Микола Амосов – основоположник бiокiбернетичних технологiй

 

Лiда працювала старшою операцiйною сестрою i закiнчила педiнститут заочно. Проте, учителькою бути не збиралася. Говорила - "Хочу стати хiрургом!"

Отут пiдвернувся Київ: зробив в Iнститутi туберкульозу доповiдь i показав  операцiї. Директор А.С.Мамолат запросив працювати, мiнiстр обiцяв вiдкрити ще вiддiлення в госпiталi для iнвалiдiв  вiйни.

 

Дуже не хотiлося їхати з Брянська! Але куди дiнешся? Дружина поступила в Київський медiнститут. Можливостей для кар'єри в областi не було. Зважився, i в листопадi 1952 - переїхали. Дисертацiю подав ще з Брянська - i знову в Горький.

 

Київ. Спочатку усе не подобалося: квартира – одна кiмната, хiрургiя бiдна, у двох мiсцях, хворих мало, помiчники ледачi. Дуже сумував, їздив у Брянськ оперувати. Поступово проблеми розв'язалися. У березнi 1953 захистив дисертацiю. З малою перевагою голосiв, але усе ж вибрали на кафедру в медiнститутi. Тут була нова клiнiка, складнi хворi, виступи у товариствi хiрургiв. Двоє помiчникiв приїхали з Брянська. Квартиру полiпшили. Робота пiшла.

 

У сiчнi 1955 зробив доповiдь по хiрургiї  легень на з'їздi в Москвi: мав успiх. Тодi ж розпочав простi операцiї на серцi. Лiда вчилася нормально.

 

Їздив iз доповiдями на конгреси в  Румунiю i Чехословаччину.

У 1956 сталася подiя: народилася дочка  Катя. Вагiтнiсть Лiди проходила з  ускладненнями, тому робили кесаревий  розтин. До того, за двадцять рокiв сiмейного стажу потреби в дiтях не вiдчував. Лiда наполягла. Але як побачив цю маленьку, червоненьку, кволу iстоту, так i зрозумiв – скiнчилася свобода, уже не втечу. Якi б сирени не зваблювали.

 

У тому ж роцi їм дали трикiмнатну квартиру – першу в життi з ванною i вбиральнею.

 

Медiнститут Лiда закiнчила в 1958 роцi. Здiйснилося бажання – стала хiрургом, оперувала навiть легенi. На жаль, через сiм рокiв трапився iнсульт у матерi, три роки лежала паралiзована. Довелося Лiдi доглядати i перейти на легку роботу – на фiзiотерапiю.

 

1957 рiк був дуже важливий: у сiчнi клiнiка переїхала в новий триповерховий будинок, а восени Микола Михайлович їздив на конгрес хiрургiв у Мексику. Там побачив операцiю на серцi з АШК (Апаратом Штучного Кровообiгу) i дуже зацiкавився. Оскiльки купити апарат було неможливо, то розробив власний проект – його зробили на заводi: нарештi, знадобилися iнженернi знання. У тому ж роцi провели експерименти на собаках, а пiд кiнець року спробували на хворому: у нього зупинилося серце при звичайнiй операцiї. Хворий помер. Пiсля цього ще рiк експериментували. У 1959 роцi вдало прооперували хлопчика з важким уродженим пороком серця – так званою "тетрадою Фалло".

 

З 1958 року почалася "кiбернетика". Спочатку це була лабораторiя для  вiдпрацьовування операцiй з АШК, потiм додали фiзiологiчнi дослiдження серця за участю iнженерiв i математикiв. В Iнститутi кiбернетики створили спецiальний вiддiл. Зiбрався колектив ентузiастiв.

 

Протягом наступного десятилiття  сформувалися такi напрямки в розвитку iдей, якi зародилися ще в Череповцi. 1. Регулюючi Системи органiзму – вiд хiмiї кровi, через ендокринну i нервову системи до кори мозку. 2. Механiзми розуму i штучний iнтелект (ШI). 3. Психологiя i моделi особистостi. 4. Соцiологiя i моделi суспiльства. 5. Глобальнi проблеми людства. В усiх напрямках були створенi групи, проводилися дослiдження, створювалися комп'ютернi моделi, писалися статтi. Захищено два десятки дисертацiй, видано п'ять монографiй i багато брошур. Колектив розпався в дев'яностi роки, у вiддiлi лишилася тiльки група з ШI з якою Амосов дружив до смерті.

