Специфіка перекладацької діяльності в різні періоди суспільно-політичного життя

Доля  була жорстокою до наших перекладачів. Скільки було серед них поляглих, розстріляних, замучених, засланих! Але вони завжди стояли на сторожі Слова. Під віршовою сповіддю Г. Кочура:

“Приймаю, доле, все без скарги, без вагань,

Лиш вбережи, молю, мого життя основу, -

Моє оплачене поневірянням слово.

В нім  сяє все, чого позбавлений в житті,

В нім  – волі й вічності уламки золоті,

В нім  – правді світовій і правді нашій  дань”

міг би підписатися  кожний з цих подвижників 

На жаль, останніми роками наша перекладна література зазнала гіркотних, непоправних  утрат: межу вічності переступили М.Бажан, Борис Тен, І. Стешенко, М. Лукаш, Г. Кочур, О.Тарнавський, О. Зуєвський, Д. Паламарчук, В. Митрофанов [8].

Вмирають  мудреці з держави слів,

Святі, що сущі над патериками...

Вкраїнської словесності держава 

Поволі  тратить гетьманів своїх... 

(В. Коротич)

Для нашої  філології важливий не лише художній переклад українською мовою, а й  переклад українського художнього слова  різними мовами, передусім англійською. У цій галузі маємо тепер чимало новинок. Так, у Канаді тільки що видано два томи із запланованого п’ятитомника “Women’s voices in Ukrainian literature”, де вміщено переклади творів Олени Пчілки та Наталії Кобринської, Дніпрової Чайки та Любові Яновської. У цьому ж році заплановано видати в наступних трьох томах твори Ольги Кобилянської та Євгенії Ярошинської, Лесі Українки і Грицька Григоренка та дитячі оповідання письменниць цієї епохи. Цей своєрідний подвиг - донести до англомовного читача творчість українських письменниць, долаючи часові, географічні та мовні бар’єри, взяла на себе професор Романа Франко, що впродовж тривалого часу керувала кафедрою славістики та сучасних мов у Саскачеванському університеті.

Що ж  до науково-технічного перекладу, то він  ледь животів, після короткочасного ренесансу, пов'язаного з Інститутом української наукової мови, який було по-варварському знищено у 1930 р., під  приводом надуманого процесу над  фіктивною "Спілкою визволення України". Нас переслідують лексикографічні  злидні, упродовж десятиліть, коли наша мова призначалася лише для домашнього вжитку, ми майже не видавали термінологічних  словників, не мали ніяких умов для  вишколювання перекладачів-синхроністів, перекладачів аудіо-візуальної комунікації, перекладачів дипломатичного рівня та богословської літератури. На жаль, дотепер ми не маємо окремої професійної організації перекладачів, отже, не належимо до Міжнародної федерації перекладачів, FIT, заснованої у Парижі 1953 р., яка тепер об’єднує перекладачів понад 80-и держав. За сприяння цієї організації, 1995 р. опубліковано надзвичай вартісну колективну монографію за редакцією Ж. Делісл та Дж. Вудворс “Перекладачі крізь віки” водночас англійською та французькою мовами [4]. 

В Київському державному університеті ім. Т. Шевченка був здавна перекладацький відділ, але його головним завданням було навчати військових перекладачів з  російською як мовою-джерелом. Лише у 1991 р. ситуація там кардинально змінилася. Львівський державний університет  ім. І. Франка вперше проводив набір  на перекладацький відділ у 1996/97 н. р.. Студент  перекладач повинен критично оцінювати  лінгвістично-філософське підґрунтя  численних перекладознавчих систем, починаючи від поглядів Ціцерона, Горація та Св. Джерома, аж до сучасних наукових парадигм, зокрема, до лінгвістичної поліфонії Е. Табаковської, поняття багатоаспектності перекладу проф. В. Комісарова та культурологічної парадигми інтерпретації художнього перекладу проф. Г. Чернова. 

Вимогою нашого часу є комплексна асиміляція знань і, отже, перекладознавство, зокрема його методологія, може успішно розвиватися, лише широко використовуючи здобутки інших наук, зокрема, когнітивістики, семіотики. Так, мовна картина світу - важлива складова мовної компетенції. Вона складається із концептуальних структур, по-своєму організованих і відображених в кожній мові. Розбіжності концептуальних структур мови-джерела та цільової мови часто спричиняють перекладацькі аномалії.

Розділ 2. ПЕРЕКЛАДАЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ВИДАТНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПЕРЕКЛАДАЧІВ

2.1Осмислення  перекладу в системі національного  літературного поступу (від П.Куліша  до М.Драгоманова)

      Новий етап розвитку української перекладознавчої думки, розпочинається літературно-критичною діяльністю, перекладацькою практикою та оригінальною творчістю П.Куліша, що мала епохальне значення для української науки про літературу загалом. Проблема перекладу чітко окреслюється як вагома складова літературознавчої концепції П.Куліша, що ґрунтується на ідеї самобутнього розвитку української літератури та водночас її європеїзації (“Об отношении малороссийской словесности к общерусской (Эпилог к “Черной раде”), 1857; “Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги “Народні оповідання Марка Вовчка”, 1857; “Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність”), 1860; “Характер и задача украинской критики”, 1861; “Простонародность в украинской литературе”, 1862).

