Аграрна сфера Давнього Риму у поглядах М.Катона, М.Варрона, Ю.Колумелли

“Зелене масло роби так. Оливки якомога швидше підбери із землі. Якщо вони будуть забруднені, помий їх, очисти від листя і гною. На завтрашній день чи на третій після того, як вони були зібрані, роби масло. Коли оливки будуть чорними, рви їх. Чим зеленіша оливки, з яких ти робиш масло, тим воно буде краще”. [2; c.14]

“Пунійським кашу вари так. Фунт полб'яною крупи поклади в воду і дивись, щоб вона гарненько вимокла. Виклади її в чисте корито, підбавити туди 3 фунта свіжого сиру,% фунта меду і одне яйце; все це гарненько перемішай разом. Склади все в новий горщик.” [2; c.14]

Отже, Катон акцентував на тому, як можна здобути найбільше доходу від ведення сільського господарства.

Варрон Марк Теренцій (116 – 27 рр. до н.е.) народився в сабінському містечку Реате і походив з родини вершника. У юнацтві збудився інтерес до рідної історіі та літературі. Зайняття у Луція Елія Стилона сприяли розвитку та зміцненню цього почуття. Закінчивши навчання у Стилона, юнак відправився в Афіни і тут займався під керівництвом Антіоха Аскалонського, філософа, послідовника Платона.

За своє життя Варрон написав  біля 74 творів, з яких до нас дійшло близько 6 про латинську мову та 3 про сільське господарство. З основних творів можна виділити “Портрети” – 700 біографій видатних греків та римлян; кожна біографія закінчувалась віршем вихвалянням і до кожної був доданий портрет даної особи.

"Про сільське господарство" Варрон почав писати коли йому було 80 років і він вже думав про те, як “укласти свої пожитки, перед тим як піти з життя”. Книга написана ним для його дружини Фунданії  ділиться на три частини: польове господарство, стотарство та “присадибне господарство”, тобто розведення домашньої птиці, дичини, рибництво та бджільництво. Варрон в більший мірі черпав відомості з рук інших, ніж з власного досвіду. До джерел варронівського сільского господарства можна віднести Ксенофонта, Арістотеля, Феофраста .

Сільське господарсво не було для  Варрона основною чи важливою справою, яким воно було для Коллумели чи Катона. Про це свідчить та обставина, що він зайнявся сільськогосподарськими питаннями вже в самому кінці життя і ні разу не торкався їх у роботах минулих років.

Трактат "Про сільське господарство" видатного римського ученого, агронома та історика Марка Теренція Варрона  відобразив раціоналізацію та інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва, подальшу еволюцію та поглиблення суперечностей  рабовласницького господарства.
У своєму творі Варрон висловив серйозну тривогу за долю великих рабовласницьких латифундій, нарікаючи на землевласників, які проживають у містах, усунувшись від безпосереднього господарювання та переклавши всі турботи на управителів. Автор шукав шляхи зміцнення економіки рабовласницьких маєтків, обґрунтовуючи необхідність інтенсивної агрокультури, раціонального поєднання землеробства з тваринництвом, вдосконалення методів експлуатації рабів.
Виступаючи за натурально-господарську орієнтацію латифундій, Варрон враховував зростання товарності сільськогосподарського виробництва та вплив ринкової ситуації на дохідність господарства: "Маєтки, — зазначається у трактаті, — поряд з якими є місця, куди зручно вивозити і продавати вироби свого господарства і звідки вигідно ввозити те, що потрібно для власного господарства, уже тільки з цієї причини є дохідними".
Дохідність рабовласницького господарства мислитель пов´язував також з якістю землі та агрокультурою. Особливого значення він надавав посиленню експлуатації рабів, яких зараховував до одного з видів сільськогосподарських знарядь.
Однак на противагу Катону, під впливом повстання Спартака Варрон виступав за гнучкі методи примусу рабів до праці. На його думку, матеріальне та моральне заохочення рабів сприятиме створенню умов, за яких у останніх буде "охота до роботи". У трактаті зазначається, що раби краще працюють, якщо "господар щедріше наділяє їх харчами, не скупиться на одяг, дозволяє відпочити і дає деякі пільги, наприклад, дозволяє у маєтку випасати свою скотину і т.д.". Водночас він розумів обмежені можливості підневільної праці рабів і вважав доцільним застосування праці найманих робітників, особливо у "нездоровій" місцевості або при виконанні великомасштабних робіт.


