Загальне мовознавство

У відношення граматики  слід зазначити, що антична наука  заклала основи граматичної термінології. Граматична наука «Європи, аж до XIX в., грунтувалася на граматичному навчанні греків, в його зміненому на римському  грунті вигляді; одним з доказів цього є граматична термінологія, яка переважно залишилася такою ж, як за часів старовини; і навіть терміни, що виникли в більш пізні епохи, є головним чином тільки більш менш вдалою передачею старої назви і грунтуються лише в окремих випадках на більш новому і кращому розумінні мовної категорії» (109, 25).

Особливістю теоретичних  побудов античних авторів було те, що мовна база теорій обмежувалася однією мовою - грецькою або латинською, оскільки всі інші мови вважалися  варварствами і не підлягаючими вивченню, причому і самі спроби зіставлення грецької і латинської мов залишилися у зародку. Правила граматичного мистецтва створюються тільки для мови даної культури. Разом з тим антична лінгвістична традиція, разом із староіндійською, засвоєної європейським мовознавством дещо пізніше, з'явилася колискою європейського мовознавства.

Лекція №2

Мовознавство Середньовіччя  та епохи Відродження

(V-XVI ст.)

Мовознавство  Середньовіччя

Загальна характеристика. Епоха середньовіччя для світової цивілізаціїї в цілому характеризується зародженням феодалізму в ряді країн, створенням нових культур, формуванням і зміцненням світових релігій – індуїзму, будизму, іудаїзму, іслама і християнства. В Європі розширенню і становленню християнства сприяло падіння в V ст. Західної Римської імперії. Світові релігії – це не тільки вірування. Вони включают до себе філософію з вченням про буття, політичне вчення про суспільство і державу, право, мораль, систему естетичних воззрінь, під знаком яких розвивались усілякі види мистецтва – архитектура, скульптура, живопис, формувалась художня література, а також наука.

Зруйнування античних державних  формувань і перехід суспільства  до нового політичного. Економічного, релігіозного і морально-естетичного  стану створюють нове становище не лише в галузі культури, але і в сфері мов. В цей період виокремлюються дві сфери мов: сфера мов каноничних і класичних( все це мови древніх цивілізацій), усвідомлених в суспільно-мовній практиці і теорії мовияк мови “правильні”; сфера мов “варварських” або “вульгарних”(все це безписьмові або новописьмові мови), усвідомлених в суспільно-мовній практиці і теорії мови як “неправильні”(1, 112)

Становлення нових цивілізацій  і світових релігій в суспільно-мовній практиці характеризується двома протилежними тенденціями: з одного боку, з метою підтримання давніх традицій і збереження самобутності і єдності релігії, морально-естетичного, історио-культурного, ідеологічного змісту ряд текстів, які грають важливу роль в цьому прцесі, канонизується. В середні віки канонічні тексти виходять за межі державних створень, прагнуть розширити територію їх застосування. При цьому мова канонічних текстів вважалася правильною, неканонічних – неправильною. З іншого боку, для більш ефективного проникнення в нові сууспільства релігіозного і культурного вчення до суспільно-мовної практики залучають “неправильні” мови.

Поширення релігіозних  текстів, таких як Біблія, Коран, індійські  Упанішади (букв. – таємне вчення; коментарі  до Вед), твори будизму та інш., супроводжувались іх тлумаченням, коментарем, уніфікуванням змісту, який складав основу канона. Канонічні тексти складають ідеологічний фундамент суспільства і стають основою всій системи знань і змісту навчання.

Головна мета мовознавства полягає в таких умовах в узгодженні нового письмового тексту з старим письмовим текстом у межах кожної “правильної” мови, усунення розбіжностей. Які виникають в різних школах писців. Результатом цього процесу виступає канонизація античної граматики, а також поетики, риторики, логіки, оскільки останні були невід’ємною частиною мистецтва теологічного спору. Інше завдання мовознавства обумовлювалось природним розвитком писемності “неправильних” мов, у зв’язку з перекладом на них канонічних текстів. Переклад канонічних текстів на “неправильні” мови вимогал створення, впорядкування і нормалізації писемності, граматичного опису цих мов згідно з античними граматичними традиціями. І хоча цей процес повільний і неравномірний у різних регіонах, починається він в раннім Середньовіччі. Наприклад, в V ст. Канонічні тексти “опановує” вірменська мова, в VII-IX ст. – ірландська, давньоанглійська, давньоверхньонімецька, в IX ст. – старослов’янська. Таким чином виникають іноді нові канонічні мови. Наприклад, під час перенесення християнського канону на грунт слов’янської мови, головним чином як переклад з грецької, виникла канонічна церковнослов’янська мова.

