Специфіка перекладацької діяльності в різні періоди суспільно-політичного життя

      Таким чином, вироблена І.Франком цілісна концепція дослідження перекладу (від загальнолітературних до власне перекладацьких проблем), надаючи українській перекладознавчій думці наукового статусу, принципово розширила теоретичне потрактування перекладу як складного та багатоаспектного феномену словесного мистецтва в літературознавстві другої половини ХІХ ст. загалом, залишаючись актуальною і в сучасній філологічній науці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3.Леся  Українка: проблема перекладу і  процес модернізації української  літератури

 

Якісно новий  рівень осмислення перекладу як наукової проблеми пов’язується з літературознавчими поглядами, перекладацькою та оригінальною діяльністю Лесі Українки. Українська письменниця художній переклад розглядає у контексті особливостей національного літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. насамперед у зв’язку із проблемою пошуку нових художньо-естетичних форм та їхньої трансформації на рідному ґрунті (це, зокрема, промовисто засвідчує масштабна перекладацька програма Лесі Українки, підготовлена для проекту “Плеяди” з метою створення “Бібліотеки світової літератури”).

      Важливо, що художній переклад усвідомлюється Лесею Українкою вагомим чинником процесу оновлення української літератури, “розширення меж артистичної творчості”, що вона теоретично обґрунтовує концепцією неоромантизму (статті “Європейська соціальна драма в кінці ХІХ ст.”, 1901; “В.Винниченко”), утверджує у полеміці з С.Єфремовим з приводу літературних шкіл (покликаючись на новітні тенденції розвитку західноєвропейських літератур), а у зв’язку з цим відстоює модерні явища в українській літературі (стаття “Малоруські письменники на Буковині”, 1900), нарешті засвідчує своїми перекладами (з Г.Гауптмана, М.Метерлінка, М.Конопніцької та ін.) та оригінальними творами (“Давня казка”, “Ізольда білорука”, “Кассандра”). Показовий великий інтерес письменниці до творчості М.Метерлінка, у якій вона відчула “нові елементи штуки, скомбіновані з великим талантом”.

      Леся Українка, переосмислюючи проблему літератури для народу і літератури для інтелігенції (М.Драгоманов, Б.Грінченко) на користь їх співіснування, актуалізує важливість вибору творів для перекладу відповідно до потреб та особливостей національного літературного поступу. Цим зумовлена наявність у її перекладацькій програмі імен Сервантеса, Бомарше, Петрарки, Шеньє, Бальзака, Леконт де Ліля, Вальтера Скота, Вольтера, Руссо, Сирокомлі, Конопніцької, Надсона, Некрасова на відміну від Ніцше та Пшибишевського.

     Думка Лесі Українки про вагоме значення перекладу у процесі “входження” української літератури до світового контексту, підтверджена власною творчістю, осмислюється як така, що підготувала ґрунт для концептуального міркування літературної критики 20–30 рр. ХХ ст. про еволюцію національного літературного розвитку. Особливого значення у цьому контексті набуває твердження А.Ніковського про етапи, які пройшла українська література, “втягаючись в оборот усесвітнього письменства”. Пародію літературознавець вважає першим, переклади 70-90 рр. – другим, оригінальні твори на всесвітні теми, які беруть свій початок від Лесі Українки, – третім ступенем розвитку української літератури. Важливим у цьому зв’язку є усвідомлення самою письменницею загальнолітературного значення своєї творчості, імпульсом для якої стала перекладацька практика. Це промовисто засвідчують слова Лесі Українки з приводу завершення драми “Камінний господар”: “Оце … скінчила … нову річ, але яку!.. Боже, прости мені і помилуй! Я написала “Дон-Жуана”! Отого таки самого “всесвітнього і світового” … Так чи інакше, але от уже і в нашій літературі є “Дон Жуан” власний, не перекладений”.

     Наукове осмислення Лесею Українкою перекладу як проблеми загальнолітературної (що вповні засвідчує і перекладацька практика, стимулюючи її становлення як художника слова модерного типу) дає підстави для висновку про функціональність перекладознавчої думки в літературному процесі та науці про нього.

     Також, Лесею Українкою були порушені питання, що стосуються процесу перекладу, які в її перекладознавчій концепції також посідають важливе місце. Леся Українка обстоює принцип адекватності, про що свідчать насамперед її переклади (твори Г.Гейне, Г.Гауптмана, М.Метерлінка, В.Гюго, Дж.Байрона, В.Шекспіра, А.Міцкевича., М.Конопніцької, М.Гоголя, І.Тургенєва та ін.), які характеризуються точним відтворенням змісту і форми оригіналу, збереженням віршованого розміру, ритму, тону першотвору, його мелодійності. З огляду на це у дисертації акцентується увага на визначальній особливості перекладів Лесі Українки, – передачі оригіналу шляхом органічного створення образів, що відповідають українській образній системі (І.Журавська), значно збагачуючи можливості українського поетичного перекладу, розширюючи його межі, сприяючи формуванню творчих принципів українських перекладачів.

