Микола Амосов – основоположник бiокiбернетичних технологiй

План

 

1. Передмова ............................................................................................................2
2. Біографія.............................................................................................................. 2 
3. Микола Амосов – основоположник бiокiбернетичних технологiй............14 
4. Висновок...............................................................................................................17
5. Використані джерела..........................................................................................18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Передмова

 

Символ епохи, яка минула, легенда  кардіології, знаний філософ, політик, прозаїк, Микола Михайлович Амосов залишився  кумиром для сотень своїх учнів, рятівником для тисяч пацієнтів та ідеалом для прихильників його великої волі й таланту. Останніми роками цей мужній чоловік на собі ставив експеримент з подолання старості, досліджував біокібернетику, штучний інтелект, цікавився Інтернетом, науковими технологіями. Найбільше боявся втратити здатність тверезо мислити. І тому навіть в останній день свого життя спілкувався з колегою, обговорював плани.

 

«Всім здавалося, що Амосов невмирущий,— сказав академік Академії медичних наук України Віталій Кордюм.— Про нього язик не повертається сказати “був”. Адже це людина-легенда, людина-символ. У нього вчилися усі українські кардіохірурги, його наслідував південно-африканський хірург Крістіан Барнард, котрий уперше зробив пересадку серця. Є відомі вчені, є мислителі, а є — Амосов... Ім’я стало значущим.»

 

2. Біографія

 

Усi його предки були селяни. Народився 6-го грудня 1913 року. Мама була акушеркою в пiвнiчному селi, неподалiк вiд Череповця. Батько пiшов на вiйну в 1914, а коли повернувся, то незабаром покинув сiм'ю. Жили дуже бiдно: мама не брала подарункiв вiд пацiєнток. Так вона i залишилася для Миколи прикладом на все життя. Бабуся навчила молитися, селянське господарство – працювати, а самотнiсть – читати книжки. Коли став пiонером, перестав вiрити в бога i дiзнався про соцiалiзм (проте партiйна кар'єра на пiонерах закiнчилася - нi в комсомолi, нi в партiї не був). Життя пiвнiчного села пiзнав iз дитинства.

 

З 12 до 18 рокiв навчався в Череповцi у школi, потiм у механiчному технiкумi – по закiнченню став механiком. Жив бiдно i самотньо. Нудьгував за домiвкою, читав класику.

Восени 1932 р. почав працювати в  Архангельську, начальником змiни робiтникiв, на електростанцiї при великому лiсопильному заводi – новобудовi першої п'ятирiчки. Працював добре. У 1934 роцi одружився з Галею Соболевою i розпочав навчання в Заочному iндустрiальному iнститутi. У тому ж роцi померла мама.

 

У 1935 роцi, разом iз дружиною, поступили в Архангельський медичний iнститут. За перший рiк навчання закiнчив два курси. Пiд час навчання заробляв викладанням. Близько познайомився з видатним професором фiзики В.Є.Лашкарьовим. Вiн вiдкрив для Миколи Михайловича свiт парапсихологiї. У 1939 роцi "iз вiдзнакою" закiнчив iнститут. Хотiлося займатися фiзiологiєю, але мiсце в аспiрантурi було лише з хiрургiї.

 

Паралельно з медициною продовжував  навчання в заочному iнститутi. Для диплома, на свiй вибiр, робив проект великого аероплана з паровою турбiною. Затратив на нього масу часу, сподiвався, що проект приймуть до виробництва. Не прийняли, зате в 1940 роцi дали диплом iнженера "iз вiдзнакою".

 

Тим часом, аспiрантура в клiнiцi не подобалася, любов пройшла, сiмейне життя набридло, дiтей не було. Обговорили становище з Галею i вирiшили пожити окремо.

 

Поїхав з Архангельська, i поступив на роботу ординатором – хiрургом лiкарнi в рiдному Череповцi. Навчився робити звичайнi операцiї на органах живота. Iнтерес до фiзiологiї вилився в мiркування над гiпотезами про механiзми мислення, про взаємодiю регулюючих систем органiзму. Зошити з "iдеями" беріг все подальше життя.

Сформувалися переконання вiдносно полiтики: соцiалiзм визнавав, але до комунiстичного начальства ставився погано i в армiї служити не хотiв. Можливо, вплинув гiркий досвiд сiм'ї, оскiльки в таборах загинули брат i сестра мами.

 

22-го червня 1941 року почалася Вiтчизняна вiйна. Працював у комiсiї з мобiлiзацiї, а через пару днiв був призначений головним хiрургом у Польовий Рухомий Госпiталь ("ПРГ-22-66 на кiннiй тязi").

 

У цьому госпiталi на однiй посадi прослужив усю вiйну з Нiмеччиною i з Японiєю. Госпiталь призначався для роботи в польових умовах, був розрахований на 200 поранених. Загальний штат - 80 чоловiк, лiкарiв - п'ять. Плюс 22 коня.

 

Подiї вiйни описує коротко. Лiто й осiнь 1941 року лiкували легкопоранених у Сухиничах. У жовтнi нiмцi прорвали фронт, i вони вiдступили за Москву, у мiсто Єгорьєвськ. Там зазнав першої поразки: помер хворий вiд газової гангрени в результатi його помилки. Познайомився з головним хiрургом госпiталiв А.А.Бочаровим. (Дружба з ним продовжувалася до його смертi в 1970р.)

 

У груднi 41-го почався наступ пiд Москвою. Госпiталь працював у тилу фронту – у Подольску, а потiм у Калузi. Їм збiльшили штат, видiлили великий будинок, число лiжок досягало п'ятисот. Була дуже напружена робота з важкопораненими. Основнi проблеми: газова iнфекцiя (робили ампутацiї), поранення суглобiв i переломи стегна – лiкували гiпсовими пов'язками. Було багато смертей i важких щиросердечних переживань. Тодi ж розробив свої методи операцiй, що знизили смертнiсть. Написав першу дисертацiю й представив її у Московський медiнститут. До цього часу жодної дисертацiї не бачив.

 

У сiчнi 1943 року одержали наказ скоротитися  до штатних 200 лiжок i направлятися у  район воєнних дiй, у 48 армiю, на Брянський  фронт.

 

Першим iспитом було село Угольне, вiдрiзане снiгопадом вiд великої дороги. У холодних хатах лежало до шести сотень неопрацьованих поранених. П`ятеро лікарів ледве встигали їх оглянути, що б не пропустити кровотечу або газову гангрену i встигнути вiдправити на санях у перев'язувальний намет. Смертнiсть була велика. Настрiй – вiдповiдний.

 

Весь рiк ПРГ Миколи Амосова йшов слiдом за наступаючими вiйськами. Умови були дуже важкi: перевантаження, зруйнованi села, робота в наметах, без електрики, погана евакуацiя.

 

Поступово пристосувались: навчилися сортувати, перев'язувати, оперувати, лiкувати й евакуювати.

 

Саме в такiй ролi їх застав кiнець 1943 року. Госпiталь розгорнули у великому українському селi Хоробичи, поруч iз станцiєю. Замерзлих поранених привозили за сто кiлометрiв цiлими колонами на вiдкритих вантажiвках, що поверталися з передової. Медики знiмали з машин тiльки "лежачих", а тих, хто мiг рухатися, вiдправляли в iнший госпiталь, у сусiднє село. Доки пiдiйшов санiтарний поїзд, у них накопичилося 2300 поранених: зайняли школу i близько чотирьохсот хат. Добре, що жителiв не вiдселяли, як це було в Угольнiй, i жiнки – господарки допомагали їхнім тимчасовим санiтарам iз легкопораненими, яких вони, затримували на час лiкування. У Хоробичах у них була гарна органiзацiя: сортування при надходженнi, обходи i перев'язки вдома, швидка доставка в госпiтальне вiддiлення для операцiй. Усе разом дозволило уникнути (майже уникнути!) смертей вiд "пропущених" кровотеч i гострої iнфекцiї. У груднi пiшли санiтарнi поїзди i вони вiдправили майже всiх поранених.

 

1944 рiк пройшов вiдносно легко. Зустріли його поблизу Гомеля в селищi Буда, при станцiї постачання армiї. Для госпiталю вiдремонтували школу i разом iз наметами, одержали до п'ятисот мiсць. Поїзди приходили регулярно, i труднощiв з евакуацiєю не було.

 

Там же вiдбулася подiя: Микола Амосов одружився на операцiйнiй сестрi Лiдiї Денисенко. Вона пiшла на вiйну добровiльно пiсля третього курсу педiнституту i служила в медсанбатi. Восени 1941-го їхня дивiзiя була оточена i Лiда мiсяць блукала по лiсах iз групою солдат. Через лiнiю фронту їх переправили партизани. З Москви її вiдрядили до ПРГ. Була вiдмiнною операцiйною сестрою i вродливою дiвчиною. Їхній роман продовжувався пiвроку, поки оформили шлюб у мiстi Речица. Ще до того прийшов лист вiд Галi: вона служила на Пiвнiчному флотi, вийшла замiж i чекала на дитину.

 

У Будi одержав звiстку з Москви, що на його дисертацiю дали негативний вiдгук: вчена кар'єра поки не вiдбулася.

 

Лiтнiй прорив вiйськ у Бiлорусiї Микола і Лідія зустрiли в мiстечку Пиревичи. Поранених було не дуже багато. Вiйська швидко пiшли вперед, i вони наздогнали фронт тiльки восени, у Польщi. Пiсля декiлькох переїздiв iз напруженою роботою, пiдiйшли до межi Схiдної Прусiї.

 

Зустрiч 1945-го року вiдсвяткували у  лiсi, в землянках. 15 сiчня розпочався останнiй наступ на Нiмеччину. Оборону нiмцiв прорвали швидко, поранених одержали усього бiля двохсот, опрацювали, наклали гiпсовi пов'язки i вiдправили.

 

Декiлька разiв переїзджали по територiї Схiдної Пруссiї, майже не працюючи. Умови були вiдмiннi: усi нiмцi виїхали, мiстечка i селища були порожнi, господарського майна ("трофеї наших вiйськ") скiльки завгодно.

 

У мiстi Ельбінг зустрiли День Перемоги, маючи 18 важкопоранених.

 

У штабi армiї одержали медалi та ордени, при їхньому госпiталi провели армiйську конференцiю, мiсяць чекали вирiшення долi, потiм здали коней i поїхали додому. Коли перетнули Волгу, надiї на демобiлiзацiю станули. Бачили, як на Схiд безупинно йдуть вiйськовi ешелони й усi говорили, що буде вiйна з Японiєю. Пiсля мiсяця дороги через усю Росiю вивантажилися в Приморському краї.

 

У серпнi оголосили вiйну. Микола Михайлович зі своїми колегами прийняли з десяток легкопоранених на кордонi, i вирушили в Манчжурiю. В цей час американцi скинули атомнi бомби i Японiя капiтулювала. Пiсля декiлькох переходiв i переїздiв, розгорнулися в мiстечку Болi i навiть прийняли поранених, пiсля короткого бою з японцями-смертниками.

 

У вереснi їх перевезли в район Владивостоку. Тут протягом мiсяця госпiталь розформували: виїхали санiтари, потiм сестри i жiнки-лiкарi.

Так закiнчився славнозвiсний шлях ПРГ 22-66.

 

За вiйну Микола Амосов став досвiдченим хiрургом, мiг оперувати в будь-якiй частинi тiла. Особливо процвiтав у лiкуваннi поранень грудей, суглобiв i переломiв стегна. На жаль, перевантаження, постiйнi переїзди i необхiднiсть евакуацiї часто не дозволяли доводити справу до кiнця, що б одержувати повне задоволення.

 

У нього збереглися записи i звiти за усю вiйну. По свiжiй пам'ятi, ще на Далекому Сходi, написав декiлька наукових праць, другу дисертацiю, а через тридцять рокiв - спогади: "ПРГ 22- 66".

 

Поранених пройшло ледве бiльше 40 тисяч. Майже половина – важкi i середньої важкостi: з ушкодженнями кiсток, з проникаючими пораненнями грудей, живота, i черепа. Померло понад сiмсот: величезний цвинтар, якби могили зiбрати разом. У ньому були i могили мертвих вiд його помилок.