В середні віка виникають  дві осбливі сфери дослідження  канонічних текстів – герменевтика і екзегенетика. Герменевтика ( з  грец. hermeneutike(techne) – мистецтво тлумаченя) і кзегетика ( з грец. exegetikos – пояснюючий, той , що дає тлумачення) з різних боків досліджували канонічні тексти. Герменевтика тлумачила зміст текстів, первісний смисл яких загублений через їх давність або недостатню збереженість давніх пам’ятників. В герменевтиці розуміння тексту досягається граматичним дослідженням мови, форми твору, розкриттям натяків, смисл яких з часом зробився незрозумілим. В Священнім тексті, наприклад, в Біблії, герменевтика з’ясовувала трибічний смисл: почуттєво-буквальний,   відволіченно-моральний та ідеально-містичний. Екзегетику цікавила історія виникненя і життя канонічних  текстів,справжність і умови їх сворення, історія подій, описаних в них, і це давало суттєвийматеріал для герменевтики. Обидві  стали основою для текстології, палеографії, епіграфіки та інших наук про мовний текст.

Таким чином, мовознавству середніх віков притаманна нормалізаторська діяльність у сфері відповідних  канонічних мов, застосування граматичних  принципів античності до описання систем нових мов, широкі лексикологічні дослідження, пов’язані з тлумаченням канонічних текстів, розвиток античних традицій в області теорії мови , зокрема теорії найменування.

Мовознавство в  середньовічній Європі. В середні віка відроджуються сперечання про природу назв – сперечання реалістів і номіналістів. Реалісти, на чолі з єпископом Кентерберийським Ансельмом (1033-1109), стверджували, що загальні поняття є об’єктивними і реальними і передують матеріальним речам. Ідеї,  поміщенні в форму поняття, є внутішнім словом бога, що творить материальні речі.

Номіналісти, очолювані  Росцеліном з Комп’єна (прибл. 1050- прибл. 1120), вважали, що реальними є лише речі з їх індивідуальними якостями і властивостями, а загальні поняття, які виводить наше мислення, не лише не існують незалежно від предметів, а й навіть не відображують їх властивостей.

Середню позицію займали  поміркованні номіналісти на чолі з  французьким філософом П’єром Абеляром (1079-1142) , які вважали, що реально існують  лише окремі предмети, які є базою  загальних понять. На їх думку, загальні поняття не існують окремо, а виводяться свідомістю дюдини з узагальнення реально існуючих властивостей предметів і відображують їх властивості.

Отримуя в різні епохи  неоднокову наповненість і різні  інтерпритації, цей спор ще раз підтвердив надзвичайну актуаьність для людської думки теми, яка уходить своїми коренями в доісторичні прачаси: співвідношення між словом, думкою, предметом, людиною і Твірцем.

Зародження і розвиток феодалізму в середньовічній Європі характеризується затуханням тех творчих інтенцій, які виявились в період розквіту греко-римської цивілізації, спадом в розвитку культури і науки, який продовжується аж до XV століття.В області мовознавства цей період характеризується схоластичним підходом до мови, перебільшенням значення латинської мови як єдиного засобу науки і освіти. Латинська мова стає єдиною мовою, яку вивчають, до того ж її вивчають лише з прктичною метою- для отримання освіти. Верхом ученості вважається опанування граматики латинської мови у викладі Доната і Присціана. Правила і поняття латинської граматики вважалися всезагальними, їх автоматично переносили у граматики інших мов. Сама же латинська граматика виступає взірцем премудрості, мистецтвом провильно говорити і писати.

Граматики Доната і Присціана використовувались як основні поібники для висчення латинської мови в школі, як засіб розуміння, інтерпритування і відтворення в суспільно-мовній практиці канонічної латинської мови.В додаток до них створюються глосари, або словники, призначені для кращого розуміння канонічних текстів. Глосари являли собою перефразування чи переклад слів і виразів з “правильної” мови канонічного тексту на “неправильну” мову. На початок XII – XIII ст. була ясно усвідомлена відмінність середньовічної латини  як засобу комунікації в культурному світі Європи  від класичної латинської мови, особливо в області вимови і слововживання. До граматики Присціана стали додаваться коментарі, які відбивали нові норми мови. В мовній теорії власне граматична традиція почала поступатиь місцем логістичній.

Виникнення логістичного напрямку – логістичної граматики  – в мовознавсті середньовіччя  датується XI – XII ст., коли в європейському суспільстві відбулося широке знайомство з працями Аристотеля і логіка глубоко проникла у всі сфери розумової діяльності. Логістична граматика була тісно пов’язана з проблемою універсалій, яку розглядали у середньовіччя як проблему всановлення семантики універсальних термінів, позначаючи людину і його властивості. Логіко-філософський підхід знайшов своє ярке втілення в XIII – XV ст. в працях Раймонда Лулія (1235-1315) і Петра Гелійського. Лулій запропонував створити на базі латинської мови універсальну філосфську мову, яка найбільш адекватно відтворює механізм логічного моделювання. Ідеї філосфської граматики були висунуті і Гелійським, які пізніше були усвідомлені як концепція всезагальної, абоуніверсальної, граматики. Обидва автори, відштовхуючись від явищ латинської мови, намагалися отримати мовну схему, в яку змогли би уміститься факти буд-якої мови; латинська мова в цьому випадку виступала як певний еталон логіко-граматичної злагодженості.

