Нова Регіональна Політика України

життєдіяльності в сільській  місцевості, розвиток місцевої та соціальної

інфраструктур, підвищення ефективності використання сільськогосподар-

ських та інших угідь;

- стабілізація соціально-еконмоічного становища в регіонах з

екстремальними природними умовами і переважно сировинною спеціалізацією;

- продовження формування промислових вузлів і центрів з пріоритетним розвитком виробництва, пов’язаних з комплексним використанням видобувної сировини установлених екологічних стандартів;

 

 - стимулювання розвитку експортних та імпортозамінюючих виробництв у районах, що мають для цього найбільш сприятливі умови;

 - формування регіональних економічних ринків, вільних економічних зон, а також технополісів як регіональних центрів впровадження досягнень

вітчизняної і світової науки, прискорення економічного та соціального

прогресу;

- переспеціалізація окремих прикордонних регіонів, створення тут нових робочих місць і прискорений розвиток соціальної інфраструктури з

урахуванням можливої передислокації військових частин;

- розвиток міжрегіональних і регіональних систем (транспорту, зв’язку,

інформатики), які забезпечували  б і стимулювали б структурні зрушення та

ефективність регіональної економіки;

- подолання надмірного розриву в рівнях і якості життя населення

окремих областей.

             Для оцінки господарських пріоритетів використовують комплекс

показників, серед яких, наприклад, обсяг виробництва, якісні параметри

продукції і послуг, рівні  соціальних стандартів (так звані соціально-економічні орієнтири), що дають можливість конкретизувати цілі; це показники наявності та використання ресурсів та показники ефективності,

які відображають синтез цілей  – співвідношення затрат та результатів.

            При системному оцінюванні цілей регіональної політики та при

обґрунтуванні напрямів її реалізації необхідно також враховувати

регіональні інтереси, які  можуть виступати як база оцінки щодо цілей. На

різних регіональних рівнях тісно переплітаються економічні, політичні,

екологічні та інші інтереси, причому чим вищий рівень, тим більше суб’єктів вступає у відносини, тим ширше коло інтересів.

           Територіальні (регіональні) інтереси – це відносини між індивідами і

соціальними групами з  огляду на забезпечення умов свого  існування та

розвитку на територіальній одиниці. Натомість галузеві інтереси пов’язані

із забезпеченням умов конкретного виробництва. Якщо провідниками галузевих інтересів є певні міністерства, відомства, асоціації, профспілки, то

відстоювати регіональні  інтереси повинні передусім органи місцевого самоврядування.Галузеві та територіальні інтереси взаємопов’язані та можуть збігатися повністю, частково або зовсім не збігатися. Наприклад, інтерес доохорони навколишнього середовища нині є одним з головних на будь-якому рівні. Регіональні інтереси охоплюють не весь спектр інтересів населення,підприємств тощо. Керівники підприємств мають певні інтереси щодо функціонування цих підприємств, однак усі вони та члени їх сімей є ще

місцевими жителями. Тому вони залежні від рівня способу життя населення регіону, місцевого бюджету, місцевої виробничої і соціальної інфраструктури, політичного мікроклімату тощо. А це означає, що всі вони

(хоч і різною мірою)  є носіями регіональних інтересів.  У регіоні тісно переплітаються різні інтереси – особисті й колективні,колективні і суспільно-господарські, відомчі і територіальні та інші.

             Також існують суттєві відмінності між регіональними та державними

максимальному видобутку  і переробці сировини і ресурсів. У цьому є певні

інтереси і регіону: він  зацікавлений у виділенні інвестицій таматеріально-технічних ресурсі, створенні нових робочих місць, розвитку інфраструктури. Проте як суб’єкт природокористування регіон не менше зацікавлений у екологічних обмеженнях і навіть забороні збільшення видобутку і переробки ресурсів у зв’язку із зниженням техніко-екологічної безпеки і погіршення якості довкілля. Проведення певної господарської політики на території конкретної адміністративно-територіальної одиниці має відповідати державним інтересам. Однак лише невелика частина регіональних інтересів автоматично реалізується через загальнодержавну політику. Саме томурегіональна економічна політика повинна зайняти чільне місце серед засобів управління економікою держави.