 

Думка про вiйну. Ганебний початок  на совiстi Сталiна i генерального штабу  на чолi з Жуковим. У 1941 роцi для оборони  сил було цiлком достатньо, але не було органiзацiї. У наступному, у ходi усiєї вiйни, перемоги досягалися величезними втратами - у 3-4 рази бiльшими за втрати нiмцiв. Виправдання цьому немає, оскiльки пiсля 1942 року наслiдки вiйни вже були вирiшенi: зброї робили в декiлька разiв бiльше нiж Нiмеччина, союзники допомагали, людськi резерви ще були. Безсумнiвною заслугою Партiї є органiзацiя тилу: евакуацiя заводiв на схiд i нарощування виробництва. Солдати й офiцери робили свою ратну справу вiдмiнно. Так само вiдмiнно працювали громадяни в тилу. У цiлому, вiйна згуртувала народ i дозволила на якийсь час навiть забути про старi репресiї.

 

Пiсля розформування ПРГ-22-66 Миколу з Лiдою направили в iнший госпiталь i разом iз ним вони знову потрапили в Манчжурiю – лiкувати японцiв хворих на тиф у таборi вiйськовополонених. Там зустрiли 1946 рiк, але вже в лютому Миколу відізвали і призначили ординатором в Окружний госпiталь. Тодi ж він зустрiвся з Кирилом Симоняном – дружили до смертi.

 

Лiкарю, молодому чоловiку, пiти з армiї  з Далекого Сходу можна було тiльки по блату. Коли поїхали у вiдпустку, в Москву, влiтку 1946 року, Бочаров дав листа до С.С.Юдина, академiка, iз проханням допомогти. Юдин вiдмовив, але Амосова врятував iнженерний диплом i мiнiстр медичної промисловостi. Вiн звернувся до вiйськового керiвництва, що б його вiдпустили для мiнiстерства. Подiяло. Тодi ж Юдин пообiцяв роботу в iнститутi Скліфосовського.

 

Для оформлення вiдставки довелося знову їхати на Схiд. Там, за два  мiсяцi чекання, написав ще одну – третю вже – дисертацiю про поранення колiнного суглоба.

Лiду вiдновили в педiнститутi, а  Миколу Михайловича Юдин призначив завiдувати операцiйним вiддiленням: там було багато непрацюючих апаратiв – задача для iнженера. У вiйськкоматi одержав пайок i картки. Знайшли кiмнату - 4 квадратних метри.

 

У Москвi прожили тiльки до березня 1947 року. Робота не подобалася: технiка не цiкавила, а оперувати не давали. Дивитися чужi операцiї набридло. Без  хiрургiї Москва не спокушала. Задумав  їхати.

 

На роботу влаштувала колишня госпiтальна старша сестра з Брянська, Л.В.Бикова. Його взяли головним хiрургом областi i завiдувачем вiддiлення в обласну лiкарню. Про таке мiсце не мiг навiть мрiяти!

 

Брянськ. Шiсть рокiв пройшли, як у казцi. Вiдмiнна робота, вiдмiннi люди: помiчники – лiкарi з колишнiх вiйськових хiрургiв i адмiнiстрацiя лiкарнi. Але головне – робота. Багато складних хворих i нових операцiй – на шлунку, на стравоходi, на нирках, – у всiх частинах тiла. Але найважливiшими були резекцiї легень при абсцесах, раках i туберкульозi. Їх він нiколи не бачив, методику розробив самостiйно i за чотири роки прооперував хворих бiльше всiх хiрургiв у Союзi.

 

Робота в областi з районними  хiрургами теж була цiкавою: потрiбно перевiряти й учити. Багато їздив, проводив конференцiї, показував операцiї. Авторитет завоював, хоча спочатку був непристойно молодий для такої посади.

 

Дисертацiю (третю) захистив у 1948 роцi в Горькому. Через рiк уже вибрав тему для докторської: "Резекцiї  легень при туберкульозi". Оперував багато i у 1952 роцi дисертацiя була готова. Академiк А.Н.Бакулєв працю схвалив, прослухавши його доповiдь на конференцiї з грудної хiрургiї в Москвi.