       Літературно-критичні міркування П.Куліша дають підстави зробити висновок щодо його розуміння проблеми різноаспектності вивчення перекладу: від оцінки його художньої вартості, майстерності до осмислення в контексті національного літературного розвитку, що свідчить про цілісність авторської концепції. У зв’язку з цим наголошується, що подвижницька перекладацька праця “європейця між хуторянами і хуторянина між європейцями” (В.Петров) мала теоретичний смисл як істотний компонент у системі його літературно-критичних поглядів (М.Бернштейн).

      Широка перекладацька програма П.Куліша, для якої вибір творів здійснено за принципом причетності до високомистецької світової класики (В.Шекспір, Дж.Байрон, Ф.Шиллер, Й.-В.Гете, Г.Гейне, О.Пушкін, М.Некрасов, О.Кольцов, О.Фет), інтерпретується як вияв усвідомлення критиком ролі перекладу у розвитку мови (з метою “виробити форми змужичалої нашої речі на послугу мислі всечоловічій”), ідейно-тематичному та жанрово-стильовому збагаченні літератури, отже, – розуміння його загальнолітературного значення насамперед у розширенні горизонтів рідної літератури, її утвердженні як повноправної і самостійної. Показовий у цьому зв’язку Кулішевий задум перекласти всього Шекспіра, що зумовлювався передусім прагненням піднести українську літературу до рівня осмислення вічних тем. “Коли б Шекспір зробився читанням любим, – писав перекладач, – се отверезило б нашу літературу мізерну, дало б їй крила … Така моя мета”. Не випадково з іменем П.Куліша пов’язаний якісно новий етап не лише перекладної, а й оригінальної літератури.

      Пошук Кулішем-перекладачем відповідних засобів передачі піднесеного, “високого” стилю оригіналу, що засвідчує усвідомлення ним потреби створення “серйозної літератури”, а відтак, – необхідності спростування теорії її “хатнього вжитку”, зумовлюється його розумінням проблеми адекватності. Привертає увагу також той факт, що у своїй концепції перекладу П.Куліш (попри те, що сам як перекладач належав до прихильників вільного перекладу) обстоював адекватне відтворення змісту і форми оригіналу, особливо наголошуючи на збереженні віршованої форми. Це мало принципове значення для подальшого вироблення теорії українського поетичного перекладу.

      Багато в чому близькі до Кулішевих літературознавчі погляди М.Драгоманова, згідно з якими українська література розглядається в широкому міжнародному контексті, а її європеїзація, насамперед переклади з іноземних мов, осмислюються одним із найпотужніших засобів подолання вузьких меж “літератури для хатнього вжитку”, чому вповні відповідає кредо вченого “ногами міцно в рідному ґрунті, а головою в Європі”.

      У цьому зв’язку аналізується концепція національної літератури М.Драгоманова (враховуючи еволюцію її розвитку), у якій переклад визначається необхідним фактором літературного збагачення. Важливо, що переклад фігурує однією з центральних проблем у задекларованій вченим системі “поступового” розвитку української літератури “знизу вгору” на всіх етапах її становлення і формування: від орієнтації на популярну літературу (насамперед перекладну) для народу (“Література російська, великоруська, українська і галицька”, 1873) до переконання у необхідності розширення ідейно-тематичних меж української літератури та осмислення перекладу одним із головних засобів її європеїзації, а отже, – утвердження її самостійності (“Листи на Наддніпрянську Україну”, 90-ті роки ХІХ ст.).

       М.Драгоманов уперше науково обґрунтовує проблему перекладу в контексті жанрово-стильового збагачення української літератури. Враховуючи переважно простонародний характер української літератури та наголошуючи на важливості вибору для перекладу творів, “аналогічних нашому напрямків”, які б органічно “вписалися” у контекст літератури-реципієнта, вчений водночас актуалізує розвиток української літератури від романтизму до реалізму. Найкращими перекладами М.Драгоманова були кращі зразки реалістичної літератури (Ч.Діккенс, У.Теккерей, Жорж Занд, Ф.Шпільгаген, Г.Флобер, Е.Золя, М.Гоголь, І.Тургенєв, О.Островський), традицію освоєння якої на новому етапі розвинув І.Франко.

      Рівень розвитку перекладацької справи, що важливо, постав для М.Драгоманова своєрідним критерієм, “мірилом” поступу української літератури від “простої до високої”. Цим і пояснюються його підвищені (як для свого часу) вимоги до перекладацького мистецтва, – здійснення перекладу з оригіналу, відповідність відтворення змісту і форми першотвору, зокрема збереження віршованого розміру, – яким відповідали, на його думку, лише переклади П.Куліша (з В.Шекспіра та Дж. Байрона).

