акту  зумовлений   і  спробами   накинути   державну концепцію   церковним   інституціям   [c.7-9;2].

   Ігор  Мончак  до  передумов   Берестя  зараховує  ще латинський   інформізм. На його  думку Латинська   Церква  бачила  вирішення   проблеми боротьби  з  розповсюдженням  протестантизму  в   централізації та  уніформізмові   церковного  життя. Цей  же уніформізм, речником   якого  був   П. Скарга, злегковажив унійну  церковну   ієрархію   й   обрядову  традицію   Східної Церкви  [c.60-62;7].

   3  кінця  XVI  ст.   поновлюються  заходи   в  спразі  унії,   при чому її  ініціаторами  несподівано стали  православні   владики.   Значною  мірою  до  цього  спричинилась  політика  двох патріархів  -   Йоакима   і,  особливо,  Єремії (дод. № 3) -  під час подорожування їх   по  Україні,   вони   стали   на   бік братств,    дозволивши   собі   зневажливо   поставитись до   владик.   Незадоволення   владик   викликали   позбавлення   сану  митрополита Онисифора  Дівочку  за   двоєженство,   висвята   на  митрополита  Михайла   Рогози,   обраного  лише світськими особами і   призначення  єпископа Луцького,   Кирила Терлецького.   екзархом  патріарха,   нібито  королем  над  митрополитом,   - сан,   якого  не було  раніше.   Наслідком  усіх  цих умов   поволі   в   різних  колах православних  стала ширитися  думка про унію,   в надії,   що  вона  оздоровить  церковну атмосферу.

   Зразу  ж   після   від'їзду  Єремії,   суворо   покараний   ним  єпископ   Балабан (дод. № 1)   натякнув   Янові  Дмитру Соліковському, римо-католицькому  архієпископу  Львова,   що   він   готовий визнати   главенство  папи,   аби   «вивільнитись   від   патріархів Царгороду»  [c.1-3;3].   Соліковський запропонував   Балабанові діяти  спільно  з луцьким  єпископом Терлецьким.

   1590  р.   було  скликано таємну  конференцію  в   Белзі якій  крім  Гедеона  Балабана  взяли  участь  Кирило Терлецький,   Леонтій   Пельчинський,   єпископ   Пінський   і   Туровський,  Діонісій  Збруйський,   єпископ  Холмський  та   Белзький. Наслідком її було  підписання  листа до  короля,   в   якому єпископи   заявляли   про свою  згоду визнати   владу   папи. Цю  справу  тримали   у   великій таємниці   і   навіть   не   всі єпископи  знали про неї.   Після цього всі єпископи   поїхали до   Берестя,   де  мав   відбутися   скликаний   митрополитом Михайлом  Рогозою синод,   який  відбувся  в кінці червня 1590  року   й   ухвалив деякі   засади   поправи   в   діяльності всього  Єпископату  і,  зокрема,   відбування  таких синодів щорічно. 

     Синоди  руських єпископів,   що  надалі  скликалися  регулярно   послужили  форумом  для   обговорень  питань  унії.   Зразу  після  першого синоду до  короля відправлено таємну делегацію з підготованим  у  Белзі листом  про наміри  єпископів.  Але відповідь короля  з підтримкою  ініціативи  надійшла  лише  через два роки   -  у травні   1592  року.

Попри   те   число  спільників   серед  єпископів   зростало.       Року   1591   на   Перемиську   катедру  по  смерті   єпископа   король  номінував   шляхтича  Михайла   Копистенського,   що мав   жінку,   Патріарх  заборонив   висвячувати   його,    але    грамота  спізнилася.   Рух  за  унію  отримав  свіжий  потужний імпульс  від  нового  члена  київської  ієрархії  після  отримання  королівського  листа.   У   1593  р.   на  прохання   князя  Острозького, Адам  Потій,   каштелян  Берестецький,   відмовився від свого сенаторського крісла   і погодився вступити  на престол   єпископа   Володимирського та   Берестецького прийнявши   чернече   ім'я   Іпатій.   Освічена  людина   з високим   соціальним  статусом,   Потій   досяг  чільної  позиції  у Руській   ієрархії,   ставши  головним будівничим  Берестейської унії.

    Православні   знеохочені   поразками   в   Церкві,   приймали   чутки   про унію   в   значній   мірі   індиферентно.   Пішов   за  унією Тишкевич,   один   з  стовпів   Православной'  Церкви.   Інакше   по-ставився  до  цієї справи  князь  Костянтин  Острозький.   На Соборі,   що  відбувся   1593  року,   він  надіслав  "артикули"   — умови,   на   яких  Українська  Церква  може об’єднатися  з   Ка-толицькою: