Загальне мовознавство

В першому типі мов  слово можна порівняти з кристалом, в другому з рослиною, в третьому слово -  цельнофункціонуючий організм тварини. Явна тенденція уподібнити мову організму. Але ще яскравіше натуралізм виявляється в питаннях розвитку мови. Шлейхер вважав, що ці три типи мов хронологічно слідують один за одним.

Шлейхер розглядає мову як природний організм. «Мови, ці утворені зі звукової матерії природні організми, до того ж найвищі з усіх, проявляють свої властивості природного організму  не тільки в тому, що всі вони класифікуються на роди, види, підвиди і т.ін., але і в тому, що їх зростання відбувається по певним законам» (39, 95, ч. I). Мови виникли природним шляхом, незалежно від людської волі. Воля людини безсила змінити що-небудь в мові, як не може вона змінити і будови людського організму, тому закони мови об'єктивні і зовнішні відносно людини, як і закони природи. Шлейхер підкреслює, що закони, встановлені Дарвіном для видів тварин і рослин, в головних своїх рисах застосовуються і до організмів мов. Саме ці загальні закономірності ріднять мови з іншими породженнями природи, роблять мови природними організмами.

Такий погляд на мову приводить  Шлейхера до розмежування мовознавства і філології. Мовознавство, що вивчає мову як природне формування, складає частину природної історії людини. Мовознавець у Шлейхера виступає в ролі природодослідника, який відноситься до мов так само, як ботанік до рослин: естетична і практична оцінки рослини для ботаніка байдужі, він повинен вивчити лише закони будови і розвитку рослинних організмів. Філологія ж має справу з історією, яка починається там, де виявляється вільна воля людини. Об'єкт філології - створені людьми літературні тексти, письмові пам'ятки. Вона знаходить матеріал лише там, де є література, тому не може, наприклад, існувати філологія у неписьменних американських індійців. І, навпаки, для мовознавства мови і діалекти неписьменних народів викликають величезний інтерес. Філологічний аналіз і коментар текстів, на думку Шлейхера, схильний до суб'єктивізму дослідника. Разом з тим є області, де філологія і мовознавство змикаються, наприклад, синтаксис. У ньому панують об'єктивні закони, а з іншого боку, певну роль відіграють і суб'єктивні обставини, такі, як воля людей.

Теорія Дарвіна про  походження і зміну видів дуже вплинула на Шлейхера. А. Шлейхер переносить на мову встановлені Дарвіном закони мінливості видів. Він вважає, що розділення і підрозділи в області мов, по суті, такого ж роду, як і в царстві природних організмів. «З племен мов, нам добре відомих, ми так само складаємо родоводи, як це прагнув зробити Дарвін для видів рослин і тварин», - пише він (39, 117, ч. 1). На його думку, види одного роду ми називаємо мовами, підвиди - діалектами; різновидам відповідають місцеві говори, окремим особам - образ вираження окремих людей, тобто індивідуальна мова. При цьому походження і зміна мов, появу нових форм з колишніх в мові встановлювати легше, ніж у сфері організмів тварин і рослин. Цьому сприяє наявність письмових пам'яток, завдяки яким історію деяких мов і родин мов можна простежити більш ніж протягом двох тисячоліть.

Ґрунтуючись на дарвінівській  теорії, Шлейхер прагне встановити загальні закони виникнення і розвитку мови. Він вважає, що як органічний світ розвинувся з одноклітинних організмів, так і всі мови світу ведуть своє походження від таких найпростіших форм, в яких ще не виражені ні дієслова, ні іменники, ні відмінювання, ні відміни. Шлейхер встановлює «для всіх мов однакове походження за формою »: всі мови світу походять від простого кореня, який відрізняється звуковим матеріалом і значенням для людей, що живуть в різних природних умовах. В процесі еволюції мови пройшли шлях розвитку від найпростіших структур до найвищого ступеня зростання. Підкреслюючи близькість мови до природних організмів, Шлейхер відмічає: «...життя мови не відрізняється істотно від життя всіх інших живих організмів – рослин і тварин. Як і ці останні, вона має період зростання від найпростіших структур до складніших форм і період старіння, в який мови все більше відділяються від досягнутого найвищого ступеня розвитку, і їх форми зазнають втрат» (39, 114, ч. I). У своїй класифікації мов Шлейхер відмовляється від гумбольдтовського розподілу мов на чотири типи і повертається до шлегелевського розподілу мов на три класи, що відображає три ступені розвитку мови: ізолюючі, аглютинативні і флективні. Ізолюючі, або односкладові, мови є першим ступенем розвитку, з них розвинувся аглютинативний тип мов, а з нього сформувався найвищий тип мови - флективний. Для цих ступенів розвитку мов Шлейхер знаходить аналогію в природі, де кристал, рослина і тварина відповідають різним епохам розвитку Землі.

А. Шлейхер поширює  на мову положення еволюційної теорії Ч. Дарвіна про боротьбу видів  за існування. Як в рослинному і тваринному світі, де перемагають найпристосованіші, життєстійкі види, в боротьбі мов, на думку Шлейхера, перемагають мови, що знаходяться на вищому ступені розвитку, тобто флективні мови. Він вважає, що «на даному етапі життя людства переможцями в боротьбі за існування виявляються переважно мови індогерманського племені; розповсюдження їх безперервно продовжується, а багато інших мови ними витиснені» (39, 121, ч. 1).

Еволюційна теорія мови А. Шлейхера випробувала на собі сильний  вплив філософської системи Гегеля. Як відомо, у Гегеля першопричиною розвитку всього є дух, його діяльність. Доки дух перебуває в природі, вона розвивається, сповнена творчих можливостей. Коли ж припиняється інобуття духу, він покидає природу і повертається до себе, природа перестає розвиватися, відбувається поступове руйнування і відмирання вже існуючих форм. Те ж саме Шлейхер спостерігає і в мові. У перший, доісторичний період життя людини «дух зв'язаний у звуці» і відбувається мовне творення у всьому різноманітті його форм. Після того, як дух повертається до себе в історії людства, він вже не створює нових мов; природа, сповнена творчої потенції в попередній період, знижується до відтворювання. В цей період звуки мови «зношуються», виникають різноманітні асиміляції, звукові викривлення, зникає багатство форм, проявляється тенденція до спрощення. Після видалення творчого духу з мови на нього починають впливати фізичні закони, мова лише відтворюється, дряхліє, її виродження стає все більш помітним.

Таким чином, заслугою натуралістичного напрямку в мовознавстві є порівняння мови з живим організмом, що сприяло ствердженню системного погляду на мову, як об'єкт, що володіє власною структурою і законами свого розвитку, до яких застосовні точні методи природних наук. Шлейхер сформулював і висунув ряд наукових положень, які згодом були підхоплені лінгвістичними напрямками: проблема мовної типології, проблема прамови і родовідного дерева індоєвропейських мов, питання про генетичне і географічне варіювання мов. Біологічний підхід до мови знаходить свій подальший розвиток у сучасному мовознавстві, дослідженнях природи структурного ізоморфізму генетичного коду і природної мови.

Лінгвістична  система Вільгельма фон Гумбольдта

Ім'я Гумбольдта знаменує собою появу загального мовознавства. Це ім'я, яке прикрашає мовознавство першої половини 19 століття. Гумбольдта неможливо віднести до жодної лінгвістичної школи. Він має абсолютно особливе положення. Від нього починається абсолютно інша лінія в мовознавстві. Сама його лінгвістична система є якісно новим етапом в розвитку науки про мову. Вперше в історії мовознавства він використовує всі знання, які мала в своєму розпорядженні лінгвістична наука того часу. Він зміг створити дуже струнку теорію, обґрунтувавши багато теоретичних питань: внутрішній склад мови, зв'язок мови з мисленням і суспільне функціонування організму мови. Всі ці питання складають проблематику мовознавства і сьогодні. Він був дуже освіченою людиною,   займався   державною діяльністю. Завдяки своїм фундаментальним знанням, він прийшов до лінгвістики. Володів величезною кількістю мов. Він сам об'їздив всі кути земної кулі і міг сам перевірити всі знання, що були в його розпорядженні. Гумбольдт чудово орієнтувався в тому, як розвивається порівняльно-історичне мовознавство. Він листувався з Боппом, Гріммом. Він високо оцінював успіхи порівняльно-історичного мовознавства, але вважав, що крім збирання і осмислення фактів мов, потрібно замислитися над загальними проблемами. Він став засновником загального мовознавства або основним філософом мови.

Концепція системи мови висловлена в одній праці, що містить три томи і  що вийшла в 40-е роки 19 століття «Про мову каві на острові Ява». Перший том є теоретичним вступом, який має власний заголовок і який було потім видано окремою книгою «Про відмінності в будові людських мов і про вплив цих відмінностей на духовний розвиток людства». Цей вступ складає понад 400 сторінок. Саме він  відображає концепцію мовознавства Гумбольдта. Гумбольдт має велику кількість праць, конкретних лінгвістичних робіт, що торкаються проблем окремих мов. Список його робіт починається з докладу в Берлінській АН «Про порівняння вивчених мов, стосовно різних етапів їх розвитку». Цей доклад цікавий тим, що тут охоплюється велика кількість мов. Висловлюється думка про необхідність типологічного підходу до вивчення мов. Зазначено опорні моменти, які повинні братися до уваги при типологічному вивченні мов.

Він набагато випередив  можливості свого часу і передбачив, в якому напрямку буде розвиватися  лінгвістика в майбутньому. Він  вважав, що в мовознавстві разом  із порівняльно-історичною можуть існувати інші області, які розвиватимуться за іншими методами.

В  цьому  докладі  Гумбольдт  намітив  круг лінгвістичної  проблематики, обкреслив  межі лінгвістики.

А вінцем його діяльності є вже згадана праця «Про мову каві на острові Ява». Гумбольдт представив мови враховуючи розвиток їх ладу як основи для розвитку людського духу і показав їх взаємний вплив.

Коли йдеться про  теоретичну концепцію Гумбольдта, то часто сперечаються про те, до яких філософських побудов примикає його теоретична концепція. В першу чергу називають ідеалістичну філософію Канта. Вважається, що основні теоретичні посилки філософії Канта прямо і безпосередньо відображені в теорії мови Гумбольдта. Антиномії Канта. Спроба розуму дати теоретичну відповідь на питання про те, що таке світ призводить до відповідей - формулювань, які виявляються суперечливими.

Це і є вчення Канта  про антиномії чистого розуму. У Гумбольдта спроба розуму відповісти на питання, що таке мова, призводить до суперечливих відповідей. Тут простежується паралелізм теорії Гумбольдта з філософією Канта.

Суперечливі властивості  мови Гумбольдт намагається сформулювати у вигляді антиномій, тобто суперечностей  між двома положеннями, що взаємо виключають одне одного, кожне з  яких визнається доказовим. До найважливіших антиномій мови В. фон Гумбольдта відносяться наступні.

Антиномія мови як діяльності і як продукту діяльності. По своєму єству мова є вираз діяльності духу, він не «продукт діяльності (ergon), а діяльність (energeia)». На думку Гумбольдта, мову не можна представляти раз і назавжди готовим матеріалом, який можна перечитати у всій його кількості і засвоїти мало-помалу: його слід представляти тим, що вічно відроджується за певними законами. Мова є щось постійне і в кожний даний момент скороминуще. З іншого боку, кожне покоління отримує від попереднього мову вже в готовому вигляді як результат, продукт діяльності народного духу. В цих готових формах міститься все для оновлення мови і вічного руху духу в результаті людської творчості.

Антиномія мови і мислення. Гумбольдт всіляко підкреслює нерозривну єдність мови і мислення: мова є орган, який створює думку; мова прагне перетворити звук на висловлювання думки; без мови неможливе утворення понять; слово є індивідуальна фізіономія поняття; слово є єдністю звуку і поняття і т. ін. Разом з тим дух людини, який втілився в поняття, постійно прагне звільнитися від уз мови, оскільки слова утрудняють внутрішню свободу духу, думки, ставлячи їх в певні рамки.

Антиномія об'єктивного  і суб'єктивного в мові. По Гумбольдту, мова по відношенню до пізнаваного суб'єктивна, по відношенню до людини вона об'єктивна. Мова має самостійне буття, по суті вона не залежить від окремих осіб, хоча дійсне життя і отримує лише у вживанні її людьми. Мова належить мені, зазначає Гумбольдт, тому що я відтворюю її власною діяльністю.

Лекція № 5

Лінгвістична система В. фон  Гумбольдта (продовження).

Психологічний напрямок в мовознавстві.

Антиномія стійкості  і руху в мові. Ця суперечність тісно пов'язана з розумінням мови як діяльності і як продукту діяльності. Мова постійно змінюється і водночас незвичайно стійка. Кожна людина вносить свої зміни в мову, і водночас вона сприймає її в готовому вигляді від попередніх поколінь. Елементи мови, які сприймаються, складають деяким чином мертву масу, але в той же час містять в собі живий зародок нескінченних змін, оскільки кожна особа порізно і притому безперервно діє на мову, змінюючи її в кожному поколінні.

Антиномія індивідуального і колективного в мові. Мова, вважає Гумбольдт, належить завжди цілому народу, але в той же час вона залишається творінням окремих осіб, тому що мова живе і відтворюється тільки у вустах окремих людей. Оскільки говорять тільки окремі особи, то мова - творення індивідів. І водночас мови як творіння народів передують творінням окремих осіб. Мова виражає світогляд окремої людини, але водночас людина завжди залежить від народу, до якого належить. Мова як діяльність завжди передбачає мовця і слухача, які уособлюють колектив.

Антиномія мови і мовлення. Мова це певна система, сукупність певних фактів, які реалізуються у вигляді окремих актів мовленнєвої діяльності. Мова - це внутрішньо взаємопов'язаний організм, кожний, з найдрібніших елементів якого тим або іншим і не завжди ясним чином визначається мовою. В мові немає нічого одиничного, кожний його елемент проявляє себе лише як частина цілого. Для мовлення мова встановлює лише регулюючі схеми, надаючи їх індивідуальне оформлення свавіллю мовця. Система мови завжди реалізується в мовленні у вигляді окремих актів мовної діяльності

Антиномія розуміння  і нерозуміння. Мова і розуміння розглядаються Гумбольдтом як різні форми діяльності мови. Слова набувають своєї остаточної визначеності лише в мовленні індивіда. Проте в живому мовленні ніхто не розуміє слів абсолютно в одному і тому ж значенні: і мовець і слухач можуть сприймати один предмет по-різному і вкладати різний, індивідуальний зміст в одне і те ж слово. Тому взаємне розуміння між мовцями є в той самий час і розбіжністю.

Таким чином, лінгвістична концепція Гумбольдта знаменує собою якісно новий етап в розвитку мовознавства. Володіючи досконало, як, мабуть, ніхто інший до нього або після нього, всім відомим в його час емпіричним матеріалом, що відноситься до численних мов і культур, Гумбольдт вперше за історію розвитку знань про мову зміг побудувати досить струнку і цільну лінгвістичну систему, що відображає внутрішню будову мови, його зв'язки з духовним і розумовим життям народу, його культурою, вказати майбутнім поколінням учених основні шляхи проникнення в нескінченно складні механізми мовної, інтелектуально-духовної і культурно-історичної діяльності людини (1,319).