 

 

2. Економічне районування країни

      За період ринкових перетворень в Україні відбулися певні позитивні зрушення щодо підвищення ролі регіонів, децентралізації і регіоналізації управління макроекономічними процесами. Разом з тим, потребують вирішення багато економічних, правових, організаційних і соціальних проблем, що є бар"єрами на шляху інтеграції України у світову систему господарювання:

- невідповідність адміністративно-територіального  розподілу вимогам ефективного  управління регіонами і вимогам,  що висуває світова (особливо  європейська) практика; нерівномірність  економічного розвитку регіонів, що не дозволяє забезпечити  достатню економічну базу для  розв’язання економічних проблем; 

- несформованість комплексного  законодавчого забезпечення функціонування  місцевого самоврядування, яке б  гарантувало реалізацію положень  Конституції України, базового  закону про місцеве самоврядування  і Європейську Партію про місцеве самоврядування;

- невідповідність бюджетного  процесу, сучасної бюджетної системи  України, принципів формування  державного і місцевого бюджетів  практиці розвинутих країн Заходу  і конституційним положенням  в Україні, що не дозволяє  забезпечити необхідну фінансову  базу і необхідну мобільність  місцевої влади; 

- більш низький, ніж  у країнах Центральної і Східної  Європи, рівень ринкових перетворень,  що при входженні прикордонних  територій України в регіони  транскордонного співробітництва  стає певним бар"єром інтеграції  і формує переважно торговельну  модель їхнього розвитку;

- застарілі організаційні  структури управління, що не дозволяють  враховувати особливості функціонування  недержавного сектора економіки,  тенденції демократизації управління, характерні для розвинутих країн Заходу. Пропонується використовувати новий механізм побудови територіальної системи України на основі побудови так званих територіально-промислових районів

         Пропонується в більшому ступені делегувати повноваження в сфері здійснення економічної політики як внутрішньої, так і зовнішньої на рівень регіону, у процесі формування бюджетної політики з позицій формування і з позицій розподілу і перерозподілу фінансових потоків. Передбачається використовувати наступні назви і склад територіально-промислових районів:

1. Схід, зосереджує і розвиває базові галузі промисловості, такі як хімічна галузь, машинобудування, металургійний комплекс за підтримки впровадження нових технологій у сполучну ланку – вугільну галузь, що є стрижнем цього старопромислового регіону (Донецька, Луганська, Запорізька області).
2. Слобожанщина, зосереджує і розвиває наукомісткі, високотехнологічні виробництва за рахунок наявної потужної наукової бази, за допомогою функціонування різного роду інноваційних структур, зокрема технологічного парку «Інститут монокристалів», що відповідно до чинного законодавства має преференції в здійсненні інноваційної діяльності (Харківська, Сумська області).
3. Північ, передбачає активізацію будівельної галузі, розвиток авіаційного машинобудування, а також плавний перехід до від промислової орієнтації ТПР східних регіонів України до аграрної економіки північних регіонів (м. Київ, Київська, Чернігівська області).
4. Полісся, містить потенціал для розвитку екологічного туризму, деревообробної промисловості, посилена роль агропромислового сектора, а також промисловості, пов"язаної з обробкою каменю, зокрема граніту (Волинська, Рівненська, Житомирська області).
5. Галичина (Захід-Карпати), необхідна підтримка туристичного бізнесу, можливі становлення і розвиток хімічної, харчової галузі, а також інфраструктури і комплексів сфери охорони здоров"я й оздоровлення (Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Львівська області).
6. Поділля, становлення таких галузей промисловості як швейна, будівельна, продовольча, а також розвиток туристичної сфери. Можливе відновлення машинобудівної галузі (Тернопільська, Хмельницька, Вінницька області).
7. Південь, пріоритетними напрямками розвитку даного району може стати суднобудування, агропромисловий комплекс, принципово нова сфера послуг, яка ще не отримала належного поширення на території України як транзитної держави – послуги логістики. Одночасно має відбуватися збільшення капіталовкладень у курортно-оздоровчий комплекс (Одеська, Миколаївська, Херсонська області).
8. Центр, розвиток сфери високих технологій, а саме аерокосмічної галузі, авіабудування, біотехнологій. Можлива розробка передових технологій для агропромислового комплексу, що можуть одержати поширення за допомогою дифузії інновацій на інші майбутні ТПР (Дніпропетровська, Кіровоградська, Черкаська, Полтавська області);
9. Автономна Республіка Крим, можливий розвиток туризму, суднобудування, агропромисловий комплекс (АР Крим).

На даному етапі основною метою  розвитку районів є адаптація  господарського комплексу до ринкової економіки; більш вузько: економічною  метою є адаптація економічної  структури до реалій ринкових відносин; соціальною метою – забезпечення достатнього рівня життя населення, соціальний захист незаможних верств населення; екологічною метою –  створення сприятливого екологічного середовища життєдіяльності людини. Головна задача полягає в тому, щоб ужити всіх необхідних заходів  для припинення спаду виробництва. Конкретизація сформульованих задач  можлива на основі розробки основних напрямків розвитку району на перспективу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Основні напрями  регіональної політики

Державна регіональна політика - це сукупність заходів політичного, соціально-економічного характеру, які здійснюють органи державної та регіональної влади на окремих територіях країни, спрямованих на реалізацію загальнодержавних та регіональних цілей та завдань, виходячи з внутрішніх потреб і наявних ресурсів.

           Основними напрямами регіональної  політики є:

— сприянні реалізації державної соціально-економічної  політики;

— стимулюванні ефективного розвитку продуктивних сил регіону;

— раціональному використанні ресурсного потенціалу регіону;

— підвищенні рівня життя населення  регіону;

— охороні навколишнього середовища;

— вдосконаленні територіальної організації  суспільства;

— координації міжрегіональних зв´язків;

— вирівнюванні існуючих відмінностей у  соціально-економічному розвитку регіонів.

         Регіональний виробничий комплекс є багатогалузевим. Його потужність залежить від концентрації виробничих, а також локалізації обмінних процесів. Кожний регіональний комплекс містить не лише власне виробництво, але й виробничу і соціальну інфраструктури. Останні обслуговують процес відтворення на різних його стадіях.

Об´єктами державної регіональної політики є територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування - адміністративно-територіальні одиниці регіону, галузі господарського комплексу, виробнича, соціальна інфраструктури, ресурси регіону.

Суб´єктами державної регіональної політики є органи державної влади - центральні та місцеві, представницькі органи місцевого самоврядування.

Предметом регулювання є децентралізація влади, розподіл повноважень, відповідальності, фінансів. 
              Розрізняють державну регіональну політику, яка розглядається як дії центру щодо розвитку регіональних процесів, впливу на них та внутрішню політику самих регіонів.

Збалансованою вважається така регіональна  політика, коли інтереси центру та регіонів співпадають, доповнюють і збагачують один одного; коли можливості центру сприяють вирішенню регіональних проблем; коли ефективно розподілені повноваження та відповідальність між центральними та місцевими органами влади.

 

 

 

 

 

 

 

4. Проблеми та перспективи розвитку нової державної регіональної політики    

Територіальною основою  реалізації регіональної політики, державного управління та місцевого самоврядування в Україні має бути відповідна система адміністративно-територіального  устрою. Проведений за участю провідних вчених та фахівців центральних органів виконавчої влади аналіз свідчить, що основними проблемами у цій сфері можуть бути визначені такі:

• законодавча неврегульованість правового статусу адміністративно-командних одиниць, порядку вирішення питань у сфері адміністративно-територіального устрою (до цього часу питання вирішуються на основі Положення про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР
• невідповідність Конституції України та внутрішня неузгодженість існуючої багаторівневої системи адміністративно-територіального устрою, збереження всупереч основному Закону України таких категорій адміністративно-територіальних одиниць як селище міського типу, сільрада, а також селищна, міська рада, хоча вони не належать до територіально-адміністративних одиниць, а за Конституцією України є органами місцевого самоврядування;
• розташування у багатьох випадках на території міст інших міст, а також сіл, селищ, які мають статус окремих адміністративно-територіальних одиниць, що створює умови для конфліктів повноважень, порушення інтересів громадян, законності у діяльності органів місцевого самоврядування;
• недосконалість класифікації міст, відсутність чітких критеріїв для установлення районів, а також віднесення населених пунктів до категорії сіл, селищ, міст, порядку утворення районів у містах;
• відсутність у багатьох випадках на планово-картографічних матеріалах установлених відповідними уповноваженими органами меж адміністративно-територіальних одиниць, зокрема, обласних та районних центрів, невинесення їх в натуру, встановлення значної частини меж таких одиниць без урахування місцевих природних, історичних та інших факторів, перспектив розвитку регіонів і населених пунктів;
• надмірна подрібненість адміністративно-територіальних одиниць на рівні села, селища.