 

У 1962 роцi, з академiком П.А.Куприяновим, провели турне по клiнiках США: познайомилися з вiдомими кардiохiрургами – Лiлiхаєм, Кiрклiном, Блелоком та iншими, подивилися багато нових операцiй. Деякi з них залишилися в його арсеналi, iншi – закiнчилися сумно. Зокрема, це торкнулося пластики аортального клапана стулками iз нейлонової тканини: в усiх восьми хворих наступив рецидив i п'ятеро загинули.

 

У той рiк проблема протезiв клапанiв  вийшла на перше мiсце. Американець  Старр створив кульовий клапан. У його лабораторiї створили свою модель iз пiвсфери, доповнену спецiальною обшивкою корпусу, яка заважала утворенню тромбiв. Цiкаво, що Старр придумав те ж саме i майже в той же час.

 

З 1962 року почалося сходження кар'єри  вiдразу по декiлькох напрямках. Причому без усяких зусиль зі сторонни вченого: він свято слiдував правилу М.А.Булгакова: "Нiколи, нiчого не проси".

 

Коротко перерахую кар'єрнi успiхи.

На початку 1962 року Амосова обрали членом-кореспондентом Академiї медичних наук. Запропонував сам президент, А.Н.Бакулєв. Потiм у тому ж роцi присудили Ленiнську премiю – у компанiї чотирьох легеневих хiрургiв. Наступний чин, уже зовсiм несподiваний – обрання депутатом Верховної Ради СРСР. От як це було: викликали в Обком i сказали: "Є думка висунути вас у депутати. Народ пiдтримає". Він делiкатно вiдмовлявся, таки справді не хотiлося, але наполягати побоявся: усi пiд Партiєю ходимо! Потрапиш у немилiсть – працювати не дадуть.

 

У депутатах М.М. Амосов пробув чотири термiни. Засiданнями не обтяжували – двiчi на рiк по 2-3 днi: сиди, слухай i голосуй одноголосно. Але був серйозний обов'язок: приймати громадян i допомагати в їхнiх труднощах. він чесно вiдпрацьовував – вiв прийом раз на тиждень. Приходили по 4 - 10 чоловiк, в основному, по квартирах. Писав папери до начальникiв, i як не дивно – у половинi випадкiв допомагало. Прийоми цi були тяжкi: горя наслухався понад мiру, на додаток до хiрургiчних нещасть. Всi прибутки депутата складали 60 рублiв на мiсяць, один тiльки раз їздив iз дочкою на курорт. Правда, були безкоштовнi квитки на транспортi, але завдяки цьому не брав грошей на вiдрядження в Iнститутi.

 

Щоб бiльше не згадувати про чини i нагороди, перерахую вiдразу всi наступнi: 1969 – академiк Української АН. Потiм – три державнi премiї України – за хiрургiю i кiбернетику. У 60 рокiв дали Героя Соцiалiстичної працi. Потiм ще були ордени Ленiна, Жовтневої революцiї. Це не рахуючи чотирьох орденiв за вiйну, звання Заслуженого дiяча науки. От так приголубила Партiя безпартiйного товариша. Але значкiв на пiджак не вiшав.

 

Його совiсть перед виборцями чиста: не обiцяв, не брехав, комунiстiв не славив. Те ж стосується i хворих: нiколи нiчого не брав i навiть у вестибюлi висiло розпорядження: "Прошу не робити подарункiв персоналу, крiм квiтiв".

 

Чи був Микола Амосов "радянською людиною"? Напевно, усе-таки, був. Змiнювати соцiалiзм на капiталiзм не хотiв. Заздрив захiдним колегам в частинi умов роботи, але що б поїхати – думки не виникало. Незважаючи на правителiв-комунiстiв, наше суспiльство виглядало бiльш людяним. Права бiдного народу на роботу, пенсiю, соцстрах, лiкування, освiту, майже безкоштовнi квартири i транспорт, здавалися важливiшими за свободу преси i демонстрацiй проти уряду. Вони потрiбнi лише купцi iнтелiгентiв. Тим бiльше, коли вiдкритi репресiї пiсля Сталiна рiзко зменшилися. Про справжнє положення "трудящих" на Заходi Амосов дiзнався багато пiзнiше. Перегляд полiтичних поглядiв вiдбувся вже пiсля Горбачовської перебудова.