       Таким чином, перекладознавчі погляди Лесі Українки та новаторська творчість письменниці, широко окреслюючи проблему художнього перекладу як на рівні власне перекладацьких питань, так і в контексті концепції оновлювального розвитку української літератури, піднесли її на якісно новий рівень осмислення, визначаючи основні напрями її наукового вивчення наступними поколіннями літературознавців.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.4 Відомі перекладачі XX століття

 

В даному розділі ми розглянемо декілька видатних вітчизняних перекладознавців 20 ст.. Так, одним із корифеїв українського перекладу є доктор філологічних наук, професор, член та заступник голови Науково-технічної рад Львівського національного університету ім. І.Франка, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка, академік Академії наук вищої школи України, член Національної спілки письменників України, відмінник освіти України Зорівчак Роксоляна Петрівна

  Вона народилася 8 листопада 1934 р. у Львові. У 1956 р. закінчила відділ англійської філології факультету іноземної мови Львівського державного університету ім. І. Франка, одержавши Диплом з відзнакою за спеціальністю "англійська філологія" з присвоєнням кваліфікації філолога. 1976 р. захистила кандидатську дисертацію на тему “Фразеологія письменника як проблема перекладу (на матеріалі перекладів поетичних творів Т. Г. Шевченка англійською мовою)”, у 1987 р. захистила докторську дисертацію на тему “Лінгвостилістичні характеристики художнього тексту і переклад (на матеріалі англомовних перекладів української прози)”. Працювала на кафедрі іноземних мов Львівської державної консерваторії ім. М. В. Лисенка: старший викладач (1956–1978 рр.), доцент (1978–1989 рр.), професор (1989–1991 рр.). З 1992 до 1998 рр. – професор кафедри англійської філології Львівського державного університету ім. І. Франка. З 1998 р. - перший завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка.

Англіст-фразеолог, перекладознавець, дослідник теоретичних проблем перекладу, історії та лінгвостилістичної специфіки входження української літератури до англомовного світу і англомовних літератур до української літератури, засновник англомовної Шевченкіани як окремої дослідчої галузі. Розробляє концепцію вишколу перекладачів, методику викладання перекладознавчих дисциплін.

Читає теоретичні курси з вступу до перекладознавства, теорії і практики перекладу, історії художнього перекладу, техніки перекладу на конференціях, контрастивної лінгвістики, контрастивної фразеології, рецепції англійської літератури в Україні. Керівник численних кандидатських дисертацій, 30 разів виступала опонентом на захистах кандидатських дисертацій, один раз – докторської.

Автор монографій: “Фразеологічна одиниця як перекладознавча категорія (на матеріалі перекладів творів української літератури англійською мовою)“ (1983), “Реалія і переклад (на матеріалі англомовних перекладів української прози)” (1989), розділу “Українсько-англійські літературні взаємини” (у кн.: “Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті”: У 5 т. – К., 1988 – Т. 3), розвідок (понад 700) з перекладознавства, контрастивної лінгвістики та англістики в колективних монографіях, енциклопедичних виданнях (зокрема, в УРЕ, УЛЕ, компендіумі “Українська мова”), в україномовній та англомовній лінгвістичній пресі. Ініціатор, науковий редактор та автор передмови бібліографічного покажчика “Григорій Кочур” (Львів: ЛНУ, 1999), - першої персональної бібліографії перекладача і перекладознавця в Україні. Науковий редактор та співавтор передмови біобібліографічного покажчика "Микола Лукаш" (Львів: ЛНУ, 1999).

Член  Спеціалізованих учених рад при  Київському та Львівському національних університетах для захисту докторських  та кандидатських дисертацій з германістики, романістики, перекладознавства; керівник Методологічного семінару з проблем перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. професора Ю.О. Жлуктенка при ЛНУ ім. І. Франка; голова Комісії всесвітньої літератури ім. Миколи Лукаша НТШ та член Президії цього товариства; співкерівник (з А. Содоморою) Секції перекладачів Львівської організації Національної спілки письменників України; член редколегій українських наукових збірок: “Теорія і практика перекладу” (Київ), “Іноземна філологія” (Львів), “Вісник Львівського університету. Серія іноземні мови” (Львів), “Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці філологічної секції” (Львів), “Германська філологія: Науковий вісник Чернівецького університету” (Чернівці); член Товариства ім. Фулбрайта в Україні (1999).

