Микола Амосов – основоположник бiокiбернетичних технологiй

 

З лекцiй народилася книжка "Роздуми  про здоров'я", про котру згадано вище.

Нова клiнiка. Наприкiнцi шестидесятих рокiв триповерховий будинок став для сім`ї тiсний. Вище начальство вирiшило побудувати ще один великий будинок. Проектували довго. У 1972 почали будувати, i через три роки закiнчили. Великий будинок у шiсть поверхiв з операцiйними, конференц-залом iз розрахунком на 350 лiжок. Старий будинок лишили пiд полiклiнiку, рентген i аптеку. Розширили штати, набрали випускникiв з iнституту. Вийшло добре. До 1980 року кiлькiсть операцiй довели до 2000, iз котрих 600 - з АШК.

 

Результати проте, не радували, настрiй  був поганий, хоча Микола Михайлович оперував щодня.

 

У липнi 1982 року вiдбулася чергова душевна криза: часто умирали хворi. Оголосив, що на все лiто кидає хiрургiю i буде займатися тiльки кiбернетикою. Жив на дачi три мiсяцi – будував моделi суспiльства i їздив на семiнари у свiй вiддiл.

 

Тiльки в листопадi почав потроху  оперувати. Поступово усе повернулося  до старого життя.

 

Iнститут. Влiтку 1983 року вiдбулася  подiя: його клiнiка вiдокремилася вiд Тубiнституту i перетворилася в самостiйний Iнститут серцево-судинної хiрургiї. Для цього Амосову довелося йти в ЦК партiї України, до В.В.Щербицького. По його ж наполяганню його призначили директором. Не хотiлося, але справа важливiше – вiдмовитися не було змоги.

 

Органiзацiя Iнституту пройшла легко. Поставив надзавдання: 4000 операцiй у рiк, 2000 - з АШК.

 

У груднi вiдсвяткували ювiлей – 70 рокiв. Була наукова конференцiя, багато гостей.

Iнститут вiдразу запрацював  добре, число операцiй зросло.

 

Саме в цей час почалася горбачовська перебудова – гласнiсть. Вдихнули маленький ковток свободи. Дуже подобалося. Виписував масу газет i журналiв. При привселюдних виступах уже не оглядався на Партiю i КДБ.

 

Хвороба. Всi бiди приходять зненацька: на фонi звичайного режиму, улiтку 1985 почалися перебої у серцi. До осенi розвинувся повний блок: частота пульсу – 40, бiгати вже не міг. Потрібен був стимулятор, але Микола Михайлович уперто тримався, доки не розвинулася гiпертонiя. Пiд новий рiк передав Iнститут заступнику – думав, що назовсiм, i поїхав на операцiю в Каунас, до Ю.Ю.Бредикуса. Лiда i Катя поїхали з ним.

 

Стимулятор запрацював вiдмiнно i до середини лютого 1986 Амосов повернувся: знову директорство, операцiї, бiг.

 

Аварiю в Чорнобилi, у квiтнi 1986, сiм'я пережила на дачi, 50 км вiд нещасливого мiсця. Вчений-хірург iз самого початку вважав, що шкiдливi наслiдки перебiльшенi: письменники i полiтикани налякали публiку i весь свiт. У результатi мiльйони людей стали невротиками на багато рокiв. Лiкарi теж пiддалися цьому психозу.

 

У 1987 роцi в країнi почалися експерименти: виборний директор, кооперативи, самостiйнiсть  пiдприємств, ради трудового колективу. Колектив інституту теж домігся госпрозрахунку, що б одержувати грошi вiд мiнiстерства не по кошторису, а за операцiї. Результат – кiлькiсть операцiй з АШК майже подвоїлася i наблизилася до двох тисяч. У пiвтора рази пiдвищилася зарплата. Працювати стало цiкавiше.

 

Тим часом, у груднi 1988-го пiдiйшов ювiлей: 75 рокiв. Вирiшив залишити посаду директора, але продовжувати операцiї. Були зворушливi проводи: ледве не розплакався. Таємним голосуванням iз декiлькох кандидатiв, вибрали нового директора Г.В.Книшова.

 

Раз на тиждень М.М. Амосов оперував з АШК. Але це було вже iнше життя, нудне.

У країнi панувала ейфорiя демократiї – вiльно вибирали народних депутатiв.

 

З 1962 по 1979 рiк Амосов вже був членом Верховної Ради i тодi переконався, що це ширма для диктатури Партiї. Тепер, здавалося, усе буде iнакше: народ одержить реальну владу. Він то знав, як її потрiбно використати. Тому, коли його висунули в кандидати – погодився. Було п'ять конкурентiв, включаючи кандидата вiд КПРС, але Микола Амосов пройшов у першому турi.

 

У травнi 1989 р. був 1-й З'їзд Народних Депутатiв: два тижнi вiльних висловлювань, виступи Сахарова, скасування контролю партiї, перший демарш прибалтiв i багато чого iншого.