 

Письменник. Якось восени 1962 року, пiсля смертi при операцiї хворої дiвчинки, було дуже важко на душi. Хотiлося напитися i кому-небудь поскаржитися. Сiв i описав цей день. Довго правив рукопис. Вичiкував. Сумнiвався. Через мiсяць прочитав приятелю – письменнику Дольду-Михайлику. Потiм другу – хiрургу, ще комусь. Усiм дуже подобалося. Так виник "Перший день" у майбутнiй книзi "Думки i серце". Дольд допомiг надрукувати в журналi у Києвi. Передрукували в журналi "Наука и жизнь". Потiм видали книжечкою. Далi - "Роман газета". I ще, i ще. Усе разом: великий успiх. Письменник Сент-Джордж, американець росiйського походження, переклав англiйською. З неї – майже на всi європейськi мови. У цiлому видавали бiльше тридцяти разiв. Правда, грошей сплачували мало: Союз не пiдписав конвенцiї про захист авторських прав. Знаменитим – став, багатим – нi.

 

Видав п'ять книг белетристики: "Думки i серце", "Записки з майбутнього", "ПРГ- 22-66", "Книга про щастя i нещастя". Останню – спогади - "Голоси часiв" надрукували до ювiлею – 85 рокiв. До цього варто додати ще одну - "Роздуми про здоров'я" - виклад лікарем "Системи обмежень i навантажень". З урахуванням масових журналiв, її тираж досяг семи мiльйонiв. Приблизно стiльки ж, як "Думки i серце".

 

Влiтку 1963 року потрясло страшне нещастя: вибух у камерi. Камера розмiром 2 на 1,5 м була виготовлена для проведення експериментiв i операцiй на хворих iз кисневим голодуванням. Завод-виготовлювач припустив грубу помилку: камеру заповнювали киснем iз тиском до 2 атмосфер. Фiзiологи з лабораторiї кiбернетики робили в нiй дослiди на собаках. Три-чотири рази лiкарi лiкували хворих. І сам він якось брав участь у такому сеансi.

 

Усерединi камери стояв один електричний  вимiрювальний прилад. Певне, вiд iскри, в атмосферi кисню, сталося вибухове загоряння. Двi дiвчини-експериментатори одержали сильнi опiки i через кiлька годин померли. Приїжджав прокурор, але до суду справа не дiйшла. Микола Михайлович вважав себе винним: допустив халатнiсть, не розiбрався з технiкою безпеки. Переживав.

 

У майбутньому зробили ще одну камеру – але вже на повiтрi. Лiкували хворих з ускладненнями пiсля операцiй, проте без великого успiху.

 

Пересадка серця. Коли Бернар пересадив  серце – це був виклик усiм кардiохiрургам. Амосов знав, що його рiвень нижче свiтового, але усе ж зважився спробувати. Технiка операцiй не здавалася дуже складною. Прочитав, продумав, i почали готуватися. Головна проблема – донор. Потрiбно серце, що б'ється, при загиблому мозку. Зробили замовлення на швидку допомогу, що б привозили поранених iз найтяжчими травмами черепа: вони обстежать i вирiшать, якщо мозок помер, вiзьмуть серце для пересадки. Реципiєнта пiдiбрати не важко: були хворi з поразкою мiокарда, яких очiкувала близька смерть.

Приготували стерильну палату, видiлили маленьку операцiйну. Почали експерименти на собаках – удавалося пересадити серце i переконатися, що воно працювало. Правда, не довго, усього декiлька годин.

 

Поклали хворого – реципiєнта. Стали чекати донора. Через пару тижнiв привезли молоду жiнку пiсля автомобiльної аварiї: серце ще працювало, а голова сильно розбита. На енцефалограмi - пряма лiнiя. Консилiум невропатологiв вирiшив: мозок загинув. Розшукали родичiв, потрiбно їхня згода. Звiсно – мати плаче, чоловiк мовчить. Була тяжка розмова. Просили почекати: "А раптом вона не помре, серце ж працює". Приготували АШК – щоб оживляти серце, як тiльки почне зупинятися i рiднi дадуть згоду. Чекали декiлька годин, поки стало ясно – марно. Умираюче серце пересаджувати не можна. У хірурга не вистачило мужностi натискати на рiдних. Оголосив вiдбiй, i бiльше дослiд не повторювали. Ясно, що не змiг переступити через психологiчний бар'єр.