Упроваджує  українське перекладознавство до міжнародного контексту як учасник численних міжнародних форумів, зокрема IX і XI Міжнар. з’їздів славістів (Київ, 1983; Братислава, 1993), Першого – П’ятого Конгресів Міжнародної асоціації україністів (Київ, 1990; Львів, 1993; Харків, 1996; Одеса, 1999, Чернівці, 2002), Міжнародної наукової конференції “Терія перекладу і наукові основи підготовки перекладачів "“(Москва, 1975, 1988), Міжнародної конференції Британської асоціації фахівців з порівняльного літературознавства (Ворвік, Великобританія, 1992), XIII Конгресу Міжнародної федерації перекладачів (Брайтон, Великобританія, 1993), Міжнародної конференції “Слово. Текст. Час (Щецін, 1999, 2001, 2002), Всеєвропейської Конференції перекладачів і перекладознавців (Бєлград, 2001), міжнародної конференції "Григорій Кочур і український переклад" (Київ - Ірпінь, 2003) та ін. Для співпраці українських філологів з філологами англомовного світу чимало зробила Р. Зорівчак, викладаючи українську мову та переклад в Лондонському університеті як стипендіат Британської ради (1991/1992 н. р.) і в Іллінойському університеті в Урбана-Шампейн (штат Іллінойс) як стипендіат наукових обмінів імені В. Фулбрайта (1997), де вона читала лекції з перекладознавства і фразеології.

Статті  про Р. Зорівчак є в УЛЕ ( 1990, т. 2), “Хто є хто в Україні” (К., 1997, 2000), Універсальному словникові-енциклопедії (1999, 2002), “2000 Oustanding people of the 20th century” (Кембрідж, 1998), “Marquis Who’s Who in the World” (1998, 16-е вид.; 2002, 18-е вид.), “The international Directory of Distinguished Leadership” ( 1999, 8-е вид.) та ін.

Одним із видатних перекладознавців сучасності є Віктор Вікторович Коптілов - перекладача, теоретик перекладу. 3 липня 2000 року йому виповнилося 70 років. Свою першу переклацьку спробу він здійснив 1948 року, коли вчився в 10-му класі. Це була балада Л.Уланда "Прокляття співця". Переклад, як його тепер оцінює сам перекладач, був наївний, зроблений без будь-якої підготовки. Пригадується йому з тієї юнацької проби пера романтичний початок:

Стояв над  синім морем у давнії часи

Старий  високий замок /якоїсь там/ краси...

Потім на 2-3-х курсах Київського університету, коли лекції видавалися студенту філфаку  В.Коптілову надто вже нудними, він для розваги перекладав вірші  А.Фета українською:

Тільки  пісні потрібна краса,

А красі  навіть пісні не треба, -

а поезію М. Рильського - російською:

На цвет гречихи пали росы

И пчел веселый гул затих...

Чи знав тоді замріяний спудент В.Коптілов, що цей інтерес до "таких собі забавок", як він їх тепер називає, зрештою приведе його до фундаментального перекладознавства, а учні його учнів вивчатимуть його праці в університетських курсах? Що сам академік М.Рильський 1964 року напише ґрунтовний відгук на його кандидатську дисертацію "Нарис історії українського поетичного перекладу (дожовтневий період)" і що року 2000-го йому буде вручено премію імені того ж таки М.Рильського за кращий художній переклад? Певна річ, не міг він того знати, проте "забавки" виявилися напрочуд стійкими, - вочевидь, не випадковістю, а лакмусовим папірцем покликання [2]. 

По-справжньому  захопився перекладом В.Коптілов, коли був в аспірантурі. Навіть тему свого  кандидатського досліду змінив з  історії прислівника на згаданий нарис історії перекладу. У відгуку  на цю кваліфікаційну пробу принципово доскіпливий М.Рильський, до речі, визнавав, що змінив деякі власні погляди на переклад під її впливом. Зокрема  поет погодився з засадою історизму, що дозволяє і переспіви Т.Шевченка розглядати саме як тогочасні переклади, а самого Кобзаря називати в історичному  ряду перекладачем: "Я довго був  під гіпнозом думки, що "Давидові псалми", приміром, - це тільки вільні варіації на біблійні теми. Словом, ніколи не пізно відмовитися від власної  помилки" (М.Рильський. Мистецтво  перекладу. Статті, виступи, нотатки. Київ, 1975, с.183). Там же класик відзначав перспективність ученого і те, що "саме ж на фактах історії тільки й можна виводити теоретичні побудови". Докторська дисертація, захищена у 1971 році, мала назву "Актуальні теоретичні проблеми українського художнього перекладу". У ній було охоплено вже не лише слов'янський, а значно ширший літературний і мовний ареал Європи та Нового Світу, а головне - вона таки свідчила, що у сфері перекладу Україна нарешті має концептуально плідного вченого міжнародного масштабу. Того ж року вийшла і однойменна книжка. Потім з'явилися книжки "Першотвір і переклад" (1972), "Теорія і практика перекладу" (1982). Разом з ними десятки перекладознавчих статей В.Коптілова розбуркували до дискусій інтерпретаторський цех, формуючи у дослідницькій і навчальній філології новий напрямок.