      Важливо, що зіставлення перекладознавчих поглядів П.Куліша та М.Драгоманова виявляє еволюцію перекладознавчої думки в Україні ІІ пол. ХІХ ст. передусім з огляду на концепцію національної літератури. Якщо П.Куліш проблему перекладу вперше теоретично сформулював та розглянув у контексті розвитку української літератури, то М.Драгоманов поклав її в основу системи літературного поступу, що становить цінний здобуток українського літературознавства означеної доби та сигналізує про його новий період.

2.2.Переклад  в концепції національного розвитку  літератури І.Франка

Принципово новим етапом наукового вивчення перекладу в Україні пов’язуються із літературно-критичною діяльністю, перекладацькою практикою та оригінальною творчістю І.Франка. Нашому великому поету та перекладачу був притаманний  високий теоретичний рівень перекладознавчих поглядів, про який переконливо свідчить усвідомлений та заявлений критиком широкий діапазон вивчення найважливіших проблем перекладу, – від вужчих, які стосуються, власне, процесу перекладання (адекватність відтворення змісту і форми першотвору, його віршованого розміру, образності, мелодійності, стилістичних особливостей оригіналу, відтворення в перекладі враження, що справляє оригінал, лінгвостилістичний аналіз перекладу) до ширших, які розглядають переклад у загальнолітературному контексті (як засіб розвитку та утвердження української літературної мови, джерело ідейного, тематичного, жанрового, стильового збагачення, оновлення та поповнення національної літератури, стимул для оригінальної творчості).

      Проблема перекладу постає однією з центральних у концепції національної літератури вченого, що утверджує самобутній літературний розвиток у широкому міжкультурному контексті. І.Франко чітко визначає переклад вагомою частиною модернізації української літератури, яка орієнтувалася на органічне засвоєння здобутків західноєвропейських та східних культур, широко окреслювала її перспективи з огляду на процес взаємопроникнення двох визначальних літературних явищ – інтернаціоналізації та націоналізації (“Поезія ХІХ віку і її головні представники”, 1895; “Інтернаціоналізм та націоналізм в сучасних літературах”, 1898). Вагомим здобутком І.Франка вважається наукове обґрунтування перекладу як невід’ємної складової рідної літератури (“добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур належать до підвалин і власного мистецтва”), як важливого чинника національного літературного розвитку. Це засвідчує його широка перекладацька програма збагачення та оновлення української літератури (переклади І.Франка, які створили б, за словами О.Білецького, цілу антологію всесвітньої літератури, трактуються промовистим виявом його критицизму).

      У вивченні перекладознавчої концепції І.Франка враховується еволюція літературознавчих поглядів ученого (що стає важливою умовою їх адекватного розуміння) – відхід від соціологізму у дослідженні літературних явищ (“Література, її завдання і найважніші ціхи”, 1878) та утвердження естопсихологічної методології (“Із секретів поетичної творчості, 1898; “Леся Українка”, 1898; “Старе і нове в сучасній українській літературі”, 1904). Про подібну переакцентацію в перекладознавчих поглядах ученого свідчить його переосмислення значення ідейності та естетичної вартості перекладів з інонаціональних літератур як на рівні власне перекладацьких проблем, так і в загальнолітературному контексті (переклади з “Фауста” Й. – В.Гете та передмови до них в 70-х та в 90-х рр.), оцінка творчості інонаціональних письменників (реалістів, модерністів) у різні періоди наукової діяльності. Зокрема, проектуючи в 70-х рр. метод західноєвропейської школи натуралізму на український ґрунт (насамперед “соціолога” Е.Золя), вчений водночас актуалізує в 90-х рр. новітній поглиблений психологізм (послуговуючись досвідом “психопатолога Достоєвського”), що засвідчує і оригінальною творчістю (Т.Гундорова).

    І.Франко вперше в українському літературознавстві на матеріалі українських перекладів творів А.Міцкевича та оригінальної і перекладної творчості А.Кримського науково осмислює проблему перекладу як стимулу національного літературного процесу. Стверджуючи органічність “входження”, зокрема творчості А.Міцкевича в українську літературу (“Адам Міцкевич в українській літературі”, 1885), І.Франко розрізняє переклад як результат творчого впливу (переспіви П.Гулака-Артемовського) та переклад як посередник у міжлітературному спілкуванні (переклади П.Куліша, О.Навроцького, М.Старицького, П.Свєнціцького). З творчістю А.Кримського критик пов’язує (що важливо) взаємодію перекладацької та оригінальної діяльності, оцінюючи її як “високооригінальне” творче засвоєння інонаціонального досвіду на рідному ґрунті. Як вияв обстоюваної Франком ідеї трансформації “загальнолюдського змісту в найбільш національну форму”, зумовленої функціональністю перекладу у процесі взаємодії літератур, трактується й власна творчість письменника (“Смерть Каїна”, “Похорон”, “Мойсей”, “Страшний суд”, “Лис Микита”, “Абу-Касимові капці”, “Коваль Басім”).