"Наші великі предки, - твердив  Варрон, - не без підстав надавали  перевагу римлянам - селянам перед  міщанами... Тепер господарі пробрались  у міські мури і, залишивши  серп з плугом, заповзялись працювати  руками в театрі й цирку,  а не на ниві чи у винограднику..." [1; c.109]. Це був докір тим, які полишили землеробські заняття, що, на думку Варрона, негативно позначилося на економіці країни, бо продовольство довелося завозити з Африки і Сардинії. Засновники Риму вчили своїх дітей землеробству, а ті від жадоби закинули своє заняття, забувши, що землероб і скотар - не одне й теж. "Землероб зайнятий тим, що винайшли люди, щоби вирощувати земні плоди, пастух, навпаки, тим, що виробляє худоба".[1; c.109]

Ставлячи землеробство вище від  скотарства, Варрон усе ж вважав корисним поєднання цих двох галузей  господарства. Саме тому він присвятив одну свою книгу землеробству, а другу - скотарству. Зацікавленість Варрона скотарством зумовлена конкретними обставинами і, передусім, вигодою виробляти продукцію тваринництва, попит на яку був тоді на ринку. “Наука тваринництва є наука набувати худобу і, вигодовувати його так, щоб отримувати можливо найбільший дохід від тих, чиїм ім'ям названі самі гроші: фундамент всякому станом-скотина” [1; c.112]

Економічні проблеми Стародавнього Риму в період кризи рабовласницького маєтку та розвитку колонату знайшли відображення у творах Луція Юнія Колумелли, автора 12 книг "Про сільське господарство". Колумелла служив на посаді військового трибуна в Сирії та Кілікії, потім осів у Лациуме під Ардея, де керував своїм маєтком. Після сільськогосподарських трактатів Катона і Варрона саме він збагатив римську літературу в цій галузі спеціальним посібником "Про сільське господарство (De re rustica) в 12 книгах. Автор виклав в I книзі основні принципи господарювання, в II - відомості про сільськогосподарських роботах, в III-V - вчив, як доглядати за деревами і обробляти виноградник, в VI-IX кн. Він описав розведення домашньої худоби, риб і бджіл.

Серед цілого виділяється  написана вергіліевскімі гекзаметрами книга X, що розповідає про садівництво. Вона являє собою як би доповнення до Георгики Вергілія, який розвивав цю тему. Ця поетична частина повинна була закінчити повний виклад вчення про ведення господарства. На прохання одного Колумелла додав XI книгу, в якій перерахував обов'язки господаря-поміщика, а в XII книзі - обов'язки господині. З більш ранніх творів про сільське господарство зберігся “Трактат про дерева” (Liber de arboribus) того ж автора, зміст якого передбачає книги III і IV пізнішого допомоги. Астрономічний твір Колумелли втрачено. Колумелла використовував грецькі джерела, з латинських - Цельса (А. Корнелія) і Катона Старшого, проте головним чином він спирався на власний досвід. Багаторазово він описує свої експерименти. Колумелла є прихильник інтенсивного ведення господарства, заснованого на землеробстві. Твір Колумелли - не суха лекція, в ньому можна знайти оспівування сільського життя, захоплення роботою хлібороба, гарячу любов до природи. Його виклад ясний і точний, стиль і мова надзвичайно прості, без вишуканих висловів. Твір Колумелли був популярний в середньовіччі. Його переписували не через його літературні достоїнства, а в практичних цілях. З 1470 по 1655 рр.. вийшло 63 друкованих видання цього твору.