 

Його вибрали у Верховну Раду: потрiбно засiдати безупинно, як у дiйсному парламентi. Він просидiв три мiсяцi i переконався, що цi порожнi дебати не для нього. У Києвi намагався проводити свою програму допомоги медицинi i школi i знову зазнав поразки: порядки залишилися старi, адмiнiстратори з усiм погоджувалися, але нiчого не робили. На депутатськi прийоми приходили по 30-40 чоловiк, вони вже не просили допомоги, як ранiш, а вимагали. На публiчних зустрiчах народ рiзко критикував владу. Депутатам теж дiставалося.

 

Восени, на його прохання, московськi лiкарi допомогли звiльнитися вiд парламенту – знайшли аритмiю. Але засiдання i прийоми виборцiв залишилися. Засумував. А що зробиш?

 

Але все-таки, життя в Москвi не пройшло  без користi: Верховна Рада вiдкрила доступ до статистик i заборонених книг. Провiв три великi соцiологiчнi дослiдження через газети, дiзнався про настрiй народу. Про це опублiкував декiлька статей у газетах i журналах.

 

Найголовніше: переглянув свої переконання, вiдносно того, що соцiалiзм поступається капiталiзму по ефективностi. Приватна власнiсть, ринок i демократiя необхiднi для стiйкого прогресу суспiльства. Вiд цього виграють не тiльки багатi але, згодом – i бiднi.

 

Далi слiдували подiї 1991-92 рр: розгром  Путчу, розпад Союзу. Верховна Рада перестала iснувати, Горбачов пiшов у вiдставку.

 

Незалежнiсть України Амосов вiтав. Раз є народ, є мова – повинна бути країна. Здавалося, настає нова ера.

 

На жаль, надiї на процвiтання  України i Росiї не виправдалися. Партiйнi начальники заволодiли демократичною  владою i державною власнiстю i наступила  жорстока криза всього суспiльства. Виробництво скоротилося в два рази, половина народу зубожiла, соцiальнi блага рiзко зменшилися через брак грошей у бюджетi. Поширилися корупцiя i виросла злочиннiсть. Народ розчарувався у демократiї.

 

У 1992 роцi Микола Михайлович пiдсумував свої фiлософськi iдеї i написав статтю "Мiй свiтогляд". Її надрукували в декiлькох виданнях. Розширення та удосконалення цiєї працi продовжується дотепер: видаються книги i брошури.

 

У тому ж роцi закiнчилася його хiрургiя. Через два мiсяцi пiсля операцiї, вiд iнфекцiї померла хвора, i він вирiшив, що негоже в 80 рокiв оперувати серце. В Iнститут став ходити раз на тиждень.

 

Восени 1993 року серцевий стимулятор вiдмовив i його замiнили на новий. У груднi вiдсвяткували  вісьмидесятилiття. Одержав черговий орден.

 

Незабаром пiсля ювiлею став помiчати, що став гiрше ходити, хоча продовжував свою звичайну гiмнастику - 1000 рухiв i 2 км. пiдтюпцем. Вiдчув наближення старостi. Тодi i вирiшив провести експеримент: збiльшив навантаження у три рази. Iдея: генетичне старiння знижує мотиви до напруг i працездатнiсть, м'язи детренуються, це ще скорочує рухливiсть i тим самим збiльшує старiння. Що б розiрвати порочне коло потрiбно змусити себе дуже багато рухатися. Що він i зробив: гiмнастика 3000 рухiв, iз яких половина - iз гантелями, плюс 5 км бiгу. За пiвроку я омолодився рокiв на десять. Знав, що є порок аортального клапану, але не придавав цьому значення, доки серце не заважало навантаженням.

При такому режимi благополуччя продовжувалося 2,5 - 3 роки, потiм з'явилася задишка i стенокардiя. Серце значно збiльшилося в розмiрах. Стало ясно, що порок серця прогресує. Бiгати вже не мiг, гантелi вiдставив, гiмнастику зменшив. Але роботу за комп'ютером продовжував у старому темпi: написав двi книги i декiлька статей.

 

У 1997 роцi разом iз фондом член-кореспондента  НАНУ Б.М.Малиновського провели велике соцiологiчне дослiдження через українськi газети - одержали 10000 анкет. В.Б.Бiгдан i Т.I.Малашок їх опрацювали. Основнi висновки: народ бiдує, незадоволений  владою, лiтнi хочуть повернути соцiалiзм, молодi – р ухати реформи далi. Такий же розкол iз приводу орiєнтацiї України – на Росiю або на Захiд. Данi опублiкували, але полемiки вони не викликали.

 

Взимку 1998 року стан серця ще погiршився. Ходити було важко. Проте, за комп'ютером працював, написав книгу спогадiв "Голоси часiв".

 

На початку травня 1998 року Анатолій Руденко з його Iнституту домовився з професором Кьорфером iз Нiмеччини, що вiн вiзьметься  оперувати Амосова. Катерина i директор Iнституту Г.В.Книшов органiзували цю поїздку. Мiська адмiнiстрацiя погодилася оплатити витрати.

 

Пiсля цього рiшення воля до життя  впала, стан погiршився i він вiдчув близькiсть смертi. Страху не вiдчував: усi справи в життi зробленi.