 

Академiя побудувала новий  житловий будинок, заслуженi академiки переїхали в нього, а йому дали квартиру у старому будинку: 85 метрiв, чотири кiмнати, високi стелi. Зробили ремонт, купили меблi, книжковi полицi. Виставив з антресолiв усi книги - це 6-7 тисяч, повiсив на вiльну стiну двi картини – виик iнтелектуальний професорський кабiнет.

У 1970 роцi Катя поступила  в медiнститут. В 15 рокiв: за один рiк  здала за три останнi класи школи.

 

Любов до дочки була самим сильним почуттям у його життi. Виховував її згiдно з наукою: у три роки вмiла читати, рано приохотилася до книжок, iз чотирьох – англiйська. Театри, музеї, виставки, поїздки в Москву, у Ленiнград, навiть у Нiмеччину. А головне – розмови i любов.

 

Не усе йшло безхмарно: пiсля першого курсу був нервовий зрив. Московськi психiатри ледве не залiкували психотропними засобами. Втрутився, забрав додому, усе скасував, взяв у клiнiку операцiйною сестрою  на свої операцiї. Одужала, але рiк  втратила.

 

Катя вийшла замiж на останньому курсi, закiнчила iнститут з вiдзнакою, поступила в аспiрантуру по терапiї, захистила кандидатську, потiм – у 33 роки – докторську. Народила дочку – Анюту, одержала кафедру, написала чотири книжки i багато статей, пiдготувала два десятки дисертантiв. Остання подiя – у 2000 роцi – обрали в член-кореспонденти Медичної Академiї. Чоловiк – професор хiрург.

 

У тому ж 1970 роцi була ще подiя: Лiда взяла  собаку, сучку трьох мiсяцiв, доберман-пiнчер, назвали - Чарi. Собака Амосову була не потрiбна,   Лiда взяла для

себе. Проте довелося її вигулювати i вона стала йому, як близький друг. На дев'ятому роцi життя, не додивився, трапилася перша вагiтнiсть, не могла народити, сам оперував удома, щенята були мертвi. Загинула вiд пневмонiї. Три днi вiд неї не вiдходили. Дуже переживали. I вiдразу взяли таку ж - "Чарi другу". Ця жила десять рокiв, так само любили. Вмирала вiд раку, дуже тяжко. Бiльше брати собак не зважилися: занадто багато переживань, коли вмирають.

 

Чарi спонукала його бiгати, що б рацiонально використовувати час вiдведений для прогулянки.

 

Фiзкультура для Миколи Михайловича – одна з основ життя. Він розповідає таку iсторiю. У ранньому дитинствi зростав один i "програми" фiзичного розвитку не вiдпрацював. Праця в господарствi додала сили, але не дала спритностi: плавати, танцювати i їздити на велосипедi не навчився. З урокiв фiзкультури втікав у школi i в iнститутi. Але завжди був здоровий. На вiйнi вперше був приступ радикулiту, потiм вiн часто повторювався, можливо, вiд тривалих операцiй. У 1954 стало зовсiм погано: на рентгенi визначилися змiни в хребцях. Тодi Амосов i розробив свою гiмнастику: 10 вправ, кожна по 100 рухiв. Це допомогло. Чарi додала ранковi пробiжки. Система доповнилася обмеженнями в їжi: строго утримував вагу не бiльш 54кг. Продумав фiзiологiю здоров'я й одержав "Режим обмежень i навантажень" – улюблена тема для публiки.

 

Про лекцiї варто сказати окремо. До привселюдних виступiв приохотився  наприкiнцi 60-х рокiв. Напевно, його улещували оплески, i можливiсть говорити на гранi дозволеного – сподiвався, що депутатський статус захистить вiд КДБ. Спочатку виступав вiд товариства "Знання", а коли прославився, запрошували всюди, у Москву, Ленiнград, Прибалтику. На Українi об'їздив всi областi: приїжджав на один день i прочитував три лекцiї. Теми були найрізноманітніші: вiд "здоров'я" до соцiалiзму i Штучного iнтелекту. Платили по 40 рублiв за лекцiю, але i тi годилися на "лiвi" (чоловiчi) витрати.