Пропонуючи раціональні методи господарювання, Колумелла, як і його попередники, прагнув відновити  сільське господарство. Він наголошував на тому, що занепад рабовласницьких латифундій зумовлений не стільки зниженням родючості земель, скільки недоліками господарювання, небажанням землевласників.
”Нечестиво думати, що природа, яку батько світу наділив вічною родючістю, осягнута, як певною хворобою, безпліддям, і розумна людина не повірить, що земля, яка отримала в спадок божественну і вічну юність і іменована загальної матір'ю, бо вона і народжує все і буде народжувати і надалі, постаріла, ніби людина. Я думаю тому, що справа не в небесному гніві, а скоріше в нашій власній вини. Ми віддаємо сільське господарство, як катові на розправу, самому негідному з рабів, а при наших предків ним займалися найкращі люди і найкращим чином”.[1; c.139]

Колумелла доводив, що порядкування на землі вимагає старання і знань, енергії, фізичних сил. Між тим багато з нас покинули серп і плуг та перебралися у міста. Цю думку Колумелла запозичив у Варрона. "Той, хто присвятив себе сільському господарству, повинен, - вважав Колумелла, - передусім володіти такими якостями і знанням справи, можливістю витрачати засоби і бажанням діяти... Недостатньо знати і хотіти, якщо немає потрібних для праці коштів"[1; c.144].

“Думати, що щасливішими  людина, котрого жене прибрамник в ланцюгах і який часто далеко за північ валяється у суворих дверей і, збезчестив себе жалюгідним прислуговування, купує шану магістратур, марнуючи попередньо батьківську спадщину; за цю честь платять подарунками, а не безкорисливою службою. І якщо добропорядній людині треба бігти цього і всього з цим схожого то залишається, як я сказав, єдиний чистий і благородний спосіб збільшити свій стан-сільське господарство.” [1; c.140].

“Людина не опанує відразу сільськогосподарську науку після прочитання цих робіт: вона повиненна захотіти їх дотримуватися і мати для цього можливість” [1; c.146].

Позитивною рисою праці Колумелли  є оцінка поглядів попередників, які  займалися проблемами аграрної економіки. Ведення сільського господарства може бути ефективним тільки тоді, коли воно матиме власного господаря. На далекій відстані від господаря маєтки занепадають. "Дбайливому господареві потрібно у всяку пору року обійти кожну смужку в своїм маєтку..." [1; c.146]. Знання і старання господаря, зазначав Колумелла, і на поганій землі зможуть здолати безплідність.

“Маєток слід купувати по сусідству з містом, щоб господар міг часто бувати в ньому, а ще частіше, ніж бувати, посилати повідомлення про своє прибуття. Під цим страхом і вілик і разом з ним всі раби будуть ходити в страху і не розпустяться” [1; c.146].

“Знати, що слід робити, це найголовніше в кожній справі, а особливо в сільському господарстві, де полювання і можливість діяти, при відсутності знань, часто приносить господареві великої шкоди, так як безглуздо виконана робота тільки переводить дарма гроші” [1; c.144].

“Людина середнього достатку наказує зробитися керуючим будь поденники, який зовсім не знає тієї справи, якою він буде розпоряджатися, тому що він вже не в силах сплачувати свій щоденний оброк і не може приносити доходу”. [1; c.140].

“Якщо їм займуться люди необізнані, аби вони, за старовинним звичаєм, самі були власниками своїх маєтків, то господарство зазнає менше збитку: хазяйське старання багато в чому врівноважить збиток від невігластва” [1; c.140].

Прагнучи відродити сільське господарство з допомогою латифундій, Колумелла  вважав одночас за можливе передачу господарювання колонам, які займали  проміжне становище між вільними і рабами. Колонів можна вважати попередниками покріпачених селян.

Колумелла першим у античній економічній  думці поставив питання  про інтенсифікацію розвитку рабовласницьких господарств на основі і проведення агротехнічних заходів та реорганізації праці рабів. Він писав про те, що "величезне поле, яке погано обробляється, принесе менший дохід, ніж маленька, але старанно оброблена ділянка".[1; c.148]
Розуміючи обмежені можливості рабовласництва, Колумелла вказував на те, що земля обробляється "гіршими рабами" і відтак віддається "на поталу кату". З метою підвищення продуктивності рабської праці він радив купувати досвідчених та кваліфікованих рабів, запроваджувати поділ праці між невільниками, заохочувати змагання між рабами, використовуючи матеріальні та моральні стимули. Водночас мислитель визнавав працю колонів більш продуктивною, вважаючи доцільним перехід до колонату та залучення до обробітку земель сільських жителів.