Таким чином мовознавство середньовічної Європи базується на античній греко-римській теорії мови, перш за все граматичному каноні двух мов – латинської та грецької, остання використовується менш інтенсивно, більш обмежено, лише в православному світі.Панування схоластики сприяло розвиткові того боку античної думки, яка характеризувалась скоріше мистецтвом спору, ніж об’єктивністю спостережень і суровим констатуванням фактів. Поділ мов на “правильні” і “неправильні”, їх співіснування призводить до того, що “неправильні” мови починають брати на себе функції “правильних” мов. Звідси відбуваються осмислення великої кількості мов, спроби розкрити притаманну всім мовам едність. Так у загальних рисах відбуваться підготовка до формування в Європі мовознавста епохи Відродження.

Мовознавство епохи Відродження

Епоха Відродження ( в  Італії XIV – XVI ст,   в інших країнах Європи XV–XVI ст.) характеризується відродженням гуманізму, зверненням до культурної спадщини античності, розквітом мистецтва, літератури, оживленням в науці. В цей період яскравовиявляються три розумові і культурні течії – ренесанс, реформація і просвітлення. Ренесанс означав розрив із середньовічною ідеологією і відкриттям заново античної культури, заміну церковної культури на культуру світську. Реформація дала моливість розвиткові національних сил європейських країн. Просвітлення замінило теологію на філософію раціоналізма і науку і пов’язало з ними усе духовне життя народів Європи.

В сфері мовознавства в епоху Ренесанса переглядається антична і середньовічна спадщина. Знайомство Європи з культурою античного  світу стало можливим лише в резуьтаті  величезної роботи і тлумачення грецьких і латинських текстів. Значні заслуги у виданні і філологічному коментуванні античних літературних пам’ятників французьких гуманістів Юлія Скалігера ( 1484 – 1558) і його сина Йосифа скалігера ( 1540 – 1609), Роберта Стефануса ( 1503 – 1559) і його сина Генріха Стефануса(1528 – 1598). Текстологічна робота над літературними творами, тлумачення явищ граматики і лексики класичних мов сприяють відродженню класичної філології. Ю.Скалігер обгрунтував закон про три єдності, який згодом став основою нормативної есетики класицизму. І.Скалігер видає працю “Про засади мови латинської”, а Р.Стефанус – “Скарбниця мови латинської”. Опис грецької мови пов’язаний з ім’ям Г.Стефануса, автора книги “Скарбниця мови латинської”.

Рух Реформації в європейських країнах викликав необхідність переклада  Біблії на мови різних національностей. Це приводить європейських вчених до заннять семитськими мовами: давньоєврейською ( мовою Старого заповіту), арамейською, арабською та інш., что сприяло створенню семитської філології. Переклади Священних текстів на національні мови викликають появу філології різних народів Європи, оскільки при цьому виникало питання про засади нових літературних мов, особливостях їх граматичної будівлі і лексичного складу, про співвідношенні діалектних і літературних форм.

Великий італійський поет Данте Алігьєрі (1265-1321) вперше ставить питання про народну і літературну мови.В трактаті “Про народну мову” він захищає нову літературну мову, підкреслюючи, що народна італійська мова благородніше латинськлї мови, тому що це мова “природня”, а латинська – мова “штучна”. Ці ідеї він втілює на практиці і пише свою “Божествену комедію” не латинською, як це було тоді прийнято, а народною італійською мовою.

Технічні досядження в сфері кногодрукарства сприяють перетворення всього мовного вигляду  суспільства. Поява друкованих текстів надає усі умови для стандартизації освіти, росту темпів мовної комунікації. Через певні умови становлення і формування націй і національних країн, розвитка національної самосвідомості суспільство спрямовує свої зусилля на зміну “ неправильних” мов, яка одночасно б віповідала машинній переробці мови. Нове мовне будування здійснюється за принципом “єдність мови і пиьсма”, причому рух здійснюється від письмової мови до усної – через школу, граматики, словники. Великий вплив на становлення книгодрукарства в низці слов’янських країн зробила діяльність білоруського просвітника і гуманіста Франциска Скоріни (прибл. 1490- прибл. 1541). Великі його заслуги в перекладі Біблії на рідну мову.

Лекція №3

Різні аспекти мовознавства XVIII століття.

Виникнення  порівняльного історичного мовознавства.

1-Й АСПЕКТ:

18 століття в області мовознавства цікаве постановкою деяких загальних питань лінгвістики, особливо  питанням про походження мови. Якщо раніше ідея божественного походження мови користувалася великою популярністю, то тепер автори намагаються затвердити людину творцем мови. З такою ідеєю виступає Ж.-Ж. Руссо. Він розробляє теорію "суспільного договору". Суть її в тім, що люди домовилися між собою, як люди називатимуть предмети і т.п. і створили собі мову. Ця теорія прогресивна тим, що ліквідовує божественне походження мови, підкреслюючи соціальну роль і характер мови. Аналогічну точку зору виказав і А. Сміт.