 

26-го травня Катерина, Анатолій i Микола Михайлович приїхали в невеличке мiсто Bad Oeynhausen, недалеко вiд Ганноверу – у клiнiку Reiner Korfer. Обстеження пiдтвердило рiзке звуження аортального клапану i ураження коронарних артерiй. 29 травня професор вшив Амосову бiологiчний штучний клапан i наклав два аорто-коронарних шунти. Сказав, що гарантiя клапану – п'ять рокiв. Пiсля операцiї були неприємностi, але усе закiнчилося добре.

 

Через три тижнi повернулися додому. Серце не турбувало, проте слабкiсть i ускладнення ще два мiсяцi утримували в квартирi. Легку гiмнастику робив iз дня повернення. Восени цiлком вiдновив свої 1000 рухiв i ходьбу. Не бiгав i гантелi в руки не брав. "Експеримент закiнчено" написав у "Висновку" до спогадiв. Книгу видали до дня народження – у груднi минуло 85 рокiв. Знову було багато поздоровлень. I навiть подарували комп'ютер.

 

Старiсть тим часом знову наздоганяла: хоча серце не турбувало, але ходив  погано. Тому вирiшив: потрiбно продовжити експеримент. Збiльшив гiмнастику до 3000 рухiв, половину - iз гантелями. Розпочав бiгати, спочатку обережно, потiм усе бiльше, i довiв до рiвня "першого разу" - 45 хвилин.

 

I знову, як i вперше, старiсть вiдступила. Знову добре почав ходити. Серце зменшилося до розмiрiв 1994 року. Задишка i стенокардiя минули.

 

До останніх своїх днів жив активним життям: користувався увагою суспiльства, давав iнтерв'ю, писав статтi. Пiдключився до Iнтернет.

 

Займався наукою: удосконалював "Свiтогляд" – обмiрковував процеси самоорганiзацiї в бiологiчних i соцiальних системах, механiзми мислення, моделi суспiльства, майбутнє людства. Мотивом для роботи була цiкавiсть i трошки марнославства.

Смертi він не боявся – пам'ятав байдужiсть до життя перед операцiєю.

Шостого грудня 2004 року Миколі Михайловичу Амосову виповнився б 91 рік. Він не дожив до цього віку, вже більше двох років, як його немає з нами. До останніх днів зберігав він жвавий інтерес до наукових і загальнолюдських проблем і не переставав працювати.

 Його близькому оточенню якось сумно вимовляти замість «Інститут Амосова» — «Інститут імені Амосова» і називати його ім’ям вулицю, що п’ятдесят років чула його кроки — колись швидкі й енергійні, і зовсім тихі останнім часом...

Микола Михайлович Амосов міцно  ввійшов у наше життя як видатний хірург і невтомний пропагандист здорового способу життя. Менш відома інша гілка його наукової діяльності — кібернетичні дослідження, спрямовані на створення моделей організму людини, штучного інтелекту і спроби побудови моделі «оптимального суспільства».

3. Микола Амосов – основоположник бiокiбернетичних технологiй

 

Дослідження в цій галузі розпочав М.Амосов в Інституті кібернетики  АН УРСР, де за підтримки академіка  В.Глушкова 1960 року було створено відділ біологічної кібернетики.

Незабаром виходить друком книга М.Амосова  «Регуляція життєвих функцій і кібернетика», що поклала початок роботам із математичного моделювання фізіологічних органів і систем з урахуванням можливостей обчислювальної техніки й теорії управління. Під керівництвом ученого проведено фундаментальні клініко-фізіологічні дослідження системи саморегуляції серця. Отримані результати цих допомогли створити кілька апаратів штучного кровообігу оригінальної конструкції, деякі з них успішно впроваджені в хірургічну практику. Узагальнюючий досвід досліджень покладено в основу монографії «Саморегуляція серця».

Виявилася життєздатною ідея створення  самонавчальної діагностичної та лікувальної  машини — ідея, що лягла в основу створення самостійного наукового  напряму — медичної кібернетики.

Микола Амосов запропонував гіпотезу про механізми переробки інформації мозком людини. Принципово важливим було те, що об’єктом моделювання ставали не окремі структури, механізми чи функції (наприклад, пам’ять, сприйняття, навчання тощо), а мозок людини як соціальної істоти — homo sapiens. Монографія «Моделювання мислення та психіки» на кілька десятиліть стала «біблією» для дослідників, які працюють у цьому напрямі.

Реакцію наукових кіл на появу цієї монографії в цілому можна оцінити  як мляво-агресивну. У дискусії щодо непорушності основних постулатів вчення І.Павлова про вищу нервову діяльність, яка велася на сторінках журналу «Вопросы философии», традиційні фізіологи зазнали дуже відчутної поразки. Багато що стало «можна», зокрема, похитнулася теза про незвідність вищих функцій мозку до нижчих. З’явилися роботи, що прямо трактують психічні процеси як процеси переробки інформації. Поява монографії М.Амосова в цих умовах не викликала офіційного відторгнення його теорій, а ідеї, викладені в ній, отримали подальший розвиток у його наступних роботах («Моделювання складних систем», «Штучний розум», «Алгоритми розуму», «Природа людини»).