“До того ж люди, яких щось близько стосується, не побажають довірити все життя невігласами у своїй справі і тим ревніше і грунтовніше вивчать сільське господарство” [1; c.140].

“Тепер ми нехтуємо самостійним господарюванням у себе в маєтках і не надаємо ніякого значення тому, щоб поставити віликом людину досвідчену, а якщо вже і недосвідчену, то дуже енергійну, яка скоро ознайомиться з тим, що їй невідомо” [1; c.140].

"раби пасуть недбало  худобу, погано орють землю..., крадуть зерно..., від інших злодіїв його не охороняють" [1; c.150]

“Всі раби повинні жити якомога ближче один від одного, щоб вілик, обходячи різні частини садиби, у своїй старанності не розривався на всі боки і щоб кожен був свідком старанності і лінощів іншого” [1; c.153].

Перераховуючи властивості, які повинен мати раби, приставлені  до тих чи інших робіт; виноградарям менш ніж іншим потрібно порядність, так як вони працюють натовпом, під  наглядом наглядача. І здебільшого необхідний цією галуззю роботи живий розум виявляється у негідників. Тому виноградники зазвичай вирощуються закутими рабами. Тут то і крилося непереборне протиріччя рабовласницького господарства: досягнувши певного ступеня розвитку, воно вимагало ініціативних працівників. Працівників навчали, домагалися їх максимальної спеціалізації, але вони або не хотіли виявляти ініціативу, або переконували недовіру панам, твердо впевненим, що, раб, наділений живим розумом і кмітливістю, обов'язково вжити свої здібності на зло: Виходить зачароване коло: Господарство вимагало людей з відомою кмітливістю, освітою і невіддільним від них рівнем культури, господарі ж боялися, що «жвавість розуму» штовхне рабів на «злодіяння».

Насамперед раджу не призначати вілика з тих рабів, які подобалися своєю зовнішністю, а також з  тих, які служили міським прибутковим. Нехай вілика буде людина середнього віку і міцного здоров'я, знавець сільських роботах або принаймні дуже заклопотаний тим, щоб якомога швидше вивчити. Потрібно вибирати людину з дитинства загартованого на сільській роботі і випробуваного на ділі. Він дуже підозріло ставиться до счетоводству віликом і вважав, що неписьменна керуючий надійніше. Перераховуючи ряд зловживань, можливих з боку вілика і рабів, Колумелла пише: «Нарешті, при збиранні зерна в комору вони неправильно показують його кількість в рахунковому записі» [1; c.152]. Таким чином, як керуючий, так і раби шахраюють, а поле приходить у невигідний стан. Чим грамотніше керуючий, тим більше шляхів для шахрайства та підробки він зможе вишукати. «Навіть і неграмотний - пише Колумелла - аби він мав тверду пам'ять досить добре може керувати господарством ... Такий вілик буде частіше приносить своєму панові готівкові гроші, ніж прибутково-видаткову книгу, бо не вміючи писати, йому буде важче самому скласти фальшиві рахунку або користуватися для цього послугами з остраху бути викритим »[1; c.153].

Ні в якому разі не слід допускати, щоб раби виконували всі роботи без розбору, так як тоді ніхто не вважає дорученої справи своїм і намагається від нього ухилитися, і не вдається виявити старанних і лінивих. Рабів треба ділити на групи, щоб за ними було легко спостерігати. Між групами і, окремими працівниками корисно змагання, тоді вони не нарікають на покарання ледачих і недбалих. Колумелла абсолютно впевнений, що часто повторюється здача в оренду - зло і що ще гірше здавати маєток городянину, який вважає за краще обробляти землю не своїми руками, а руками рабів.